Святогірськ: місто важкої зими та надій на повернення до життя

Після росіян у Святогірську потрощеним лишилося все: приватні будинки, готелі, магазини та навіть амбулаторія — в останній вони проявили свою «культурну особливість» і залишили нецензурні вислови на кожних дверях медзакладу, повідомляє «Вчасно».

Начальника Святогірської ВЦА Володимира Рибалкіна ми зустрічаємо не у кабінеті, а в місті, коли він розмовляв з командиром пошукового загону місії «Чорний Тюльпан» Олексієм Юковим, який знайшов чергове тіло на території громади. Після деокупації таких знахідок тут багато. Є масові поховання загиблих та померлих, знаходяться і поодинокі поховання на городах місцевих мешканців.

Йдемо далі по розтрощених вулицях Святогірська. Володимир Рибалкін жваво рухається містом, по дорозі спілкується з місцевими мешканцями, підказує, як пройти до їдальні, де годують населення, або як розв’язати нагальні питання. Тут його знає кожен — чоловік одним із перших, разом із військовими ЗСУ, зайшов у деокупований Святогірськ.

До початку повномасштабного вторгнення Володимир Рибалкін боровся з корупцією у Святогірську й виступав проти тодішнього мера міста — Володимира Бандури, який ще у червні відкрито зрадив Україну, перейшовши на бік російських терористів. Як з’ясувалося, «на зв’язку» з окупантами Бандура був уже тривалий час і лише чекав моменту, коли місто захоплять рашисти.

Місто важкої зими та надій

Цьогоріч буде найскладніша зима за всю історію Святогірська. Після «господарювання» російських окупантів місто зустрічає холоди у розтрощеному стані: зруйнована інфраструктура, зруйновані місцевий бізнес та туристична галузь, зруйновані мости та будинки місцевих мешканців. Але, наразі у Святогірську — українська влада і є надія на відновлення, хоч і буде воно дуже важким в сучасних умовах.

Турбота навіть про тих, хто не надто радий

До початку повномасштабного вторгнення Святогірськ був улюбленим місцем відпочинку мешканців Донеччини. Мабуть, кожен житель області має фотографії з цього мальовничого містечка. Людей приваблювали природа, хвойний ліс, затишні бази відпочинку та Свято-Успенська Святогірська лавра, яка побудована на високому крейдяному березі річки Сіверський Донець (так звані Святі гори). Окрім наземних будівель, лавра має крейдяні печери.

Варто зазначити, що лавра належить УПЦ Московського патріархату і завжди мала свої, не проукраїнські, погляди на війну. Тому частина місцевого населення також була не занадто патріотичною. З розповіді українських військових, які привозили їжу та гуманітарну допомогу всім, хто ховався від російських обстрілів у підвалах лаври, місцеві прихильники лаври намагалися вмовити ЗСУ здатися окупантам.

ЧИТАЙТЕ: «Казали, що винувата Україна, бо не здалася росії»: про настрої прихожан Святогірської Лаври під час окупації

До 24 лютого цього року населення Святогірська складало близько 4300 осіб. Наразі ж, після деокупації, в місті лишається близько 550 людей. Ці пів тисячі були у місті тоді, коли його захопили російські терористи. Але Україна повернула цю територію під свій контроль.

На сьогодні Святогірськ намагається відновитися завдяки гуманітарній допомозі: сюди волонтери приїжджають постійно, лишаючи гуманітарку для містян, які пережили окупацію або повертаються в «рідні стіни». З найбільших потреб — памперси для дорослих. Дитячі товари, кажуть волонтери, не надто затребувані серед містян — зазвичай їх привозять «точково» для тих, хто потребує, а для старших дітей вони вже не потрібні. Діти у Святогірську, до речі, теж переживали окупацію — на момент захоплення міста тут перебувало 26 дітей. А під час захоплення Святогірська навіть народилося немовля — у серпні. Тато дитини загинув, тому і народжувала, і виховує дитину жінка сама, розповіли у місцевому центрі допомоги.

У Святогірську вже облаштували невеличке приміщення під ЦНАП — людям нараховують виплати, допомагають у вирішенні юридичних питань тощо. Щодня сюди приїжджають кілька працівників, аби упродовж дня допомагати місцевим.

«Кожного дня я приводжу сюди працівників, це вціліле комунальне приміщення. Приїжджають люди з Пенсійного Фонду, з соцзахисту тощо. Це єдина приймальня, яка вціліла, тому тут люди роблять і копії та ксерокопії документів, приходять за консультаціями тощо», — розповідає голова місцевої ВЦА Володимир Рибалкін.

Однак попри те, що вся інфраструктура, наявна за України, була зруйнована окупантами — тут настрої досі неоднозначні. Деякі з місцевих навіть були героями російських пропагандистських сюжетів про «звільнення Святогірська». На це Володимир Рибалкін знизує плечима — каже, що від цього нікуди подітися, а люди мають жити. Тому його головна мета — це показувати діями, що Україна піклується про всіх.

«Опалення не буде»: як Святогірськ виживатиме в морози

Опалення після окупації тут просто немає. Попри це, люди відмовляються жити у тимчасових притулках — пунктах проживання зі світлом і теплом, яке «наганяється» обігрівачами. Тож для них організували палатки-шелтери — пункти обігріву. Володимир Рибалкін каже, що не очікував, що туди хтось взагалі заходитиме. Проте серед місцевих навіть є школярка-одинадцятикласниця, яка у цьому пункті навчається — приходить, оскільки удома холодно робити шкільні завдання.

Зате електропостачання у Святогірську відновили вже у всіх багатоповерхівках, каже голова ВЦА, і воно стабільніше, аніж в інших містах України.

«Чесно кажучи, у Святогірську більше світла, ніж у Дніпрі. У пункті тимчасово проживання у нас взагалі цілодобово є світло й тепло. Навіть під час екстрених відключень світла у нас відразу вмикається генератор», — каже Володимир Рибалкін, поки ми проходимо повз пункту обігріву.

Поки йдемо містом до «Пункту незламності», де годують місцевих, навколо на асфальтованих дорогах, колись затишного курортного містечка, лишаються урвища «Градів» і ракет, подекуди дерева зламані посередині — це наслідки «прильоту» та детонації снарядів. До таких «пейзажів» населення вже звикло — принаймні звикли жити з ними з початку вторгнення.

«Пункт незламності»: робота починається з 5:30 ранку, без вихідних

Зараз місцевих годують в облаштованому «Пункті незламності» — там можна зарядити телефон, випити гарячий напій і раз на день поїсти гарячі страви, які готують місцеві волонтери. Щодня вони готують страв на 500 осіб — проте інколи готують більше, якщо є інформація, що більша кількість місцевих хоче прийти поїсти.

«Дуже важко вгадати, скільки людей сьогодні прийде — чи 410, чи 550. Тому ми завжди готуємо більше й годуємо людей тут з 12-ї години до 15-ї щодня, без вихідних. А після 15-ї розвозимо їжу у віддалені точки міста, до людей у госпіталі, у пункті тимчасового проживання тощо. Там — з 28 листопада», — розповідає журналістам волонтерка.

Щодня кухарі-волонтери готують відразу кілька страв: суп або борщ — обов’язково на м’ясному бульйоні; чай або каву (інколи — компот зі свіжих фруктів) і сендвічі. Для цього «волонтерський день» починається у пів на шосту, закінчується — близько п’ятої вечора. Вихідних немає — лише в поодиноких волонтерів і рідко, оскільки всі працюють на повну силу, щоб нагодувати населення Святогірська.

Волонтерить місцева жінка зі своєю сформованою командою, — на початку війни вона виїжджала з країни. Однак коли дізналася, що Святогірськ деокупували, а населення потребує допомоги — вирішила повернутися й почати волонтерити. Каже, знала, що вона тут потрібніша, аніж за кордоном.

Амбулаторія після окупантів: тягнули все, залишаючи нецензурні автографи

Одна з основних локацій Святогірська за рівнем відвідуваності — амбулаторія. До повномасштабного вторгнення медзаклад був відремонтований за допомогою міжнародних донорів. Але також, як і решта інших будівель, відчув на собі прихід «визволителів». Проявили вони себе просто посеред будівлі, на кожних вхідних дверях амбулаторії.

«Коли ми зайшли в амбулаторію після деокупації — тут усе було виламано, з усіх шаф усе „вивернуто“, вибито. Всі двері… Був приліт у стіну, росіяни ногами вибивали двері, грабували тут усе. Я заховала ліки за надійними дверима, залізними — то вони їх чи прострілювали, чи то що. Та й на дверях ногами, мабуть (бо слід нібито від взуттєвої резини), писали слово „ху*“. І, видно, молоді залишали ці „автографи“, бо ноги так високо задерти — ще треба мати сили. Та й коли ми почали шукати медичний інвентар — то не знайшли ні тонометрів, ні комп’ютерів (системних блоків і моніторів), ні глюкометрів, ні решти апаратури чи ліків тощо. Грабували. Але ж не тільки росіяни — а й місцеві, думаємо. Щось разкурочили просто, потрощили. Щось тягли-тягли, але не дотягли — покинули посеред коридору», — розповідає журналістам «Вчасно» медпрацівниця Наталія.

Після деокупації Слов’янська одним із найголовніших пунктів стала саме амбулаторія. Сьогодні люди бодай можуть отримати там першу медичну допомогу та задовольнити мінімальні потреби — наприклад, виміряти тиск чи «прокапатися». Навіть такого рівня допомоги під час окупації не було. В окремі дні сюди приїжджають медики з гуманітарної організації «Лікарі без кордону». Пацієнтів вистачає завжди — і чи не найбільше люди у Святогірську страждають на діабет.

«Люди розклад лікарів уже знають, тож приходять до спеціалістів. Але проблема в тому, що якщо станеться приліт і буде тяжко поранена чи просто поранена людина — то допомогу зможуть надати лише в лікарнях у сусідніх містах. Поранення тут ще не можуть лікувати, тут надають лише першу медичну допомогу, перев’язки тощо», — додає очільник ВЦА Володимир Рибалкін.

«Люди схудли на 15−20 кілограмів. Ми розуміли, що насамперед потрібний хліб»

Відразу після деокупації Святогірська у місті відкрилася хлібопекарня. Вона працювала ще до приходу росіян, проте коли місто захопили — власник відмовився співпрацювати з ними й виїхав. Підприємство не лишилося неушкодженим після рашистів — ті його частково потрощили, а потім і пограбували — проте запустити виробництво хліба так і не змогли.

Двічі на тиждень при окупації тут була тільки торгівля — приїжджали підприємці зі Сватового й торгували горілкою і цигарками, більше нічим. І в місті теж нічого з продуктів не продавалося. «Люди, коли ми приїхали, були дуже худі. За моїми спостереженнями й інформацією, що вони самі розповідали — втрачали по 15−20 кілограмів», — згадує голова ВЦА Володимир Рибалкін.

Пройти повз пекарню сьогодні неможливо — аромат свіжого хліба стоїть на всю вулицю й щонайменше за 50 метрів хочеться відкусити шмат свіжого батона. Власник пекарні, Артем Падалко, зустрічає нас поряд з цехом, де налаштовує робочий процес і слідкує за тим, як випікається хліб з родзинками, запашний батон і буханки чорного та сірого хлібів. В розмові пригадує: хліб пекли до останнього — до початку червня. Роздавали його безкоштовно українським солдатам, якщо ті приходили або зустрічалися в місті й поблизу. А коли окупанти зайшли у місто — все виробництво припинилося. «Бо це моє. Крім мене ніхто не налаштує тут нічого», — каже Артем Падалко.

Окупацію рідного міста власник пекарні провів у Дніпрі. Проте щойно дізнався, що Святогірськ звільнили — наступного ж дня приїхав. Коли дізнався, що підприємство «вижило» — тиждень його прибирали й очищали, готувалися до запуску виробництва. І вже в перший день зробили кілька тисяч хлібин — бо розуміли, що насамперед людям потрібний хліб. Зараз планує придбати ще машини — замість крадених — щоб розвозити хліб по магазинах у Слов’янськ, Краматорськ і решту звільнених міст.

До речі, приватному будинку Артема Падалка пощастило менше — стався приліт, який до фундаменту «зніс» його. Тож досі власник пекарні живе тут, на території підприємства — у своєму кабінеті. Жартує, що прокидається відразу з бажанням поїсти хліба чи булок.

Зараз, кажуть працівники пекарні, упродовж дня люди розбирають увесь хліб. Не лишається нічого — ні булок, ні «Ромашок», ні батонів і хлібів. Щобільше — виробництво хліба збільшуватимуть з трьох тисяч щонайменше удвічі, тому що попит на нього — величезний і лише збільшується.

Повертатися у Святогірськ ще рано

Коли ми прощаємося з очільником ВЦА Володимиром Рибалкіним, він наостанок показує храм поруч з підірваним мостом. Зараз він потрощений — як і все місто. «Рани» на даху, в стінах, у зруйнованому фундаменті. Не врятувало його від російських снарядів навіть те, що раніше він був московського патріархату — рашисти трощили все, що лишень могли. Все, включно з життями десятки тисяч святогірців.

Попри проведену електрику в місті, годування місцевих у «Пункті незламності» й наявність тимчасового пункту прихистку, голова ВЦА з тяжким поглядом радить людям поки що не повертатися у Святогірськ. Хоч як ті хочуть додому, але в таких умовах, враховуючи постійну небезпеку та близькість до фронту, зима 2022−2023 буде дуже тяжкою.

«Повертатися, звісно, не варто. Зимою буде дуже важко. Так, світло є, але ж опалення немає. Зима у Святогірську буде дуже важкою. Чекаємо трохи пізніше, коли „підлікуємо“ Святогірськ», — каже Володимир Рибалкін.