«Я не смілива людина. Знаю, військові часто кажуть, що їм нічого не страшно. А я трусіха. Мене лякають прильоти, лякає кров і смерті, лякає наступ ворожої піхоти, ствольна арта, град, 120 міномет. Страшно, коли ворожа авіація заходить на удар. Я не народжена для війни, не готова померти, не палаю помстою, не хочу особисто вбити побільше ворогів, не хочу скоріше в Крим і на Москву. Хочу захистити свою родину та інших людей від смерті. Я у 2014-му сиділа вдома. Тепер моя черга», — каже військова.
Аліна Сарнацька — старший бойовий медик з позивним «Лисиця», яка пішла на війну ще з першими прильотами по Києву у 2022 році. За понад рік, що вона провела в армії, стало зрозуміло: тут вона надовго. Тепер у Києві її понад усе чекають мама, подруга та улюблена кицька.
Журналістам «Вчасно» військова розповідає: на момент повномасштабного вторгнення була вдома. Її розбудила тривога о п’ятій ранку — тоді вона прокинулася й варила каву, і вже за 20 хвилин зовсім поруч почула вибух — це був один із перших прильотів по Києву.
«Це були зовсім інші відчуття, ніж коли в принципі знаєш, що десь щось вибухає. Війна прийшла до мене на кухню. Потім ми три дні прожили у бомбосховищі на станції метро „Житомирська“. Я тоді працювала онлайн-психологом із підлітками по три години на день. Але вранці 24 лютого, коли я зайшла на „зміну“, я не виходила з неї три дні», — пригадує Аліна.
Тоді ж киянка створила спільну програму для ЛГБТ-підлітків, і зізнається: і сама програма, і процес її створення дуже заспокоював, оскільки вона була про надію.
«Після третього дня у підвалі я зрозуміла, що хочу в армію. У воєнкоматі мене не взяли — сказали, що їм не потрібні дівчата, лише медики, а я не мала медичної освіти — на той момент була психологом і соціальним працівником. Тоді я знайшла через знайомих начмеда, пішла до нього й таки потрапила в армію. А за три тижні до повномасштабної, коли я зрозуміла, що щось може статися, влаштувала курси медицини в нашій організації від Червоного Хреста. З тим сертифікатом із курсів і тим, що знала, я й прийшла», — пригадує військова.
Вже під час першого інструктажу, який проводив для «новеньких» інструктор Олександр, стало зрозуміло, що пройдені курси мали мало схожого з тактичною медициною. Тому з усіма нюансами робота довелося знайомитися уже в процесі навчання.
«На інструктажу Саша каже: „Перш ніж надавати допомогу пораненому — треба відібрати у нього зброю, гранату, бо він вас і себе підірве“. І я відчуваю, як нібито вже пливу, вже ніби й готова падати, але ще тримаюся й не показую навіть», — сміється Аліна.
Найтяжче в цей період було її рідним. Мама донедавна навіть не знала, що донька в армії. А зараз, коли їй нарешті розповіли, що вона — медик, вона все одно лишається в незнанні того, що Аліна тепер на Донеччині, під обстрілами.
Фото з архіву Аліни Сарнацької
За понад рік мама найбільше не розуміла, чому дитина ніяк не може приїхати за консервацією чи віддати пусті банки з консервованими овочами, які вже віддала. Аліна про це розповідала в соцмережах — і це стало ледь не серіалом для її підписників. Однак правда в тому, що через слабке серце матері Аліна дуже переживала — й тому до останнього не зізнавалася, де вона та чим займається, обмежуючись словами, що вона зайнята роботою.
«Моїй мамі 73, вона дивиться лише телемарафон, і в ньому, на щастя, мене не було. Лише раз вийшов сюжет за моєї участі, але мама його не побачила — і це добре. Я їй не розповідаю, тому що вона старенька, потрапить у лікарню з інсультом або схожим станом. І через те, що я раніше їздила до мами не надто часто — раз на два тижні - то вона вірила, що через війну в мене немає часу на те, аби приїздити в гості. Якось це спрацьовує. Наприклад, замовляю доставку ліків і продуктів звідси, але кажу, що замовила їх, сидячи на роботі в Києві», — розповідає дівчина.
Журналістам Аліна зі сміхом каже: якщо мама якось дізнається сама, що робить донька — то Аліна скаже, що служить десь у горах, на заході України, і працює якимось діловодом у штабі.
Кохана людина Аліни, яка служить у правоохоронних органах, була шокована рішенням дівчини піти служити.
«Я в принципі не знаю рідних військових, які дуже раді, що їхні близькі люди воюють. І до того, як я пішла служити, цього не розуміла. Зараз я реально бачу, що це дуже важко для них. Це вибір, який стосується не лише мене, а і їх. Це торкнулося їхнього життя, і нашим рідним значно важче, ніж нам. Тут, в армії, нам набагато легше, ніж їм там. Тим паче коли мова йде про очікування коханої людини з Донбасу.
Чи є почуття провини перед коханою людиною? Постійно. Я б нікому не побажала отак чекати, як чекають вони. Інколи соромно, що я так підставила свою кохану людину. Я не уявляю, як це — витримувати й чекати.
Якраз нашим рідним, коханим завжди страшно і важко. Ми тут просто виконуємо свою роботу, а вони тягнуть на собі весь емоційний тягар. І якби я це розуміла раніше — можливо, це стало б єдиною причиною, чому б я не пішла служити. Але тоді я розуміла, що війна — скрізь, по всій Україні. Я хотіла захищати людей. І коли відбувається таке — мені стало очевидно, що захищати людей треба тут", — зізнається Аліна.
Фото з архіву Аліни Сарнацької
Журналістам Аліна розповідає, що з самого початку повномасштабного вторгнення зрозуміла, що треба чимось рятуватися під час служби. Цим «чимось» стали соціальні мережі дівчини, які цілком можна назвати черговими вдалими проектами.
«Я з самого початку зрозуміла, що мені треба розвивати соцмережі - хоч іще не знала, чим точно буду займатись. Це мене надихає й водночас дозволяє виконувати багато задач — знаходити ті самі дрони й рації, організовувати збори. І я ще й планую писати книгу, називатиметься „Погана книга про війну“, хочу після завершення її видати. Це просто моя дитяча мрія. Навіть якщо та книга буде поганою — власне, я так її й вирішила назвати. Але я хочу», — каже Аліна Сарнацька.
Після перемоги медик зізнається: планує тиждень спати, нікуди не виходити з дому й навіть ні з ким не розмовляти. Вже навіть домовилася з усіма про це, аби ні для кого це не стало «сюрпризом».
«Я повернусь додому і нікуди не буду виходити з дому. Зараз я думаю, що ніколи не виходитиму, але тоді - хоча б тиждень. Я гратимусь зі своєю кицькою — тому що я її завела, але навіть не бачу, як вона росте. Бо я — тут, вона — в Києві. Тому в мене план після перемоги наступний: на мені лежатиме кицька, а я спатиму. А коли мене питають, чи займатимусь якимись проєктами — то… З більшістю зі своїх колег, які були до вторгнення, я працювати не хочу. Чому?.. Тому що деякі з них досі продовжують співпрацювати з росіянами, захищають якихось там бідних росіян, яким дуже складно. А інша частина… ті самі феміністки. Я в шоці, чому вони досі не в армії. Досі не можу в це повірити. Я була впевнена, що всі відомі обличчя, які проходять по віку, будуть в армії, але ні. Це для мене відкриття.
Але для мене війна показала зовсім інші межі: дуже хороші й дуже погані речі. Я не знала раніше, наскільки люди бувають сміливі. Наприклад, раніше я дивилася фільми про війну і думала, що то все роблять якісь спеціальні люди, які «створені для війни», бо вони геть інші. Але я побачила людей, побачила, на що вони здатні й скільки серед них героїв. Це дуже цінне відкриття. Ці люди варті того, щоб за них боротися й після війни", — каже військова.
«Коли у мене була десятиденна відпустка, у мене був шок від необмеженої свободи, шок від мирного Києва, шок від минулого оточення і спілкування. І було страшно пропустить хвилину щастя, я навіть намагалась менше спати, щоби побільше лежати вдома вночі, й жмакати кицю. І коли я гуляла вечірнім Подолом, мене теж зачіпало, що люди живуть, ніби нічого не сталося. Але я намагаюсь концентруватись на іншому: нагадую собі, що теж тут гуляю, теж у цивільному. І ці люди, можливо, також переодягнені, або ж воює їхня рідна людина. Тому намагаюся концентруватися на тих, хто нас підтримує, замість того, щоб акцентувати на «зраді», — каже старший бойовий медик.
Аліна Сарнацька додає: навіть зараз, під час війни, вона не хоче виїжджати за кордон і жити там. Інколи їй хотілось переїхати, однак ці думки швидко минули, тому що в випадку переїзду хотілося б на іншу планету, а не в іншу країну.
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!