До трагічної річниці повномасштабного вторгнення росії ми починаємо серію публікацій, присвячених найбільш зруйнованим війною містам Донеччини та Луганщини.
24 лютого Україна відзначатиме болісну річницю — день, коли терористи розгорнули повномасштабну війну, з метою захопити Україну. Одним із перших міст, куди намагався зайти «руський мір», був Маріуполь.
З 24 лютого по 20 травня бої у місті тривали цілодобово, контроль ЗСУ над містом Марії тримався на героїзмі і життях наших воїнів. Ці місяці стали найгіршим жахіттям, яке переживали сотні тисяч маріупольців. Багато хто виїхав ще в перші дні та тижні вторгнення, проте з надією на утримання Маріуполя у місті лишалися тисячі проукраїнських людей, які не пережили російську владу та панування так званого «днр».
Мешканці нині окупованого міста розповіли журналістам «Вчасно», як вони пережили перший день повномасштабного вторгнення і поділилися, що зроблять, щойно в Маріуполі знову замайорить український прапор.
Альона Остринська — маріупольська вчителька початкових класів. Під час обстрілів жінка навчала місцевих дітлахів у підвалі. Під звуки вибухів вона розповідала історії про героїчних українських котиків, які виборюють кожне маленьке життя й, за бажання самих дітей, цитувала Симоненка та його «Царя Плаксія й Лоскотона». Журналістам відверто зізнається: було страшної кожної секунди, відколи вона спустилася до підвалу. Проте сил додавали спокійні очі дітей, які вірили словам дорослих, що їх обороняють українські солдати.
«У той день діти дуже подорослішали. Усі були однаково перелякані. Тому я вигадала, що кожен вибух, який ми чули — ми маємо перекривати українськими піснями чи віршами»
«Ранок 24 лютого почався з першими вибухами. У мене ще й перша думка була — «А як діти в школу підуть? Страшно ж!». Лише коли я відкрила новини, зрозуміла, що про школу й мова не йде.
В перші дні я хотіла піти в школу, але знайомі військові мене зупинили — попередили, що ніякого навчання зараз не буде, головне — бути в безпеці. І вже о 12, здається, я вперше спустилася в підвал свого будинку. Туди прийшли майже всі з нашого під'їзду. Було 7 діток. Усі різного віку, але однаково налякані. Навіть підлітки, яких було двоє - вони намагалися посміхатися, але я знаю ці емоції - коли обличчя щось нібито стискає, не можеш посміхнутися й виходить якась гримаса. В той день діти дуже подорослішали. Менші діти — 1, 3 і 4 клас — теж були налякані. Тому я вигадала, що кожен вибух, який ми чули — ми маємо перекривати піснями чи віршами. Тоді ж ми вивчили й «Садок вишневий», і «Любіть Україну», співали пісеньки. Батьки, які сиділи з нами, від цього заспокоювались теж", — пригадує Альона.
Мешканці Маріуполя ховаються у підвалі житлового будинку. Фото REUTERS/ALEXANDER ERMOCHENKO
У підвалі вони провели майже все 25 та 26 лютого — особливо шквальні обстріли не залишали вибору. Деякі батьки всерйоз обговорювали виїзд — тому 27 березня Альона таки виїхала з Маріуполя з 6-річною дівчинкою і її мамою. Кожен блокпост і вибух вони не лише чули, а нібито чекали — бо їхали в такій гнітючій тиші, що лише ці звуки нагадували, що вони живі і якнайшвидше повинні виїхати в безпечне місце.
«Ми їхали дуже довго. Спершу, коли проїхали блокпости в Маріуполі, їхали без зупинок — так нам порадили робити військові. Сказали, що немає часу на зупинки чи перекуси. Один з хлопців дав нам свій чи сухпай, чи просто своє печиво — звичайне, „Марію“, здається. Але це печиво було найсмачнішим, яке я колись їла. Те печиво ми відкрили вже в Дніпрі, на базі знайомих волонтерів, які облаштували тимчасовий пункт для переселенців. Я дивилася на людей навколо і ледве стримувала сльози тоді - бо не уявляла, як далі жити й що робити. Без цукру, без якихось смаколиків — те печиво — це й до сьогодні найсмачніше, що я їла», — пригадує Альона Остринська.
Після того освітянка продовжила вчителювання, але вже в одній з сільських шкіл поблизу Дніпра. Зі своїми другокласниками вона вчить Симоненка, а після роботи волонтерить — допомагає тим самим знайомим, які в перші дні прихистили її та Світлану з донькою.
«Я вже не один раз думала, що робитиму, як звільнять Маріуполь. Але не так давно мені наснилося, як я на березі моря показую дітям чайок, ми пробуємо воду на температуру. Пам’ятаю, що вона була тепла. Захолодна, щоб купатися, але нібито весняна чи червнева… Сподіваюся, це був віщий сон, бо я вже запланувала зібрати діток і вже цим літом піти до моря в українському Маріуполі. Влаштую там пікнік для нас, будемо довго розповідати один одному, як за всіма скучили», — розповідає Альона Остринська.
Роман Перетятько — військовий капелан. З першими прильотами російських снарядів по Маріуполю священник вирішив, що має бути корисним. Однак військові, до яких він відразу зібрався їхати, попередили: військова частина — один з небезпечних об'єктів, куди може незабаром «прилетіти».
«Ми прокинулися на світанку з першими прильотами ракет. Ми всі лежали в ліжку — я, моя дружина й двоє наших дітей. 24 лютого вирішили з міста не виїжджати — коли я пішов з дому, забрав нашого психолога. Ми хотіли заїхати у військову частину, але в той момент почався обстріл. На той момент люди в Маріуполі злякалися, так само як і скрізь по Україні. Великі черги в магазинах, паніка. Багато хто з міста поїхав ще зранку, хтось виїжджав увечері. Але багато людей й лишалося — думали, чи варто покидати місто вже зараз.
А от 25 лютого, вже після вечірнього богослужіння, мені передзвонили знайомі військові й сказали: у мене є 45 хвилин, аби виїхати з міста — для безпеки мене та моєї родини. Тому я зібрав сім'ю, залишив ключі людям, які тут лишалися, аби вони могли користуватися тим, що їм буде потрібно, і ми виїхали у Дніпро. Перед тим я радив людям виїжджати, казав знайомим, просив. Але ніхто не вірив. Як мені пізніше казали, мої слова після того дня пригадували щовечора — ті, хто не послухав і лишився в Маріуполі. Вони думали, що все минеться, але у мене було стійке передчуття, що це не закінчиться добре", — пригадує військовий капелан.
Роман Перетятько пригадує, що 25 лютого була велика ймовірність висадження російського десанту в місті. А вже 26 лютого, коли капелан знову вирішив повернутися в Маріуполь, військові на блокпосту пояснили: заїхати в місто — погана ідея. І реалізувати її неможливо.
Волонтерський рух капелана допоміг понад 100 тисячам переселенців з Маріуполя. Українським військовим волонтери передали десятки вантажів з ліками та бронежилетами
«У Дніпрі в місці, де ми жили, облаштували польову кухню — там годували місцеву тероборону. Я запитав, чи треба допомога — на той момент потреба в ній була дуже велика. Велике навантаження, багато людей, дуже багато треба було готувати. Тому я прилаштував на польову кухню свою маму, дружину й сестру. Працювали кожен день з шостої ранку. Незабаром зателефонували військові, попросили знайти якийсь змінний одяг і привести себе у порядок, бо вже кілька днів не милися, постійно були в русі. З того дня ми почали активно волонтерити», — розповідає Роман Перетятько.
Відтоді волонтерський рух капелана допоміг понад 100 тисячам переселенців. Військовим передали десятки вантажів — з ліками, бронежилетами та смаколиками. Роман каже, що допомагатиме до самої перемоги — а після того приїде в Маріуполь і повторить ритуал, за яким зараз дуже сумує.
«У мене був щоденний ритуал — ми збиралися з друзями й на березі моря пили каву. Дуже за цим сумую, не вистачає цього. А коли переможемо — то відразу ж піду в храм. Він ще досі цілий, хоч і „покоцаний“ уламками і розграбований тими самими російськими священниками, які лишилися в Маріуполі. Тому будемо відновлювати», — запевняє Роман Перетятько.
Маріупольська медійниця Юлія Гаркава очікувала вторгнення росіян — зважала й на українські публікації, й на закордонні попередження про те, що росія скоріш за все зважиться на напад.
«Я, як і більшість людей, дізналася про вторгнення вночі - мені зателефонував колишній чоловік і колега й сказав, що путін оголосив Україні війну. Вже за годину ми почули інтенсивні вибухи у східній частині міста.
Взимку з 2021 на 2022 рік Юлія активно співпрацювала з іноземними ЗМІ й виходила в прямих ефірах. Тоді ж підіймалися теми про
«Але після вторгнення, 27 лютого, стало зрозуміло, що добре вже не буде. Власне, одним із моментів, який напружував ще до повномасштабного вторгнення — що до нас у Маріуполь почали активно їхати іноземні ЗМІ. Не було відбою від кореспондентів з Франції, Америки, Італії, Японії, Іспанії, Латинської Америки. Усіх цікавило, чи будемо ми відбиватися, скільки ми вистоїмо, чи перевіряємо сховища, чи пакуємо „тривожні валізи“. Цим дуже цікавилися іноземці, бо Маріуполь називали форпостом. Тому ми їх возили територіями, дуже близькими до окупованих на той момент, і атмосфера війни у повітрі була ще напередодні 24 лютого. Тож коли все почалося — я тримала руку на пульсі», — пригадує медійниця.
«Для російської армії я була особливо цікавою мішенню. Вони могли б взяти мене в полон: для обміну полоненими журналістами користуватись особливо зручно»
Вже коли почався повномасштабний наступ і люди почали виїжджати з міста, Юлія Гаркуша до останнього лишалася в Маріуполі. Вчасно виїхати з оточеного міста вона не встигла — тож фіксувала усі злочини росіян. Виїхати вдалося лише 19 березня.
«Щойно з’явився доступ до мобільного зв’язку в окупованому селищі, де ми знайшли прихисток, я виходила на зв’язок з «Радіо Свобода» й розповідала новини з окупованого Приазов’я. Але потім зв’язок зник і там. Колегам встигла вислати новини й відео, а от власну адресу — ні. Так застрягла в окупації ще на місяць. Я бачила, як сусіди займались мародерством. Один приніс монітор з поліції, хтось тягнув офісний папір, крісла, діжки з квітами, принтери, сканери, стільці. І не було жодної інформації. Це був повний інформаційний вакуум.
Для російської армії я була особливо цікавою мішенню. По роботі знаю багато місцевих військових, мої статті легко знайти в інтернеті. До вторгнення я ще й фіксеркою для іноземних журналістів працювала, водила їх у порт, на наші позиції. Росіяни могли б намагатися вибити з мене купу інформації й взяти в полон: для обміну полоненими журналістами користуватись особливо зручно", — пригадує журналістка.
Але коли для обліку усіх, хто лишився в Маріуполі, прийшла «поліція днр», Юля видала себе за домогосподарку, яка доглядає за маленьким сином. Зрештою не витримала й пішла на місцевий ринок, аби стояти в черзі на телефонний дзвінок — деякі російські військові давали місцевим подзвонити в Україну, щось передати рідним. Юлія передзвонила перевізнику, який сказав чекати й видалити з телефонів та іншої техніки будь-яку інформацію, яка може привернути увагу росіян на блокпостах. Невдовзі по тих, хто хотів виїхати з окупації, приїхали. Шлях від окупації до вільної України вимірювався двадцятьма російськими блокпостами.
«Я підготувала себе морально, вигадала легенду, що везу дитину на лікування. В той час росіяни ще не перевіряли жінок, а от мого друга, який працює на міжнародну гуманітарну місію, роздягнули по пояс. Щоб виїхати, довелося залишити своє професійне обладнання, але сумка від робочого ноутбука привернула увагу росіян. Всередині вони побачили дитячу білизну і відпустили нас, але не всім так щастило: хто росіянам не подобався, їх просто лишали. На останньому блокпості бачила, як вивели хлопця з автобуса. Він стояв сам з валізою в траншеї, розгублений. Автобус поїхав. Хлопець лишився», — пригадує Юлія.
Нині Юлія продовжує свою медійну діяльність, співпрацюючи з закордонними ЗМІ й живучи в Дніпрі. Окрім роботи займається й волонтерством. Що першим зробить, коли повернеться — не загадує. Але зізнається, що боїться їхати в Маріуполь насамперед з тієї причини, що боїться розбити в кров обличчя тих, хто кликав руське жахіття в Україну.
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!