Маріупольчанка Наталія Костанда понад 4 роки життя присвятила військовій службі. Починала з десантно-штурмових військ і до Нацгвардії. До повномасштабного вторгнення займалася військово-патріотичним вихованням жителів Донбасу. З 2022-го працює з родинами загиблих та полонених військових. Як і більшість маріупольців, жінка мріє про визволення рідного міста та перемогу над окупантами.
Маріупольчанка Наталія Костанда понад 4 роки життя присвятила військовій службі/ Колаж "Вчасно"
Наталія Костанда — старший лейтенант, начальниця служби цивільно-військового співробітництва 18-ї Слов’янської бригади Нацгвардії. Жінка родом з Маріуполя, виросла і проживала там до 2019 року, після чого переїхала у Краматорськ. Востаннє була у рідному місті за чотири дні до повномасштабного вторгнення.
З 2010 року Наталія працювала у міліції, а у 2019-му перейшла на військову службу до лав ЗСУ у 81-шу окрему аеромобільну бригаду. Згодом, у 2023-му, перевелася в Національну гвардію України.
«Війну я зустріла в лавах міліції. Для мене вона розпочалася у 2014-му, — каже Наталія. — Тоді я залишалася в Маріуполі, їхати нікуди не збиралася. Працювали на Донеччині. Тоді було ще незрозуміло, що відбувається. Казали, що це ненадовго, але коли бої вже точилися в Донецькому аеропорту, стало зрозуміло, що війна буде тривалою».
Наталія займалася цивільно-військовим співробітництвом. Це напрямок діяльності між ЗСУ, допомогою військовим, військово-патріотичним вихованням, розвитком іміджу військовослужбовця і всім, що з цим пов’язано.
«У нас був важкий регіон — Донецька і Луганська область. Це постійні ротації, цивільне населення чутливо сприймало військових, — додає Наталія. — Потрібно було пояснювати людям, що не ми прийшли, й розпочалася війна, а ми з’явилися тут, бо прийшла війна. Росія дуже працювала над інформаційною пропагандою у цих регіонах. Це дуже впливало на людей».
Жінка у складі бригади відвідувала школи, доносила цікаву та корисну інформацію дітям та дорослим. Займалася військово-патріотичним вихованням.
«Зокрема, ми показували, як треба надавати першу медичну допомогу, вивчали основи протимінної безпеки, правила двох стін. Ще тоді я говорила дітям: „Дай Боже, аби воно вам не знадобилося“, — пригадує Наталія. — Крім цього, ми проводили спортивно-патріотичні заходи. Грали зі школярами та студентами у футбол, волейбол, проводили естафети, запрошували на день відкритих дверей. До нас приїжджали діти й дивилися на побут військовослужбовця, які є спеціальності та види озброєння. Це цікавило і дітей, і дорослих. Також працювали із центрами для осіб з інвалідністю. Були моменти, коли хлопці та дівчата у візках самостійно не могли потрапити у театр, і наші військові возили їх на вистави».
Фото: Наталія Костанда
Весь час Наталія постійно намагалася з групою підтримувати зв’язок із суспільством. Всі заходи, які вони проводили, діяли до повномасштабного вторгнення. З настанням воєнного стану діяльність Наталії дещо змінилася — від патріотичного виховання у школах до координування евакуації загиблих військових.
«Повномасштабне вторгнення ми чекали із 2014 року, це було очевидно, — додає військова. — Ми — люди із військового сектору — розуміли, що це неминуче. Я бачила, як все починалося і розуміла, але до кінця не усвідомлювала, що це може бути».
Той переломний ранок 24 лютого Наталія зустріла під вибухи. Вона їхала в Житомирську область до командування на доповідь.
«Бачила, як їхали на зустріч колони. Тоді я залишалася у Житомирі й обіймала посаду т. в. о. начальника цивільно-військово співробітництва командування, — додає Наталія. — Там почала займатися координуванням евакуації на щиті, працювала з родинами загиблих військовослужбовців, це важливі та тяжкі напрямки».
У жовтні 2023 року Наталія перевелася до Нацгвардії у 18 Слов’янську бригаду. Жінка дуже хотіла повернутися на службу у Донецьку область.
«Нині я здебільшого у Слов’янську, тут я теж продовжую займатися цивільно-військовим співробітництвом, — каже Наталія. — Обов'язки в принципі ті самі: інформаційна війна, супровід, соцсторінки, розробка сайту, спілкування із родинами загиблих військовослужбовців, координація зі штабом по військовополоненим та безвісти зниклим».
Військовослужбовиця зізнається, що найважчий момент у роботі для неї - це коли гине побратим, гинуть цивільні люди, діти.
«Це найстрашніше, а найголовніше, що ти нічого не можеш із цим зробити, — каже Наталія. — Крім цього, у нашій роботі важливе спілкування із родинами, які втратили рідних. Це теж важко, навіть якщо вони тримаються і розуміють ситуацію.
Не легко спілкуватися із родинами військовополонених, відчуваєш якусь провину перед ними. Однак розумію, що ми не маємо ніякого впливу на обміни. Коли нас питають: «Чого його поміняли, який був 5 місяців у полоні, а мій там вже майже два роки», то розумієш, що ти можеш лише скоординувати з інформаційним штабом і з «Червоним хрестом», розказати людині, як написати лист аби хоч якось сприяти цьому. Але обіцяти, що близька людина точно буде вдома, ми не можемо".
Фото: Наталія Костанда
Фото: Наталія Костанда
За словами Наталії, те, в яких умовах нині живуть всі українці - сильно плинули на всіх. Життя однозначно поділилося на «до» та «після».
«Ми не будемо такими, як колись, війна змінила кожного, — каже жінка. — Я особисто завжди цінувала людей, життя і розуміла, що воно може змінитися або закінчитися. Нині я рада, що працюю в лавах ЗСУ, мала можливість опанувати військовому справу і бути корисною. Якби я не пішла у 2019 році, то точно пішла б у 2022-му».
Як і кожен українець, Наталія прагне перемоги. Хоче, аби кожен повернувся додому, а всі причетні та винні у війні понесли відповідальність.
«Я бачу перемогу України у поверненні кордонів 1991 року, коли всі наші хлопці та дівчата військовополонені повернуться додому, коли повернуть тіла загиблих, коли всі люди, які мали відношення до цього вторгнення, відповідатимуть за скоєне, — каже військова. — Коли вже наша країна буде мати змогу відновлюватися, коли люди зможуть повернутися до своїх домівок».
Фото: Наталія Костанда
Фото: Наталія Костанда
Наталія мріє знов побувати у рідному Маріуполі. Однак дуже боїться побачити місто, яке спотворили російські окупанти.
«Я думаю, що кожен маріуполець хоче повернутися до міста і, мабуть, найстрашніше буде, коли ми туди повернемося, — каже жінка. — Там у мене бабуся працювала в театрі, однокласниця була в ньому акторкою, моя школа розташована біля цього театру. Нині цього всього немає, і для мене це велика діра у серці. Ти розумієш, як це страшно, скільки людей там загинуло, і кожна родина, яку я знаю, вони всі морально і фізично поранені. Там ні в кого не залишилося домівки. В кожного є історія, коли загинув родич чи близька людина, яку хоронили прямо біля будинку у дворі. Таке ж було і в моїй родині».
Наталія розповіла, що її дядько — це та сама історія про те, як у дворах хоронили людей.
«Він мав інвалідність першої групи, був у візочку. Він помер, і місяць лежав вдома. через інтенсивні обстріли. Рідні не мали можливості поховати одразу, а потім його поховали під під'їздом. І це не шок-контент, таке повторювалося із Бахмутом, Мар'їнкою, Авдіївкою, Лиманом та іншими містами й селами, від яких не залишилося нічого. Однак я вірю в перемогу, і роблю все, аби це жахіття залишилося у минулому», — підсумувала Наталія.
Фото: instagram baranov. photo
Фото: instagram baranov. photo
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!