«У 2014-му світ не був таким відкритим до людей Донбасу, як зараз»: історія жительки Красногорівки, яка пережила окупацію та втратила дім через росіян

Анна Гладка — переселенка з Красногорівки. ЇЇ сім'я з 2014 року знає, що таке війна. У період першої окупації й після жінка не дозволяла собі падати духом, бо вона — мама п’ятьох дітей. Попри страшні події у країні Анна намагалася вберегти їх від війни. Нині жінка із родиною перебуває за кордоном, однак серцем і душею вона досі у рідній Красногорівці, яку знищили російські окупанти.

Анна Гладка — переселенка із Красногорівки/ Фото Анни Гладкої

Жителі Донеччини стикнулися з війною ще у 2014 році. Комусь із донеччан доводиться переживати це жахіття знову, покидаючи власний дім.

Люди, яким вдалося втекти від російських загарбників, ніколи не зітруть із пам’яті події, які зруйнували й поділили їх життя на «до» та «після». Саме так сталося із сім'єю Анни Гладкої, яка зустріла війну вперше у Красногорівці у 2014-му.

«Вже пройшло 10 років, а наче все як зараз відбувається. Річниця військових дій у Красногорівці пройшла відносно недавно — 13 липня, а я й досі пам’ятаю цей день, — розповідає журналістам «Вчасно» переселенка з Красногорівки Анна.

Її сім'я пережила перші бомбардування та окупацію рідного міста. Вони жили в умовах, які диктувала війна й до останнього надіялися на мир. Однак з початком повномасштабного вторгнення все тільки погіршилося.

Нині Красногорівка майже повністю окупована росіянами. Анна та її сім'я тепер мають лише спогади про рідний дім.

Колаж «Вчасно"/ Фото Анни Гладкої

2014-й та перші обстріли Красногорівки

За словами Анни, вперше місто почали бомбити 13 липня приблизно о 16:00. Це було літо, коли всі люди гуляли на вулицях, порпалися на городах або займалися іншими буденними справами.

«Словами передати це неможливо та і приготуватися до цього теж було неможливо, — каже Анна. — Пам'ятаю, що перед цим росіяни почали бомбити Мар'їнку. Це було 11 липня і до цього часу я взагалі не готувалася, не уявляла війну у нашому місті. Хоча всі ті події розгорталися ще з травня. Ми вже тоді відчували, що щось тяжке оповило повітря. Я знала, що щось відбудеться, думала можливо закриють магазини, можливо припинять постачати продукти або ще щось подібне, але не більше».

На той момент у Анни було четверо дітей: 2-річний Стас, 4-річний Влад, 10-річна Настя та 12-річна Мирослава. В першу чергу про кого вона думала, так це про них. Жінка почала готуватися й робила запаси їжі, аби вистачило на тривалий час.

«Я закупила багато круп, забила весь холодильник їжею, бо я хвилювалася за дітей. Заморозила рибу, м’ясо, пельмені. Робила все, аби меню було різне. Але я навіть уявити собі не могла, що ми лишимося всього. Не буде світла, газу, води, що все те, чим я забила у холодильник треба буде з'їсти за два дні, — каже Анна. — Також я пам’ятаю, коли почали бомбити Мар'їнку, це було вночі. Місто від нас за 7 кілометрів, і я лежачи на дивані чула вібрацію землі від тих вибухів. Тоді я встала й спустилася у підвал. Він у нас був дуже маленький. Почала діставати банки, аби ми могли комфортно там перебувати. Потім до мене підійшли дівчата, а потім прийшов Влад. Ми ніколи не обговорювали в сім'ї тему війни. Я не пускала війну в дім, хотіла, щоб хоч якось у дітей лишалося відчуття безпеки».


Тієї ночі Анна пригадує, як до неї підійшов син, аби запитати, що мама робить. Жінка відповіла синові, що готує безпечне місце, на що 4-річний хлопчик відповів: «Мама, нас, що всіх уб’ють?»

«З того моменту пройшло 10 років, а я досі плачу. Я не уявляю, як дитина не розуміючи, що відбувається, могла відчути щось страшне. Я спокійно йому пояснила й запевнила, що все буде добре. Старалася ніколи не плакати при дітях, не хвилюватися, — розповідає Анна. — Старші дівчата розуміли, що відбувається щось погане. Війну приховати ніяк не можна. А з 13 липня наше життя взагалі змінилося, розділилося на „до“ та „після“ й на жаль, „після“ ніяк не настане».

«Ховала своїх дітей за спину наче квочка якась»

Напередодні обстрілів Красногорівки російських бойовиків вже помічали у місті. Анна вважає, що з того часу й почалася окупація міста, адже нізвідки з’являлися озброєні люди.

«Я пам’ятаю, як 30 травня 2014 року був останній дзвоник в Красногорівці. Ми йшли додому, Настя тоді закінчила 4 клас із похвальним листом, це для мене така гордість була. Ми йдемо і я бачу, що на зустріч йде озброєний чоловік у балаклаві, весь у чорному. Мені було дуже страшно. Я не розуміла, що відбувається, пам’ятаю лише, як ховала своїх дітей за спину наче квочка якась, — розповідає Анна. — Ці люди ходили з автоматами у магазинах, вважали себе небожителями. Мені було страшно випускати дітей. Я старалася ніколи з ними не контактувати й обходила стороною».

Колаж «Вчасно"/ Фото Анни Гладкої

Під обстрілами й з російськими бойовиками сім'я Анни залишалася жити у місті. Жінка розповідає, що у 2014-му світ не був таким відкритим до людей Донбасу, як зараз.

«Все те, що відбувалося на Донеччині було тільки наше. І виїхати не маючи ніяких ресурсів теж було дуже важко, — каже Анна. — Навіть зараз коли відбуваються ці події й люди, які лишилися вдома, як би вони не страждали, але їм психологічно легше, ніж тим, хто виїхав у 2014 році. Я була і в тій і в тій ситуації, я розумію, що коли ми лишилися вдома нам було набагато легше навіть попри те, що нас бомбили. Душевний комфорт був на той момент понад усе».

Деокупація та повномасштабне вторгнення

Вперше Красногорівку визволили 1 серпня 2014 року. З того моменту місто лишалося підконтрольне Україні.

«Ми були у червоній зоні, де велися бойові дії. У 2016−2018 почали відновлювати будинки, відновили тоді школу, куди ходили дівчата. І не зважаючи на те, що фоном у нас йшла війна, життя налагоджувалося. Ми весь час надіялися, що настане мир. Місто жило попри все», — додає Анна.

Однак надії сім'ї Анни так і не здійснилися. У лютому 2022-го росіяни здійснили повномасштабне вторгнення.

«У нас більшість родичів була в Донецьку і я пам’ятаю як сестра чоловіка надіслала повідомлення 21 лютого 2022 року про те, що їх визнали. На той момент мене наче водою облило. Ми з родиною були вже в Києві й збиралися їхати у Литву на показ фільму. Тоді я їй написала: „Не можу розділити твого щастя, хіба ти не розумієш, що буде війна?“, — каже Анна. — У Красногорівці на той час вже не було світла та зв’язку. Я намагалася додзвонитися до близьких, думала, що військові дії почнуться від нас. Я аж уявила, як ніби орда пре. Воно так і склалося. У мене сльози лилися градом, бо розуміла, що станеться щось страшне. І 24 лютого — це як дежавю, коли Мирослава заскочила й сказала „Нас бомблять“. Точно так було й у Красногорівці 10 років тому».

Фото Анни Гладкої

«Я поїхала 17 лютого й більше вдома не була»

Анна Гладка розповідає, що найстрашніше для неї виявилося те, що її сім'я не збиралася й не готувалася до евакуації. Всі найцінніші речі лишилися назавжди в Красногорівці.

«Коли люди евакуйовуються свідомо — це інші відчуття. А ми їхали просто в Литву на показ нашого фільму „Земля блакитна, ніби апельсин“. Ми їхали, аби потім повернутися додому, — каже жінка. — Наш виліт мав бути 24 лютого, але напередодні у Красногорівці вже активізувалися війська. Почалися прильоти, перебивати світло й так далі. І наш продюсер запросила нас у Київ на тиждень, звідки ми полетіли на два тижні в Литву. Із собою ми взяли одяг й дрібні речі. Нічого важливого не брали, бо ми просто їхали у подорож. У мене й нині є відчуття, що моя чашка недопитого чаю й досі стоїть на столі й чекає мене. Якби я розуміла, що їду з дому назавжди, то може б відпустила це, перестраждала. А я поїхала на два тижні, які так і не настали. Я поїхала 17 лютого й більше вдома не була».

Фото Анни Гладкої

Фото Анни Гладкої

Перший час за будинком Анни у Красногорівці приглядала її сусідка. Його потроху розбивали російські снаряди.

«Нині я думаю, що від мого будинку не лишилося нічого. Ось нещодавно Мирославі знадобилася прописка для роботи. Вона була прописана у Києві в гуртожитку. І вона мені каже, що можна прописатися через „Дію“. Тільки мені треба як власниці дому підтвердити це. Я захожу в „Дію“ і мені пишуть, що у мене більше немає домоволодіння, де ми можемо прописатися. Це був удар і факт того, що я більше не маю дому», — каже Анна.

Тілом у Вільнюсі, серцем в Красногорівці

Наразі сім'я Анни живе у місті Вільнюс. Вони так і лишилися у Литві після показу власного фільму. Під свою опіку родину Анни взяла місцева сім'я, яка надала комфортні умови для проживання й із розумінням та співчуттям віднеслася до українців.

«Ми живемо, точніше стараємося жити, наскільки це можливо. Я стараюся, щоб діти відчували себе комфортно. Нині вони всі навчаються. Наша найменша, п’ята донечка, пішла в садочок, хлопці у школу, Настя в університет, а Мирослава вже працює. Я теж вирішила, що щось треба робити, як такої освіти у мене не було, тому я пішла на курси водія тролейбуса й працюю за цією спеціальністю», — каже Анна.

Живучи у Вільнюсі жінка всім серцем переживає за події, які діються у рідній Красногорівці. Вона мріє та хоче повернути в Україну, однак залишається за кордоном заради дітей.

«Я себе відчуваю дорослим деревом, яке вирвали із корінням і нікуди не посадили. Наче і дерево гарне, доросле, але воно ніде не приживається. Я дуже хочу додому, дуже сумую, — зізнається Анна. — Я б повернулася ще у 2022 році. Думаю, якби лишилися у Красногорівці, то виїхали б не відразу. Але от з України точно ні. Однак у мене дуже сильно переживає ці події Влад, якому зараз 14 років. А я б задоволенням повернулася, хай там як, а вдома завжди краще».

Разом з цим Анна зізнається, що 10-річна війна в її житті дуже вплинула на неї, як особистість. Ці події змогли загартувати її й допомогли стати стійкішою до проблем.

«Лишитися таким як ти був до війни не вийде ні при яких обставинах. Людина змінюється повністю. Мене особисто війна зробила сильніше. Можливо, якби мені зараз довелося зараз покинути свій будинок, мабуть, я б не змогла цього зробити. Мабуть, не справилася, якби не ті події, які ми пережили й нас загартували. Але я знаю, що зараз найголовніше жити тут і зараз, так навчила нас війна. Кращого часу не настане, бо кращий час це тут і зараз», — додала Анна.

Фото Анни Гладкої

Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!

2024 © Інформаційне агентство «Вчасно» — новини Донбасу.
2024 © ГО "Медіа-Погляд".

Права на всі матеріали належать ГО "Медіа-Погляд" (якщо не вказано інше) та охороняються Законом України «Про авторське право і суміжні права». Усі текстові матеріали поширюються відповідно до ліцензії CC BY-NC-ND 4.0.

Сайт створено за підтримки DW Akademie

Розроблено iDev