«Вчасно» публікує переклад матеріалу аналітика Френка Ледвіджа, опублікованого на порталі канадського проєкту Forum for Ukrainian Studies. У тексті викладається його бачення, як Захід має підійти до довгострокового озброєння України.
«Західна допомога на цьому етапі російсько-української війни зосереджувалася на розв’язанні гострої проблеми захисту України та повернення її території. Слід зазначити, що характер, масштаби та ефективність поставленого обладнання постійно зростали. Зараз дивно згадувати, що точилася полеміка навіть щодо передачі протитанкових ракет — чи навіть шоломів (у випадку Німеччини). Тим часом сьогодні постачаються та використовуються крилаті ракети середньої дальності, такі як британська Storm Shadow.
Війна не закінчиться в 2023 році. Вона триватиме до 2024 року і, ймовірно, далі. Коли б цей етап не закінчився, загроза з боку Росії збережеться. Немає сумніву, що Росія відновить свої сили. Відповідно, амбіції Кремля нейтралізувати Україну та зберегти або повернути українську територію залишаться. Завдання створення стійкої бойової сили в Європі в наступне десятиліття стосується всіх європейських держав. Це особливо актуально, оскільки Сполучені Штати неминуче більше зосередяться на «викликах», пов’язаних із Китаєм. Іншими словами, відверто кажучи, Європі потрібно буде активізуватися, щоб захистити себе, оскільки США скорочують свою пряму та провідну участь на цьому континенті. Зосередженість США на Китаї, ймовірно, збережеться до кінця 2020-х і далі. Дійсно, існує значна ймовірність того, що в цей період у західній частині Тихого океану відбудеться великий конфлікт. Для України наслідки очевидні. По-перше, її потрібно буде стійко переозброїтися. По-друге, їй потрібно буде докласти серйозних зусиль для інтеграції з європейськими силами.
У цьому матеріалі не розглядатимуться складні питання щодо різних комбінацій гарантій безпеки Україні чи шляхів до членства в НАТО. Яку б форму не прийняли домовленості НАТО з Україною, країні потрібно буде переозброїтися доступним, стійким і, перш за все, ефективним способом. Мета цієї статті полягає в тому, щоб окреслити деякі ідеї щодо того, як повинні або могли б виглядати її збройні сили в середньостроковій і навіть довгостроковій перспективі.
Досі, зрозуміло, довгострокові оборонні потреби України здебільшого ігнорувалися в поспіху негайного забезпечення оборонним обладнанням. Знадобиться кілька років, щоб рішення — щодо політики чи закупівель — принесли плоди з точки зору забезпечення збереження військового потенціалу України, що перебуває в обороні. Відповідно, ці рішення потрібно приймати зараз.
У цьому матеріалі коротко розглядатимуться три бойові області: земля, море та повітря. Слід пам’ятати, що техніка — це не те саме, що можливості. Можливості залежать від багатьох факторів, окрім техніки, особливо навчання та підтримки. Основна увага буде зосереджена на обладнанні, оскільки його створення займає найбільше часу і вимагатиме найінтенсивнішого обговорення та дебатів. Завершиться коротким обговоренням однієї дуже суперечливої можливості: ідеї, що Україна розгляне варіант розробки ядерної зброї.
На суші, попри величезний приплив західної зброї, велика частина української техніки залишається колишньої радянської конструкції. Згодом, у міру виснаження, ця техніка буде «виведена» з арсеналу України. Поточна ситуація породила нежиттєздатну та надзвичайно складну логістичну проблему з кількома ланцюжками ремонту та постачання. Підготовка повинна початися зараз, щоб з часом, аби максимально зменшити матеріально-технічне навантаження, постачалася дуже невелика кількість різних типів обладнання. Це стосується як транспортних засобів, таких як базові транспортні засоби, вантажівки чи всюдиходи, так і високотехнологічної техніки, як-от танки чи не менш важливі бойові броньовані машини (ББМ). Реальність така, що вартість обслуговування буде фактором відносної придатності всіх різних типів військового обладнання.
Розберемося спочатку з «флагманським» елементом поля бою: танками. Початково найкращим варіантом був би танк Leopard 2, який випускається в кількох варіаціях (A2-A7, у поточному стані). На перший погляд це здається найкращим варіантом, оскільки лише в Європі обслуговується або зберігається близько 2000 одиниць. До цього часу європейські країни та Канада (одна з кількох неєвропейських країн, яка має їх) показали, що неохоче «розлучаються» зі значною кількістю. Крім того, наявність кількох варіантів обслуговування лише збільшує логістичне навантаження.
Leopard 2 в Україні / фото: Forbes
Однак існує інший варіант. На зберіганні в Сполучених Штатах знаходиться понад 2000 надзвичайно ефективних і повністю перевірених у бойових діях танків американського виробництва M1A1 та 2 Abrams. Ці конкретні танки надзвичайно дорогі в обслуговуванні та експлуатації — скоріше більш, ніж інші західні танки (всі вони складні, звичайно). Тим не менш, хоча для того, щоб зробити танки зі складів боєздатними, знадобилося б багато місяців, збереження цієї спроможності могло б стати основним зобов’язанням США перед українською армією. Це також дасть Україні можливість мати спільні засоби технічного обслуговування з Польщею, яка також придбала Abrams. Крім того, що стосується артилерії, яка зараз є життєво важливою зброєю, українським сухопутним силам потрібна єдина надійна платформа, тоді як Сполучені Штати мають на зберіганні близько 850 самохідних 155-мм гармат М109; ці системи навряд чи будуть використовуватися в будь-якому іншому контексті. Те ж саме стосується і американських, а також перевірених у боях БМП Bradley, яких на зберіганні близько 2000. У сукупності ця техніка створила б дуже надійну та більш ніж достатню основу для ефективних загальновійськових сухопутних сил, які, якщо їх добре укомплектувати артилерією, були б достатньо сучасними та витривалими, щоб кинути виклик і перемогти Росію навіть у 2030-х роках. Протягом двох-трьох років може бути здійснено адекватне постачання цих систем озброєння в будь-якій потрібній кількості. Перевага підходу, зосередженого на США, полягає в тому, що він надасть Україні комбінацію танків, ББМ і артилерії від одного джерела та обладнання, з яким українські війська будуть певною мірою знайомі.
Танк Abrams / фото: Defense Express
Переходячи до ключової проблеми реактивної артилерії великої дальності (РСЗВ), знадобиться кілька років, перш ніж замовлені нові ракетні системи, як HIMARS, поступлять на озброєння, але проміжне рішення може бути лише завдяки Заходу. Незабаром Польща отримає HIMARS і корейські РСЗВ Chunmoo. Одним із варіантів може бути розроблення польського ленд-лізу деяких із цих систем. Очевидно, що таке рішення становило б певний ризик для уряду у Варшаві; однак ці інвестиції покликані діяти як стримуючий фактор проти Росії, і їх використання Україною лише доповнить цю мету.
Наразі Україна була дуже ефективною в експлуатації старих радянських наземних ракетних систем протиповітряної оборони. Через виснаження чисельність і ефективність цих відносно старих систем зменшаться. Дійсно, є вагомі докази того, що на момент написання статті (червень 2023 року) Україна вже страждає від нестачі цієї зброї. Передачі нових західних протиповітряних систем (за нинішніх темпів постачання) недостатні для забезпечення достатнього прикриття. Швидкість постачання необхідно буде збільшити в короткостроковій перспективі і надійно підтримувати в довгостроковій перспективі. Ресурси для цього будуть надзвичайно дорогими. Зенітно-ракетні комплекси мають і надалі залишатися основним зусиллям України у забезпеченні протиповітряної оборони. Це сфера, де Україна має реальну перевагу, і важливо, щоб вона продовжувала підтримувати свій успіх.
До оголошення про зняття заперечень США щодо постачання F-16 точилися багато дискусій щодо того, чи відповідають вони вимогам країни. Яким би не було рішення в цьому відношенні, одне можна сказати напевно — вони є значним покращенням того, що вже має Україна. Залежно від того, як українці задіють літаки, і їхнього успіху в цьому (навряд чи ми побачимо якийсь значний ефект раніше весни 2024 року), потрібно буде визначити довгострокове рішення щодо майбутніх потреб України в повітряних силах.
Цілком може бути, що їхній досвід використання F-16 зробить рішення простим. З точки зору кількості, «крило» (48 літаків) останньої моделі F-16 (F-16 C/D) може бути доречним. Однак іншим — або, справді, залежно від наявних ресурсів, додатковим — довгостроковим варіантом можуть бути чудові шведські Gripen, близько 30 з яких будуть доступні до 2027 року. Багато експертів з авіації вважають їх ідеальними для України, оскільки вони створені для нерівних аеродромів і для так званих розосереджених операцій, що означає зліт і посадку на шосе. Крім того, вони спеціально розроблені для боротьби з російськими військами.
Який би літак не становив основу української авіації в майбутньому, жоден з них не буде корисним без ефективної зброї. Найкращими варіантами тут є, ймовірно, ракета повітря-повітря AMRAAM (загальна для зенітної системи NASAMS) або ракета класу повітря-земля Spear. Достатня кількість добре озброєних таких реактивних літаків (30−50 F-16 та/або Gripen) могла б стати доступним, але цінним внеском в арсенал України. Це має бути доповнено модернізацією адекватної та добре організованої радіолокаційної системи, яка вже розгортається та використовується. Інтеграція цієї системи в ширшу оборонну мережу НАТО буде життєво важливою.
F-16 / фото: Вікіпедія
Gripen / фото: Вікіпедія
Попри те, що про морський елемент війни відомо менше, ніж про наземну чи повітряну кампанію, він має важливе значення для виживання держави в економічному плані. Україна продовжуватиме розвивати можливості, щоб кинути виклик російським військово-морським силам на поверхні або під нею. Особливу загрозу в цьому плані представляють російські підводні човни. Однак ніщо в морі чи поблизу нього не забезпечує кращої здатності стримувати підводні човни, ніж, власне, підводні човни.
З усіх категорій обладнання, згаданих досі, це найдорожче. Україна не зможе дозволити собі купувати підводні човни належної якості разом із супровідною інфраструктурою, включно з навчальною. Однак за умови інноваційного мислення НАТО та Захід могли б забезпечити таку спроможність.
Наприклад, Швеція має вивести з експлуатації два свої старі, але все ще дуже ефективні субмарини Gotland Class. План щодо їх закупівлі Польщею зараз, здається, відкладено. Справді, зараз Польща проводить тендер на новий підводний човен. Чи можливо Польщі чи іншій державі НАТО (бажано чорноморській державі — Румунії?) придбати вживані підводні човни та поділитися ними з Україною? Вони не обов’язково повинні бути шведськими; багато інших потужних підводних човнів стануть доступними в усьому світі, їх можна буде позичити та укомплектувати спільно з українським військово-морським персоналом. Польща також могла б поділитися своїми новими підводними човнами у такий спосіб; це можливо. Така домовленість діє по відношенню до Австралії та Великобританії. З огляду на Конвенцію Монтре (договір, який, зокрема, регулює військове судноплавство у Чорному морі - ред.) можуть виникнути правові ускладнення щодо розгортання, але вони аж ніяк не є непереборними. Такий підводний потенціал стане суттєвим фактором стримування російської агресії, створюючи реальну ймовірність втрати Росією контролю над Чорним морем.
Крім пілотованих підводних апаратів, у всьому світі швидко розробляються варіанти безпілотних підводних човнів для роботи разом зі звичайними човнами. Одним із варіантів, який може підійти Україні в цьому відношенні, можуть бути автономні субмарини Cetus, які зараз розробляються та незабаром будуть розгорнуті британським Королівським флотом. Вони передбачаються в основному як платформи спостереження. Вони відносно дешеві, близько £15,7 мільйонів кожен. Звичайно, ми бачили, як Україна використовувала морські безпілотники для нападів на російські бази в Криму, і український флот матиме власні ідеї щодо того, як розвивати технологію морських безпілотників.
На поверхні і більш традиційно флотилія добре озброєних патрульних катерів буде невід'ємним компонентом майбутнього військово-морського флоту України, поряд із його можливостями мінування та розмінування, які залучатимуть надводні та підводні судна з екіпажем і без екіпажу.
Gotland Class / фото: Defense News
Оскільки дискусії щодо можливості членства в НАТО посилюються, є ознаки того, що в Україні (та в інших місцях) точиться дискусія щодо можливості того, що країна знову володітиме ядерною зброєю. Це ще не увійшло в мейнстрім і, можливо, цього не станеться. Та відбудеться це чи ні, значною мірою залежатиме від характеру та надійності гарантій безпеки, які Україна отримає або може отримати від своїх союзників. Прихильники вважають, що ядерна зброя є найвищою гарантією.
Україна чотири роки володіла ядерною зброєю, що дісталася їй у спадок від колишнього Радянського Союзу. Держава роззброїлася в 1994 році в обмін на гарантії безпеки у формі «Будапештського меморандуму про гарантії безпеки», підписаного трьома ядерними державами та державами-гарантами США, Великобританією та Росією.
З огляду на події з 2014 року Україна має підстави сумніватися в таких запевненнях. Ядерна зброя є найвищою гарантією за умови, що концепція стримування працює. Немає сумнівів, що Україна має необхідні технічні знання. Однак небезпека дуже очевидна. Так само сумнівно, що Росія не матиме, м’яко кажучи, серйозних заперечень щодо такого підходу. Ймовірно, вони матимуть таку ж форму, як і заперечення Ізраїлю щодо передбачуваної ядерної програми Ірану. Отже, розробка ядерної зброї Україною повинна бути таємною і, як у випадку з Ізраїлем (офіційно країна про наявність у неї ядерної зброї ніколи не повідомляла, вона навіть не підтверджував і не спростовував наявність у себе ядерної зброї - ред.) — якщо нічого не заперечувати, то ніколи й не треба коментувати. У випадку Ізраїлю, але не у випадку України в даній ситуації, є системи «доставки» (ракети та літаки), на які можна покластися.
Щодо Ізраїлю, однією з потенційних моделей для майбутньої оборонної позиції України є саме ця держава на Близькому Сході, особливо оскільки вона активно підтримується США, як фінансово, так і технічно, і має потужні гарантії безпеки, формально датовані 1963 роком. Очевидно, що існують великі відмінності в цих двох випадках, не в останню чергу глибока історія, яку США мають по відношенню Ізраїлю. Проте ефективний результат може бути подібним, якщо Україна зможе зберегти свою демократію: дуже добре озброєна та військовоздатна держава, яка більшою чи меншою мірою покладається на зовнішню допомогу.
Чи підійде ця модель, покаже час. Якою б не була форма відносин України з Європою, Сполученими Штатами та НАТО в цілому, цілком очевидно, що країна залишатиметься оплотом європейської оборони проти Росії. Це накладає на західні держави обов’язок, виконання якого буде важливим для європейської безпеки. Це коштуватиме дуже великих грошей. Однак, як і з будь-якою хорошою інвестицією, прибуток значно перевищить витрати".
офіцер військової розвідки Великобританії, викладач воєнної стратегії та права у Портсмутському університеті