«Гарелея Неотодрешь» та культурний простір на заброшках: історія митця з Лисичанська

У Лисичанську Віталій Матухно розвивав українську сучасну культуру. Його головне дітище  — проєкт «Гарелея Неотодрешь», також хлопець організував низку виставок і фестивалей та знайомив Україну з митцями Донбасу. Після початку повномасштабної війни Віталій переїхав до Львова. Митець розповів «Вчасно», над якими проєктами він працює зараз, та як змінилася роль культури під час війни.

Чому саме закинуті будівлі

Коли  Віталій Матухно дізнавався чи знаходив інстаграм-акаунти митців, людей, які займаються фотографією чи щось малюють, то вирішив, що буде збирати усіх, кого може для виставкових проєктів. Проводити це все вирішив у закинутих будівлях, адже їх було надто багато в полі зору, напротивагу культурним центрам, де можна було б організувати мистецькі проєкти в містах, яких майже не було.

“У нас було надто багато “заброшок”, настільки, що для мене вони були як паркові зони. Середньостатистичний мешканець Лисичанська чи Сєвєродонецька вже звик до цих будівель, вони стали частиною життя і міста, і люди навіть не хотіли їх помічати”, – розповідає Віталій.

У регіоні була лише одна галерея мистецтв, але не сучасних. Відтак, Віталій, який на той час вже втомився воювати з міськими установами, вирішив, що якщо буде організовувати мистецькі акції, то не хотів би робити це тут.

“Наприклад, у Лисичанську була одна з найгірших міських рад в області, і зміни у місті почали відбуватись тільки тоді, коли переформатували міську раду на військово-цивільну адміністрацію перед початком повномасштабної війни. До цього робота міської ради обмежувалась сварками на кожних зборах, які ні до чого не приводили. Якщо в місті не було води, це питання починали обговорювати через 3, 4, 5 днів після того, як воду відключили. Якщо вже казати про культуру, то тут теж все давалось доволі важко. Чиновники вже років по 20 сиділи на своїх кріслах, і тим паче було важко переносити цей ейджизм, коли я приходжу в 19-20 років сюди і мені кажуть “Мальчик, куда ти лезешь”, – продовжує думку хлопець.

У результаті Віталій зрозумів, що коли він хоче зробити щось, де буде мати вплив, то йому треба йти туди, де нема контролю чи людей, які хочуть диктувати свої умови. Таким місцем стали закинуті приміщення. 

Як стартувала “Гарелея Неотодрешь”

Першу пробну виставку провели під мостом. Її, за словами Віталія, робили просто, щоб подивитися, що може вийти. Це була виставка глітч-арту, в ній брали участь два художники. Усе обійшлося в 500 гривень, а спонсорував справу друг Матухна.

Другу виставку провели у Рівному, проте тут вже локальна спільнота міста сама фондувала справу, бюджет становив вже близько тисячі гривень. Загалом, “Галерея Неотодрешь” має на меті дати майданчик та заявити про себе усім, хто цього бажає.

Виставляли зовсім різні роботи. Наприклад, хлопець з Бахмута Євгеній Трамвай презентував роботи на ЛГБТ-тематику. Маша Вишедська з Бахмута створила проєкт з переосмислення пам’яті. Вона малює ілюстрації на основі фотоархіву її бабусі. 

Окрім того, багато виставок було про локальний контекст Луганської, Донецької областей, урбаністичних чи візуальних досліджень. Також інсталяції присвячували ковіду, війні, психічним захворюванням чи переосмисленням пам’яті. Ознайомитись з роботами можна за посиланням.

Аби люди дізнавалися про виставки, організатори писали оголошення, розсилали по локальних інформаційних каналах. Це діяло – якось, коли робили масову виставку в закинутій будівлі, прийшло понад 40 осіб. 

“Ми працювали у багатьох містах, це і в Маріуполі, і Сєвєродонецьку, Рубіжному. У Рівному також були. Зараз, якщо казати про усі міста, де ми працювали, то єдине з них не пошкоджене війною – це Рівне. Всі інші, навіть Харків, зараз дуже сильно постраждали”. 

Гарелея в Маріуполі

Гарелея в Рубіжному

"Скеретна Гарелея". Лисичанськ

Практично всі виставки закінчувались тим, що їх руйнували 

Чіткого формату, що чи кого брати на виставки не було. Однак, кожна виставка мала бути тематичною. Інсталяції могли жити рік, а іноді менш як тиждень. Це залежало від локації. 

“Коли робиш щось схоже на “заброшках” варто розуміти, що неможливо створити щось живе всередині мертвого організму. У нас було чітке розуміння, що зараз ми робимо цю виставку, проте ми її знімати не будемо, бо хтось це зробить за нас. Коли хтось приходить на закинутий об’єкт, то останнє, що очікує побачити це якісь твори мистецтва. Для контингенту, який приходив, це надто “інородні” елементи, тим паче цей простір безправний і ніхто тебе не зупинить, тому люди руйнували все, що було тут залишене, але в цьому була частина концепції також”, – ділиться засновник “Галереї”. 

24 лютого стало болісним для Віталія. Йому довелося евакуюватися до Львова, проте “Гарелея Неотодрешь ” існує досі, хоч і в “підвішеному” стані. Вона не мала чіткої локації, завжди подорожувала, тому митці не втратили нічого важливого, окрім “заброшок” і географії з прив’язкою до регіону. 

Що з проєктом після початку повномасштабної війни?

Зараз автор ініціативи в роздумах, що робити надалі з проєктом. До окупованого Лисичанська можливість повернутися буде не скоро. На закинутих будівлях працювати не вийде, адже з початком війни контекст змінюється – якщо раніше локації, на яких працювали, були закинутими через корупцію, чи через те, що якийсь завод продали росіянам і його просто знищили, то зараз це вже місця, в яких помирали люди. 

Львову такий виставковий центр не дуже потрібен. Окрім того, наразі закинуті будівлі в місті пильнують, час від часу перевіряють, чи нема ДРГ, тому організовувати щось подібне команда поки не збирається.

Окрім того, з початку повномасштабного вторгнення спільнота, яка об’єдналася навколо “Гарелеї Неотодрешь”, почала збирати кошти для митців, які постраждали внаслідок війни. Співпрацювали з Міжнародними організаціями та просто людьми з Європи, Америки та України. 

Разом з тим, галерея запустила сайт “14.22.8”. Це паралельний проєкт, онлайн-архів персональних історій людей, для яких війна – це значна частина їхнього життя.

Здебільшого, це молодь з Луганської та Донецької областей. Назва проєкту символічна: 2014, тобто цифра 14 в назві – рік, коли почалася війна, 2022 рік, цифра 22 – рік, коли почалася повномасштабна війна, і 8 років це роки життя в такому “підвішеному” стані гібридної війни між двома датами.

Люди, історії яких писали, також отримували фінансову підтримку, бо проживати заново усі ці спогади доволі боляче. Вирішили, що так це буде чесно. Гроші брали із гранту, на який раніше подавалися. 

Зараз проєкт зібрав 94 історії, на сайті їх менше через проблеми з електроенергією. Таким чином команда зібрала спогади дуже різної аудиторії, яка пережила один спільний досвід війни по-різному. Підтримати справу можна за цими реквізитами:

MONOBANK: 5375 4141 2109 4733

IBAN: UA743220010000026202308549862

PAYPAL: [email protected]