«Важко приїжджати та бачити, що людини вже немає»: історія волонтерки Ольги Зайцевої про жахи війни та порятунок з прифронтового Донбасу

Волонтерство з перших днів

Повномасштабне вторгнення жінка зустріла вдома у Дніпрі, вона прокинулася під перших вибухів.

«Моя мама забігла до кімнати і почала казати, що почалась війна. Я не одразу розуміла, що трапилось. Потім пролунала ще серія вибухів від яких наш пес сховався під ліжко, а я швидко почала будити свого сина, — каже Ольга. — Ми зібрались за дві години, узяли тільки документи, деякі речі, їжу, собаку і пішли пішки до моєї сестри. Ми живемо у багатоповерхівці, а сестра — у приватному будинку, тож було вирішено, що будемо триматись разом».

Ольга, як і більшість українців не вірила, що буде повномасштабне вторгнення зі сторони росії. Те, що відбулося — не вкладалось в голові.

«На наступний день повномасштабного вторгнення ми разом з друзями скуповували усі магазини: продукти, гігієну, шкарпетки, посуд одноразовий, воду і це все відвозили в центральний гуманітарний штаб у Дніпрі. 27 лютого ми привезли чергову допомогу і так я і залишилась у волонтерському штабі, де й продовжила свою діяльність», — розповідає Ольга.

Приблизно перший тиждень волонтерства вона знаходилася у Дніпрі. Там будували блок пости, Ольга координувала надходження гуманітарної допомоги, також займалася її фасуванням: медицина, вода, консерви, речі, взуття, будматеріали.

«Мій улюблений Донбас — тут я знаю майже кожне село»

Згодом Ольга почала не тільки займатися гуманітарною допомогою в Дніпрі, а й виїжджати до Харкова на Салтівку, а також на Донеччину: Маріуполь, Словʼянськ, Краматорськ, Лиман, Бахмут, Сіверськ і так далі. Загалом, волонтерка була майже на всіх напрямках, окрім Сум та Київської області. Жінка їздила у Запорізьку область — вся лінія фронту: Гуляйполе, Оріхів, Мала Токмачка і населені пункти поруч. Харківська область — це понад 100 сіл, котрі знаходяться на кордоні з рф.

«У Луганській області і по цей день я їжджу в деокуповані чотири села, там лінія фронту 1−4 км. І також мій улюблений Донбас — тут я знаю майже кожне село, місто, вулицю. І загалом більше живу на Донбасі, бо там моя допомога людям потрібна і мій чоловік військовий», — каже Ольга.

Жінка пригадує, що найважчі евакуації для неї були в Соледарі, починаючи з серпня 2022 року.

«Там я отримала перші контузії, котрі досі мені не дають спокою. Там були перші смерті цивільних, перші трупи, котрих теж вивозили, відчай в очах у людей, постійний страх перед кожною евакуацією і думки про дитину, щоб повернутись живою і вцілілою до нього. Але залишати евакуації я теж не могла, завжди було відчуття, що я можу це роботи. І помирати не збираюсь, в мене багато планів на життя», — каже Ольга.

За словами волонтерки, наразі дуже мало людей виїжджають з прифронтових населених пунктів.

«Є поліція, котрі налагоджено працюють і вивозять людей, а також деякі фонди та волонтери з котрими ми на звʼязку. Мені, зокрема, стало важко вмовляти людей, щоб вони виїхали. Кожного разу їх дуже шкода, дуже болить за кожного і дуже важко приїжджати та бачити, що людини вже немає, а ти так намагався його врятувати», — каже Ольга.

«Тварини беззахисні, їм потрібна людина»

Крім допомоги людям, Ольга займається евакуацією тварин. За словами жінки, з ними працювати дещо інакше, ніж з людьми. Каже, що їх легше вивозити.

«Тварини беззахисні, їм потрібна людина. Тому їх інколи й легше евакуювати, але інколи теж дуже ризикуєш. Бо у росіян багато дронів, багато снарядів, вони не жаліють нікого і нічого. Якщо раніше, коли я могла пішки добігти поміж вулицями серед стрілкового бою — забрати людей, або відв'язати собак, забрати з собою, то зараз я не можу такого робити — є розуміння, що поранення, смерть, полон будуть неминучі», — каже волонтерка.

Волонтерка зазначає, що тварини потребують допомоги й після евакуації. А для цього треба фінанси.

«Багато шукаєш волонтерів, донорів, шукаєш медійність, щоб донести людям, що тварини також дуже потребують допомоги, — каже Ольга. — Один з притулків, котрий я підтримую стабільно, це притулок Світлани в Мирнограді на Донеччині. Там наразі понад 200 собак, понад 100 котиків, багато поранених та інвалідів. Вони потребують медичної допомоги, корму, а вивозити поки їх нема куди».

Волонтерка зауважує, що люди зазвичай пишуть тільки про евакуацію, а про те, щоб забрати собаку чи кота — мало хто допомагає. Тому ці тварини майже назавжди залишаються жити у притулку.

Багато тварин, на жаль, помирають не врятованими.

«Вбитими тварин дуже багато бачила і, на жаль, бачу. Багато на ціпку помирають від голоду, або від холоду взимку. Це страшна картина, — каже волонтерка. — Багато тварин, зокрема сільська худоба, в полях підриваються на мінах. Вони так і залишаються лежати на вулицях, полях. Це кожного разу бачити важко. Місцеві інколи жартують чорним гумором — „наша худоба займається розмінуванням територій“. Але яке зараз життя, такі й жарти».

«Людина з великим серцем»

Ольга Зайцева вела свою волонтерську діяльність разом з 28-річним Крісом Перрі, який приїхав допомагати українцям із Нової Зеландії. На жаль, він із 48-річним колегою Ендрю Бегшоу загинув 6 січня 2023 року. Вони їхали з Краматорська до Соледара з черговою місією, щоб евакуювати в безпечне місце літню жінку. Але назад вони вже не повернулися.

«Кріс був одним із найактивніших, найщирішим волонтером. Він був людиною з великим серцем, — каже Ольга. — Приїхав з іншої країни, не знаючи нашої мови, не знаючи, що тут і як працювати, але він приїхав і робив те, що не кожен українець зараз робить. Я їм завжди пишалась. Ми будували плани разом і хотіли розвивати волонтерство, відкрити фонд, доставку гуманітарної допомоги, відкриття притулку для тварин. Але наш сусід вирішив інакше його долю. Кріс зник 6-го лютого 2023 року, а з 7-го я вже виїхала на його пошуки».

Ольга розповідає, що близько тижня вона їздила до Соледара, який майже увесь був окупований.

«Я відчувала, що знайду хлопців, що добіжу до тієї проклятої вулиці й Кріс з Ендрю будуть просто сидіти та ховатись у підвалі. Але мої пошуки були безуспішні. Інколи було розуміння, що і з того Соледара вже не зможу вийти, бо це було оточення з усіх сторін. В один із днів мені зателефонувала поліція і повідомила: «Оля, тіла вже доставлені в Київ», — пригадує жінка.

Втрата друзів дуже сильно вплинула на Ольгу.

«Хлопців, іноземних волонтерів вбили! Їх просто розстріляли. Ці волонтери, котрі вдягнуті у цивільне, котрі не мають зброї, котрі просто їхали на евакуацію, — каже Ольга. — Я продовжувала свою роботу, але я дуже себе звинувачувала в їх смерті. Мені й досі здається, що якщо я була б поруч і їхала з ними на евакуацію, то вони були б зараз живі», — каже Ольга.

Жінка додала, що Кріс та Ендрю їхали на евакуацію по навігатору, вже на окуповану вулицю, але вони цього не знали.

Після гибелі Кріса, Ольга створила проєкт «Аnimalsparry», який присвячений пам’яті волонтеру.

«Займаючись евакуацією разом з Крісом, ми рятували не тільки людей, а й безліч тварин, які опинилися на передовій. Любов до тварин надихнула мене, тому я створила проєкт пам’яті Кріса. Він направлений на допомогу безпритульним тваринам, на відбудову притулків, на необхідну медичну допомогу в рамках нових притулків на Донбасі та у Харківській області», — додала Ольга.

«Важко, коли розумієш, що до звичайного життя я не можу повернутись»

За понад два роки волонтерської діяльності Ольга побачила й пережила дуже багато жахіть, які принесла росія. Все це відображається на психологічному стані.

«Інколи дуже важко. Коли не встигаєш приїхати до людини, коли не виходить знайти гуманітарну допомогу. Важко, коли розумієш, що до звичайного життя я не можу повернутись, — каже Ольга. — Раз на місяць я приїжджаю до Дніпра, до свого сина, до сестер. Але я намагаюсь в центр міста не їздити, бо мені важко бачити людей, котрі сидять і спокійно снідають в закладах. Я розумію, що це нормально, але я щодня бачу, як люди виживають в нелюдських умовах і мій мозок відмовляється ці дві картинки поєднувати».

Ольга наводить приклад, як вона їздить у село Терни, що на Донеччині. Там залишилось 14 людей, лінія фронту 1−4 км і немає живого місця.

«Я знаю, що люди там нікуди не поїдуть, бо вони травмовані, але я все одно їжджу і хоч морально їх підтримую і завжди щось смачне привожу. А ці люди у відповідь мені в автівку починають курячі яйця складати й рибу, котру наловили, — каже Ольга. — Я приїжджаю у Дніпро і за 15 хв маю вже штрафи за стоянку, незадоволених людей, водіїв, котрі тільки і вміють лаятись і це все починається на вʼїзді в Дніпро, ще з блокпоста».

Однак попри це й всі інші труднощі, які переборює Ольга, вона не втрачає віру.

«Треба вірити в себе, у сили близьких людей, вірити в хлопців, дівчат військових, вірити в Бога і молитись за Україну!, — каже Ольга. — Разом з цим за час волонтерства, я змінила в собі цінність відповідальності. Для мене дуже важливо відповідати за власні вчинки. Не звинувачувати обставини, а діяти, намагаючись змінити ситуацію. Дуже хочеться, щоб кожен українець — це усвідомлював і продовжував діяти з вірою у серці. Бо відповідальність за наше життя і майбутнє наших дітей лежить на нас».