Будинок хитався, як дитяча гойдалка: як Марія з Маріуполя переживала блокаду міста та вибиралася з нього/фото з відритих джерел
24 лютого 19-річну Марію розбудив дзвінок від однокурсниці, яка на той момент перебувала в Києві. Тоді це не сприйнялося серйозно, дівчина не взяла слухавку, адже була 6 ранку. Вже за годину, коли дівчина остаточно прокинулася, вирішила передзвонити. Співрозмовниця в сльозах розповіла, що на Київ летять ракети, вони сидять у бомбосховищі в гуртожитку, шукають спосіб, як поїхати додому до батьків.
У Маріуполі на той момент вибухів не було чути, лише віддалені звуки. Мама Марії сиділа біля неї і читала новини. Після того почали збирати тривожну валізу, речі першої потреби, документи.
“Мама пішла в аптеку, по магазинах, щоб закупитися їжею та необхідними речами. Так і пройшов день: ми були вдома, весь цей час чули сирену. Десь день-два на постійній основі лунала сирена. Прийняли рішення залишатися вдома й нікуди не виїжджати. Хоча моя подруга виїхала одразу ж о п’ятій ранку. Вони виїхали з міста, і вона закликала нас, казала, виїжджайте, пропускають усіх, бо буде далі гірше. Проте ми з сім’єю прийняли рішення залишитися. У перші дні все було нормально, тобто було світло, вода, зв’язок, інтернет. Отже, перший тиждень просто перебували вдома. Сирену вже не було чути, її вимкнули, тому ми постійно чули обстріли, які з кожним днем ставали гучніше. Ми розуміли, що це все ближче й ближче, що вже не з однієї сторони міста, а з декількох”, – згадує дівчина.
З 2 березня, у місті почались перебої зі зв’язком. Також після цього дня в магазинах вже нічого не було, були пусті супермаркети й банкомати. Далі вимкнули воду.
Дівчина пригадує, що її графік будувався з того, що сім’я прокидається, рано-вранці, іде надвір, роблять вогнище, це займало приблизно 2 години. Там готували їжу – каші, крупи, макарони, кип’ятили каструлю води, щоб зробити чай. Іноді просто з усіх запасів, які були, робили щось на кшталт юшки.
Попри це все, родина Марії не наважувалась евакуйовуватись. Як пояснює дівчина – через страх. Коли ходили по воду, яку набирали з фонтану (це була дощова вода) – бачили, що усе місто в диму. Відповідно, через інформаційний вакуум не було зрозуміло, яким шляхом краще вибиратися, де буде безпечніше. Від цього страждала й нервова система.
“Ми намагалися принаймні не перебувати довго на вулиці, нікуди не ходили, нічого не роздивлялися, яка ситуація в районі, що зруйноване, що незруйноване. Виходили виключно для того, щоб приготувати поїсти й сходити набрати води. І все. Далі ми просто були в будинку. Так, ми не ховались у сховищі, тому що в нашому будинку його просто не було. Також не йшли до сховища в адміністративну будівлю, бо розуміли, що теж небезпечно. Ми просто перебували в коридорі, там же й ночували, відходили подалі від вікон. Будинок – ненадійне місце, і ми це розуміли, але іншого варіанту не було. Коли сидиш у будинку, а він хитається, як дитяча гойдалка зі сторони в сторону, це дуже страшно. І страшно було, коли влучив снаряд у п’ятий поверх будинку навпроти, чітко в квартиру. Просто щастя, що там не було людей, бо вони виїхали”.
Сусіди та знайомі, за словами Марії, відчували страх та злість. У всіх було абсолютне нерозуміння, як діяти. Родини з сім’ями, з дітьми не знали, як захистити себе і свою дитину. Злість виникала через думки, коли це все закінчиться, усі хотіли тиші та спокою, але з кожним днем все погіршувалося й погіршувалася.
“Були диванні критики, але й такі люди, які розуміли, що їм треба берегтися, вони ховалися від обстрілів, а були й такі, що виходили на це вогнище у двір. У них там збиралися якісь компанії, люди собі сиділи, розмовляли, спілкувалися, досить непогано проводили час – такою була картина, яку я бачила. Ось мій будинок стоїть, далі сусідній двір, де люди сидять, хтось приїхав на машині, увімкнув музику, бо в когось було свято – день народження чи щось таке, а буквально через дорогу в інший двір прилетів снаряд, розірвався й загинула одна людина. І на той момент тут сидять люди, які спілкуються, наче все добре, а через дорогу прямо у дворі викопують яму й ховають людину”, – пригадує дівчина.
Окрім того, виникла проблема мародерства. Мешканці міста набирали безліч речей у магазинах. Це були не лише продукти чи щось першої необхідності. Забирали навіть стелажі, вітрини й біля свого вогнища облаштовували собі майже альтанку. Марія роздумує, що можливо це просто захисний психічний момент.
Дівчина розповідає, що найважчим для неї було те, що був присутній страх. Вона не переживала панічні атаки чи істерики, намагалася триматися, проте найстрашнішим було розуміння, що ти взагалі ніяк не можеш ні на що вплинути, нічого не можеш зробити.
“Розумію, що в місті вже немає запасів їжі, усе спустошено, склади знищені. Був момент, коли я була одна вдома, і розумію, що хочеться скуштувати якийсь фрукт, банан, наприклад, але в мене немає такої можливості. Я просто хочу заснути в теплі, а будинок сирий і холодний (у квартирі три-п’ять градусів) і ти засинаєш у тому, в чому весною ходив просто по вулиці. Не знаю, яким дивом ми не захворіли й не було потреби в ліках. Вибачте за такі дуже детальні моменти, просто люди навіть не можуть ходити в туалет нормально. Настільки ти змерз, у тебе судоми, що не можеш і цього зробити. Я відчувала себе якоюсь старою хворою людиною, яка може сходити тільки вночі, коли вже більш-менш зігрілась і розслабилась. У мене був день народження 13 березня й це було щастям. Тоді я зрозуміла, що це було щастя, бо в той день я помила голову. А сусідка подарувала мені прокладки для критичних днів… розумієте, на якому рівні це було.”
Велика кількість людей виїхала ще на початку повномасштабного вторгнення, 24-25 лютого. Вже потім, до 15-го чи 16-го березня взагалі не було можливості виїхати – людей просто не пропускали, обстрілювали, розвертали, казали, що вони нікуди не зможуть вибратись.
“І лише десь 15-го чи 16-го березня (це приблизно, бо не знаю точні дати) з’явилась інформація про те, що дали зелений коридор і можна виїхати з одного виїзду з міста. І колони машин саме так і виїжджали. Потім, уже як я вийшла на зв’язок і спілкувалася зі знайомими, виявилося, багато людей переміщувалися з району в інший район, тобто було багато внутрішньо переміщених осіб саме в місті. Наприклад, їх район чи будинок постраждав, то вони переїхали в інший район на певний час. Так само вчинила й моя родина”.
Виходити вирішили 17-го березня. Жили в Кальміуському районі і перейшли до Приморського району, який на той момент також більш-менш тримався. Йшли пішки майже півтори години, треба було перейти через драмтеатр, він був уже зруйнований, в центрі нічого не було видно, тільки відчувався запах пороху.
У новому районі знайшли місце, де змогли зловити зв’язок, мали ще один заряджений павербанк. Тоді Марія подзвонила близькій подрузі, рідним, сказала, що вона Маріуполі, жива й шукає з сім’єю можливість виїхати.
Дівчина згадує, що напевне найбільш страшним моментом було побачити драмтеатр. Каже, що хоче забути цю картину назавжди, адже раніше бачила його в мирний час, де бігали діти і все було нормально.
“Центр міста, де все гарно й красиво, – і тут бачиш просто будівлю, якої більше немає і розумієш, що під завалами ще залишаються люди, яких, напевно, ще досі звідти не дістали. І звуки… Оці страшні звуки теж хочеться забути назавжди. Особливо коли чуєш, що просто над твоєю головою летить літак, який зараз абсолютно хаотично скине бомбу. І не знаєш, куди вона влучить. Я хочу забути й забуду цей холод, просто лютий холод. Ось всюди… коли постійно холодно й неможливо зігрітися й розслабитися, коли ліжко неначе скло. Цей холод і запах я тепер ненавиджу. Запах через те, що весь одяг і взагалі все було в цьому запаху. Для мене тепер важко буде кудись поїхати з друзями на відпочинок у ліс”.
Усіх було п’ятеро – Марія, її хлопець, мама та два брати. Коли вийшли пішки з Маріуполя, підійшли на блокпост, на якому стояли “днрівці”. Тут у всіх перевірили документи, хлопців просили показати руки й ноги, чи нема татуювань. Усім казали, що йдуть до Мангуша (це невеличке смт від міста), там пересидять й потім повернуться назад.
Далі знайшли автобус, на якому був напис «МЧС ДНР». Тут військові збирали людей, які пішки виходили, і везли до Мангуша. Після того сім’я таки дісталася до пункту призначення, заночувала у знайомої і прийняла рішення рухатись далі – мікроавтобусом, який забирав людей, дістались Бердянська.
“Я була здивована картині, яка помінялась: місто ціле, нічого не зруйновано, знову ж таки є світло, вода холодна, є продукти харчування, у банкоматі можна зняти гроші, люди спокійно ходять, щось роблять, займаються своїми справами.
У Бердянську провели п’ять днів, перед тим, як їхати до Запоріжжя. Туди їхали — по дорозі застрягали в полях. Виїжджали, тягнучи та штовхаючи ті автобуси, і вже потім приїхали до міста.
Оцей кадр, напевно, я запам’ятаю на все життя: бачиш військових і чуєш, як дитинка кричить: «Наші!» І всі такі: «Наші! Наші!». Дивишся з жахом на них утомленими очами, не розуміючи, що відбувається, а вони на тебе дивляться такими добрими очима, машуть руками, зупиняють автобус, дають воду, заходять і питають: «Комусь потрібна допомога чи ще щось?». І в цей момент (це був вечір, захід сонця) я просто дивлюся на небо, а воно чисте. Я не знаю, як передати правильно це відчуття… Просто в Маріуполі все було затягнуто хмарами й пилюкою. А тут сонце навіть світить по-іншому і небо чисте. Воно таке, як і має бути”.
Сім’я Марії встигла побувати ще в Одесі та Дніпрі. Зараз дівчина в Києві. Каже, що намагається планувати щось, повертатися до свого ритму життя, не запускати навчання. Але кожного разу, коли знову летять ракети, не знає, що буде далі, й чи все буде гаразд. Після війни Марія хоче поїхати додому, попри те, що знає, в якому стані рідне місто. Вважає, що варто говорити про війну, як би важко не було. Розповідати, щоб люди знали й не забували. Щоб не було потім знову слів про братні народи. Разом з тим, дівчина каже, що розвантажуватися помагають люди навколо.
“Я знаю, що з ними і з їхніми сім’ями все добре, ми тримаємося разом, це дає мені сили не опускати руки. Ми живемо разом із подружкою по сусідству, що є для мене є порятунком, тому що в будь-який момент, коли страшно, я знаю, що ми разом, знаю, що є люди, які підтримають. Напевно, більше таких радощів немає. Усе, що маєш, цінуєш по-іншому. Найцінніше – це життя твоє і твоїх близьких, а усього іншого може не стати в якийсь момент”.
Своєю історією Марія Петренко поділилась для Донецького краєзнавчого музею. Персональні дані респондентки були змінені для збереження конфіденційності.