«Повернусь додому й відкрию центр культурної спадщини»: історія бахмутянки про пошук та ствердження української культури на Донеччині

Світлана зізнається, що їй стало цікаво досліджувати народну культуру Донеччини, адже вона неодноразово спіткалася із думкою людей, що на Донеччині України не було.

«Мені казали, що Донеччина — це територія шахт і не дуже освічених людей. І саме українського тут зовсім ніколи не було. Це мене зачепило, і я інтуїтивно почала відшукувати докази того, що це українська земля», — каже Світлана.

Пошуки українського коріння почалися із родини Світлани. У її сім'ї збереглися зразки старовинних вишитих сорочок, рушників, які згодом вона помітила на старовинних родинних фото.

«Взагалі у побуті моєї бабусі та мами я бачила багато елементів вишивки. І декоративність одягу була сама у вишивці. Це був природний штрих у нас вдома, і я навіть його не помічала, — каже Світлана. — Це була частина культури побуту нашої родини. Ще одним доказом українськості є листи мого діда, які зберігалися з 1922 року, написані українською мовою, гарним каліграфічним почерком. Також у нашому родинному архіві та архіві знайомих знайшлося багато фото, де родичі були у вишитому одязі. Це мене вразило».

Перші виставки та окупація

Вперше Світлана Кравченко із майстринями за короткий термін провела шість виставок українського одягу. Ці заходи збіглися з активними діями на Майдані.

«Це був початок грудня 2013 року. Перша виставка відбувалася у школі № 11. Ми проводили майстер-класи та лекції дітям, які стосувалися українських традицій, — каже жінка. — На момент окупації нашого краю ми показували виставку у Часів Ярі. Я хвилювалася, бо вона була відверто українською. Але дякувати Богу, все було добре. Окупанти не звернули на неї уваги. Вона збереглася до моменту визволення Часів Яра і Бахмута влітку 2014 року».

Тоді ж влітку 2014-го Світлана з іншими активістами почала активно допомагати українським захисникам. Жінка зізнається, що саме у той період їм випадково до майстерні передали першу сорочку із селища Парасковіївка, що біля Бахмута.

«Вона була стара у дуже поганому стані. Я її відіпрала, і виявилося, що вона конопляна, шита вручну конопляними нитками. Такі нитки вимочують у конопляній олії, й після цього нитка набуває насиченого сірого кольору. Це саме та сорочка, з якої все почалося», — каже Світлана.

Після вишиванки із Парасковії майстрині почали збирати народний одяг Донеччини. Згодом з’явилася ідея, аби на День вишиванки у 2016 році створити колекцію народного одягу, який носили донеччани на свята та в будні.

«Це була велика справа, яка не мала ніяких умов для того, щоб втілитися благополучно, — каже Світлана. — Але так сталося що 52 моделі 19 травня 2016 року вийшли у народних строях. Там були строї, які зберігалися у родинах, і до Дня вишиванки доповнилися сукнями. Були й сучасні сукні, зшиті спеціально до цього свята. Були й елементи національного одягу, прикраси, торбинки, намисто. Вперше Бахмут побачив і почув про народний одяг. Це було неймовірне свято».

З того моменту на Донеччині та й загалом в Україні відбулася ще не одна виставка українського одягу за участі Світлани Кравченко та її майстринь. Ствердження й розвиток українського просвітництва перервало повномасштабне вторгнення.

«У лютому 2022 року ми вже не працювали, а допомагали військовим. З перших днів були ще в Бахмуті, шили прапори та білизну. Допомагали на волонтерському складі. А потім виїхали хто куди», — каже Світлана.

Після тривалої реабілітації на новому місці Світлана та її майстри продовжили займатися улюбленою справою.

«Завдяки нашим друзям і соцмережам про нашу майстерню дізнаються люди і з інших країн. Нині ми отримуємо замовлення та із задоволенням їх виконуємо. Таким чином підтримуємо себе і ЗСУ донатами». — каже Світлана.

Разом з цим жінка зізнається, що при першій можливості вона та її майстрині збираються повернутися додому у Бахмут.

«Сьогодні ми знаходимося у різних містах України, але разом продовжуємо робити ляльок, шиємо сумки. Всі вироби мені приходять поштою, далі я прикріплюю бірки та красиво пакую замовлення. Дуже люблю своїх майстрів, захоплююся нашими роботами й пишаюся тим, що я бахмутянка», — каже Світлана.

Жінка розповідає, що сувеніри, які вони нині створюють, підтримують їх життєдіяльність фінансово та роблять великий внесок у розвиток української культури у світі.

«Ми несемо просвітницьку місію у нинішніх умовах наскільки це можливо. Продовжуємо також невелику виставкову діяльність, — додає Світлана. -. Нині у мене є особиста мрія, хочу після перемоги й повернення в Бахмут збудувати центр культурної спадщини, там де можна було б розмістити старовинні автентичні речі, строї, предмети побуту, навколишніх сіл і нашого міста. Хочу, щоб шляхом занурення в цей простір кожен відчував особливе захоплення й гордість тим, що він українець».