Через 10 років після «голосування» за фейкові республіки на Донбасі деякі українські правозахисники та медіа вже почали виправдовувати колаборантів — нібито вони є простими «жертвами обставин».
Ілюстративне фото з відкритих джерел
Сьогодні, 11 травня, минає 10 років від проведення псевдореферендуму на окупованих територіях Донеччини та Луганщини. Незаконне та злочинне голосування, роздруковане на принтері, яким рф спільно з колаборантами розпочала «офіційне» відчуження українських територій.
Віталій Овчаренко, донеччанин, активіст, ветеран АТО та чинний військовослужбовець, розповідає: фейкове заснування республік стало можливим зокрема й через «простих донеччан та луганчан», які реалізували вагому частину цієї схеми. Мітинги, роздруківка бланків, залучення й запрошення людей до голосування, та зрештою підроблення голосів «за» — фактично покрокова інструкція, як частина Донецької й Луганської областей перетворилися на квазіреспубліки. І досі велика частина тих, хто в цьому винен, не несе відповідальності за це, хоча процес «посадки» триває роками.
«На сьогодні, якщо є достатня доказова база, є відеоматеріали та свідки — колаборантів карають, зокрема, й за організацію референдуму. Проте процес дуже затягнутий і часто запущений через те, що на певному етапі частина проукраїнських свідків часто відмовляється від свідчень, боячись за власну безпеку. Принаймні така тенденція була на Донеччині та Луганщині до повномасштабного вторгнення», — пояснює журналістам «Вчасно» Віталій Овчаренко.
Активіст пояснює: раніше правоохоронці намагалися підвести покарання колаборантам під статті за державну зраду чи підтримку терористичних організацій. Але на заваді справедливого покарання ставало те, що для доказовості цих правопорушень потрібне зовсім інше обґрунтування.
«Насправді до 2022 року в Україні була велика безкарність колаборантів. Звісно, їх садили, але цього було недостатньо. Навіть зараз, бо досі законодавство України діє як під час мирного часу. Тобто, часто трапляється, що ми затримуємо людину, знаходимо в її телефоні чат ВПК „Вагнер“, в якому вона насміхається над загиблими солдатами в БМП або „здає“ позиції, а ці докази не можуть долучити до справи, бо ми їх, мовляв, незаконно взяли. І в результаті людина досі на свободі й далі може вільно координувати удари росіян по наших позиціях і захисниках», — розповідає донеччанин.
У 2017 році активісти, серед яких був і Віталій Овчаренко, створили законопроєкт про колабораціонізм. Але лише у березні 2022 року було ухвалене рішення про розширення статей Кримінального кодексу (зокрема, ввели у правове поле статтю «колабораціонізм»).
«На сьогодні є й заочні, й очні вироки, і постійно триває процес посадок колаборантів. Це, звісно, непогано, але садити треба більше. Бо по певних людях є доказова база, але вона непряма. І тут питання виникають не лише до СБУ, а й до прокуратури, суддів тощо. Бо часто за схожі правопорушення (наприклад, участь у колабораційній діяльності) судді чомусь виносять різні вироки. Тому потрібно для більш ефективного покарання, аби громада кожну справу, до якої може дотягнутися, тримала на власному контролі», — зауважує Віталій Овчаренко.
Активісти у розмові з журналістами «Вчасно» додають: існують випадки, коли ті колаборанти, яких свого часу не покарали за організацію псевдореферендуму чи за допомогу у його проведенні, дочекалися «визволителів і руський мир». І продовжили свою колабораційну діяльність — на новоокупованих територіях, уже після повномасштабного вторгнення. Щобільше — завдяки своїй участі у створенні квазідержав вони отримали певне «визнання» у рашистських колах.
Щобільше — на десятому році війни з’явилися серйозні питання та зауваження до роботи правозахисників і окремих ЗМІ. Насамперед — через те, що з невідомих причин вони обрали позицію «адвокатів диявола».
«Чомусь часто правозахисники, як і в загальній політичній площині, так і на різних конференціях і доступних площадках, виправдовують колабораційну діяльність фразами „у них не було вибору“, „їх змусили“, „ми повинні зрозуміти і пробачити“. Навіть певні люди в журналістському середовищі почали вступатися „за“ колаборантів. „Ґрати медіа“ взагалі зробили спецпроєкт, в якій виправдали лиманських колаборантів з опосередкованою тезою, що ці колаборанти — „жертви обставин“. Й інколи до нас навіть доходила інформація від правоохоронних органів, що „братися“ за якогось колаборанта немає сенсу, допоки його захищають журналісти — бо там буде апеляція, розголос, а судді такого бояться. Тому колаборанта все одно виправдають», — додає активіст.
Один із таких випадків — справа лиманця, якого судили за колабораціонізм, але той так і не відсидів жодного дня за скоєне під час окупації міста.
«Цей чоловік під час окупації охороняв Лиманську міську раду, зайняту росіянами. Людина фактично виконувала мілітаризовану напіввійськову функцію. Спершу його засудили до семи років позбавлення волі, а після втручання журналіста на захист — нібито той чоловік бідний та нещасний, — адвокати зробили апеляцію і йому дали умовний термін покарання. Тому коли правоохоронні структури бачать, що у справу втрутилися медійники та правозахисники на захист колаборантів — вони просто не бачать сенсу братися за людину», — розповідає Віталій Овчаренко.
Донеччанин додає: громада на місцях все знає. І ніхто не хоче карати невинних — зокрема, тих, хто мовчки роздавав ворожу гуманітарку людям, щоб допомогти пережити окупацію. Але в цьому випадку — аби вони не з пропагандистськими тезами її роздавали, а просто допомагали вижити.
«Громада знає чітко, хто з містян допомагав росіянам, а хто не брав участь у пропаганді й просто рятував людей від голоду. Ми не хочемо карати всіх. Ми хочемо покарати винних, хто цього заслужив», — зауважує активіст.
Зараз, каже активіст, Лиман — показове місто, аби зрозуміти, що чекає на інші міста після деокупації. І, на жаль, демонстрація далека від ідеального бачення.
«Місто було першим звільнене за час повномасштабного вторгнення. І непокараність колаборантів призвела до того, що в Лимані вже відбуваються випадки самосуду. Тобто стаються фізичні конфлікти між колаборантами й українцями, які виїхали перед окупацією, а тепер повернулися. І коли вони бачать тих, хто дружив, допомагав росіянам — не можуть цього стерпіти. Ті люди, які винні у смертях українських військових і цивільних, безкарні й мирно крокують містом. Тому хоч ті елементи самосуду ще не довели до смертельних випадків, все ж це сталося через відсутність кари. І вимушений визнати, що, на жаль, по проукраїнських людях правоохоронці працюють активніше, ніж по колаборантах», — розповідає військовослужбовець.
Водночас безкарність колаборантів призвела й до дзеркально іншої ситуації - інколи вони самі починають погрожувати проукраїнським жителям.
«Вони так і кажуть: «наши мальчики тут рядом — посмотрим, как вы, хохлы, запоете после того, как они сюда вернутся», — наголошує Віталій Овчаренко.
Співавтор закону про колабораціонізм додає: на його думку, необхідно ввести більший термін тюремного покарання за це кримінальне правопорушення. Якщо на сьогодні максимальний термін покарання — до 12 років, то його варто підвищувати до 20 років. Крім того, потрібно знизити можливості винним отримати умовний термін — навіть після апеляції.
«Я б умовний термін взагалі прибрав. Кожен колаборант, який зробив навіть несуттєве покарання, має відсидіти бодай рік. Покарання тих, хто допомагав окупантам — питання справедливості в суспільстві, й без справедливості не буде миру», — наголошує Віталій Овчаренко.
Активіст наголошує: він та розробники законопроєкту про колабораціонізм не були й не є проти того, аби після закінчення відбулася певна амністія колаборантів. Проте після перемоги, а не під час воєнних дій і боротьби за виживання.
«Захист колаборантів юристами й журналістами викликає питання. Можливо, затишний київський офіс змінює сприйняття цієї війни. Бо у нас на Донеччині людей досі відкопують із посадок, де їх закопали росіяни, а ці „адвокати диявола“ вписуються за тих, хто наводив і здавав окупантам тих самих вбитих», — наголошує військовослужбовець.
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!