Пам’ятати про загиблих та полонених журналістів: у Києві розповіли про Олександра Цахніва з Селидового та підтримали в’язнів російських злочинців

Крім того, Ліна Кущ додає: на сьогодні для всього цивілізованого світу загибель навіть одного журналіста — величезна втрата та причина переляку. І для закордонних медіа смерть їхнього колеги — причина відмовитися від подальшої роботи в Україні через страх за власне життя. Тому необхідно робити все можливе, аби імена полеглих журналістів не лишилися тільки в локальній історії регіону.

«Я пам’ятаю ситуацію, коли загинув французький журналіст Фредерік Леклерк. Від його телекомпанії в Україні працювали шість знімальних груп. Вони всі відмовилися, бо їм були страшно за своє життя. До такого вони були не готові, й лише одна група зважилася продовжити роботу. І це показує, наскільки шокуючим для цивілізованих країн є звістка про загибель журналістів… А в історії України немає жодного періоду, коли загинуло стільки журналістів. Тому ми маємо фіксувати все, що відбувається, і повинні докладати максимум зусиль, щоб ім'я нашого загиблого колеги не було лише рядком у статистиці втрат. Ми маємо дбати про увіковічнення їх пам’яті - показувати, якими вони були й заради чого загинули», — зауважує перша секретарка НСЖУ.

Національна спілка журналістів стала однією з організацій, що підтримали прагнення колективу «Вчасно» та кількох громадських об'єднань щодо перейменування вулиці Карла Маркса у Селидовому на честь загиблого на війні журналіста Олександра Цахніва. Колеги журналіста з Донеччини були запрошені на захід НСЖУ у Києві, щоб більше розповісти про діяльність Олександра та вшанувати пам’ять про нього.

«Олександр був дуже обдарованим — своєрідний філософ, аналітик, творчий та гіпервідповідальний. Він був одним з найсильніших розслідувачів Донецької області, який викривав багатомільйонні корупційні схеми чиновників, — говорить директорка інформагентства „Вчасно“ Марія Давиденко. — Така людина була б дуже ефективною та корисною суспільству під час відновлення країни та побудови демократичної сучасної України, але його вбила росія. Ми вимагаємо покарання цього злочину та притягнення до відповідальності винних. Також для всіх, хто розуміє величезний вклад Олександра у розвиток свободи слова та боротьбу з корупцією, дуже важливо сьогодні зберегти пам’ять про нього. Саме такі люди є основою для національно-патріотичного виховання молоді й прикладом для майбутніх журналістів».

Справа вшанування пам’яті загиблого журналіста з Селидового сьогодні об'єднала багатьох людей — разом з колективом «Вчасно» виступають ГО «Сильні громади», ГО «Схід ЮА», ГО «Українська народна рада Донеччини та Луганщини», коаліція «На лінії зіткнення», донецький прес-клуб та інші громадські організації, військовослужбовці 37 чернівецького батальйону, а також кілька міжнародних організацій.

«У справі вшанування пам’яті дуже важливо об'єднання всіх сторін процесу. Наразі у нас є розуміння важливості процесу від голови Селидівської МВА та підтримка комісії з дерусифікації Селидівської громади. Сподіваємося, що разом зможемо гідно вшанувати пам’ять журналіста та воїна ЗСУ Олександра Цахніва», — наголосив під час виступу голова Регіональної комісії з реабілітації в Донецькій області Павло Островський.

Крім цього учасники заходу зазначили про необхідність об'єднання журналістів зі всієї України для збереження пам’яті про загиблих колег, а також про підтримку тих, хто сьогодні залишається у російському полоні. Важливим для них є інформаційне згадування, зазначила Людмила Гусейнова, правозахисниця, яка сама пройшла російський полон. І вона запевняє: найбільше її дивує заклик не говорити про тих, кого не відпускають окупанти, аргументуючи це тим, що «так полоненим буде краще».

«З першого дня, відколи мене звільнили, мене дуже здивував той вислів, що про полонених не можна говорити. Я була шокована словами, що нібито коли ми про них говоримо — підвищуємо їх „монетизацію“. Тому що їхні життя й так безцінні. І кожен день, проведений у катівні - страшний, про це обов’язково потрібно говорити. Ми не маємо забувати про них — ми повинні боротися. Хоч витягти з полону журналістів майже неможливо — ми маємо зробити мінімум щось, що може покращити їхні умови утримання. Це можливо зробити розголосом. І крім допомоги, згадки про наших полонених — це моральна підтримка, тому що до них все одно доходить інформація. Через окупантів чи родини полонених, записки, інколи навіть через так званих „слідчих“. На власному досвіді я знаю, як це. Тому що коли я була полонена — я була нагороджена Національною премією за особистий внесок у захист прав людини. Це був 2021 рік, я була в полоні. І про цю нагороду дізнався опер, який мене затримував, і слідчий, який вів мою справу. Я спершу не могла зрозуміти. чому мене терміново повезли на допит, щось кричали… Але коли я через крики зрозуміла, що сталося — для мене це була неймовірна підтримка. Бо я знала, що про мене пам’ятають і за мене боряться», — пригадує Людмила Гусейнова.

Правозахисниця додає: ризик не вижити в полоні справді величезний. Але приховувати важливість наших українців, коли їх уже захопили окупанти — марна справа.

Крім цього про роботу журналістів в умовах війни говорили представникі медіа з Харківщини, Сумщини, Київщини та інших регіонів.

Учасники акції підписали Листівки солідарності - звернення до полонених колег, які НСЖУ передасть їхнім родинам. Також учасники зустрічі побачили перфоманс команди «Actors For Future» щодо журналістської діяльності під час війни.