З початку повномасштабного вторгнення було зафіксовано понад 123 тисячі воєнних злочинів, скоєних російськими військовослужбовцями в Україні. З них українські правоохоронці оголосили підозри 477 російським військовим, щодо 77 з них були винесені вироки. Українська судова система зіштовхнулася з викликами щодо процесуальних впроваджень та працює над розглядом справ належним чином задля їхньої передачі в міжнародні судові інстанції.
Журналісти «Вчасно» поспілкувалися з керівницею проєкту з моніторингу та аналізу висвітлення судових процесів Медійної ініціативи за права людини, Оксаною Расуловою. Далі читайте думку експертки про основні ускладнення в переслідуванні воєнних злочинців, перебіг слухання заочних справ та готовність української судової системи гарантувати розслідування та винесення вироків за міжнародними стандартами.
«Вчасно»: Станом на 9 січня Офіс Генерального прокурора зафіксував понад 123 тисячі воєнних злочинів та злочинів агресії, скоєних в Україні. Проте якщо дивитися на відкриті справи по цій статті в українських судах, то бачимо, що їхня кількість набагато менша. На Вашу думку, в чому полягає така розбіжність, та чи є зафіксована кількість відкритих конкретних справ з приводу воєнних злочинів російських військовослужбовців?
— Cправи, які зареєстрували в Офісі Генерального прокурора — це зокрема ті, у яких триває досудовий етап. Це доволі довгий і повільний процес, що містить збори доказів справи перед тим, як передати її до суду. Ми писали запит в ОГП про те, скільки справ передали до суду, і нам відповіли, що у 2022 році — 47, а у 2023 році — 37. Усього українські правоохоронці оголосили підозри у скоєнні воєнних злочинів 477 російським військовим. Це дійсно мало, і досудові процеси справді складно проводити, тому весь процес повільний.
Справи не передають до суду швидко з кількох причин. По-перше, дуже складно збирати докази щодо можливих воєнних злочинів, тому що їх значну частину скоїли на окупованій території, куди в українських правоохоронців немає доступу. По-друге, кількість воєнних злочинів в 123 тисячі є дуже великим навантаженням на правоохоронну систему. Попри те, що 438 стаття (Порушення законів та звичаїв війни) не з’явилася в кримінальному кодексі у 2022-му році, до повномасштабного вторгнення по ній дуже мало працювали. Були поодинокі справи, що стосувалися Криму, Донецької та Луганської областей, але їх було значно менше, ніж зараз. На теперішню величезну лавину цих злочинів та їх розслідування належним чином просто бракує людей. І слідчі, і суди завантажені та працюють з набагато більшою кількістю справ, ніж розраховано на одну інституцію в системі. Це видно в порівнянні з колегами зі США або європейських країн.
— За статистикою, яких регіонів стосуються справи з обвинувачення російських військових? Це здебільшого злочини на Донеччині, Луганщині чи Півдні України?
— Є розбіжність між статистикою відкритих судових справ та, власне, статистикою скоєних злочинів. Переважно справи по статті 438 ККУ слухають у регіонах, де й скоїли злочин. Тобто регіональні прокуратури передають ці справи в місцеві суди. За даними від Офісу Генерального прокурора, найбільше справ передали до судів Київської та Харківської областей — 27 та 16 відповідно.
Проте ця кількість не відображає статистику скоєних злочинів. Розглядаються лише ті справи, до яких вдалося зібрати достатню кількість доказів для передачі до суду. По Луганській області, наприклад, передають до суду по одній справі за рік, проте ми розуміємо, що там, вочевидь, скоїли набагато більше злочинів. Але прокурори не мають змоги їх належним чином дослідити.
— Ще у травні 2022 року суд оголосив вирок російському військовому Вадиму Шишимаріну за вбивство цивільного. Відомо, що це була перша закрита справа по статті «скоєння воєнних злочинів». Станом на зараз яка статистика подібних закритих справ?
— Рівно місяць тому в останній публічній заяві в ОГП казали, що українські суди винесли 77 вироків по статті 438 ККУ, а 477 людей отримали підозру. Щодо вироків можу лише сказати, що й за минулий місяць додалося кілька нових.
Питання полягає в тому, наскільки швидко чи повільно рухається справа. Перший вирок — Шишимаріна — був дійсно гучним. До того ж справа була незаочна. Цей вирок винесли аномально швидко як для українського правосуддя. По 438-ій статті є ще декілька випадків дуже швидкого розгляду. Наприклад, у справі Максима Криштопа, який брав участь у бомбардуванні Харківської області. Справа потрапила в Дзержинський районний суд Харкова 24 лютого 2023 року, а 2 березня вже був вирок на 12 років засудження. Але є і випадки, коли справу можуть слухати рік. Як, наприклад, справу російського десантника Мєдвєдєва, якого обвинувачують за злочини в Ірпені. Мєдвєдєва взяли в полон ще в вересні 2022-го року, його не відправляють на обмін, але справа все ще на етапі вивчення доказів. Це один з небагатьох незаочних процесів, його слухають і досі.
Вадим Шишмарін у суді / фото: УП
— Виходячи з цього, в чому полягають основні ускладнення в слуханні справи та переслідуванні воєнних злочинців?
— Є кілька причин. У випадках, коли суд і сторона захисту підходять до справи формалізовано, тобто не відстежують процесуальні порушення або не ставлять під сумнів докази прокурорів, справи слухають доволі швидко. Або ж справа затягується, коли часто змінюються адвокати захисту. Україна не має права слухати справи по 438-ій статті без захисників для обвинувачених. Адвокатів надає Центр безоплатної правової допомоги, тобто їх призначає держава. Захисник має право відмовитися вести справу. Буває, що адвокати відмовляються посеред процесу, призначають нових, вони також мають право відмовитися. Буває так, що сторона захисту часто клопотає про зміну запобіжного заходу, і це теж впливає на перебіг слухання, кількість і тривалість засідань.
Часто трапляються складнощі в роботі зі свідками чи потерпілими, які можуть бути травмованими пережитим. Не всі в змозі приходити на кожне засідання або повторювати свідчення. Ба більше, якщо процес заочний, свідки або потерпілі можуть не бачити в цьому сенсу. Це виклик для прокурорів та судової системи загалом, що мають зробити поворот у сторону людино-орієнтованого підходу, аби запобігти ретравматизації та пояснити потерпілим важливість розгляду справи.
Знову ж таки через велике навантаження судді можуть не встигати працювати зі справою, і засідання переносять. Тут дуже багато факторів, і якщо на початку ми бачили випадки швидкого розгляду, то зараз бачимо, що він може бути в умовно нормальному темпі або вповільнений.
— Станом на зараз бачимо, що більшість справ щодо скоєння воєнних злочинів розглядаються в районних судах та in absentia (за відсутності) звинувачуваного. Чи готова українська судова система до розгляду таких справ?
— Взагалі заочні процеси — це процедура, яку використовують у судових системах багатьох країн. По статті про порушення законів та звичаїв війни в нас близько 90% справ слухають in absentia. Є декілька моментів для того, аби вирок і процес визнавали дійсними. Перше — обвинуваченого мають повідомити про процес «належним чином». Українське законодавство має два варіанти, як це зробити. Перший — це публікація на сайті Офісу Генпрокурора, другий — це оголошення у газеті «Урядовий кур'єр». Ми не впевнені, що російські військові перевіряють ці джерела. На сайті Генпрокурора взагалі немає віконця пошуку за прізвищем. Тобто навіть якщо російський військовий захоче промоніторити, чи проти нього часом не відкрили справу, то це буде складно. Це два доволі формалізованих шляхи, які передбачає українське законодавство — і їх недостатньо.
У таких ситуаціях часто включається креативність суддів або прокурорів. Обвинуваченого можуть знайти через соціальні мережі або знайти контакт і повідомити особисто, можуть передати виклик до суду через рідних. У таких випадках навіть позначки «прочитано» у соціальних мережах достатньо для легітимного обвинувачення по даній справі.
Заочні слухання також ускладнює те, що адвокат не знає позиції свого клієнта і може аргументувати лише за процедурними моментами та працювати з якістю доказів. Наприклад, знаходити невідповідності у показаннях свідків. Це важливо робити, аби обвинувальний вирок був якісним, і його не можна було оскаржити або взагалі скасувати. Щоб російський військовий раптом не пішов у міжнародну інстанцію і не сказав, що його засудили несправедливо, що його не повідомили або не було змагальності процесу. Для України це може стати репутаційною проблемою, до того ж треба буде оплатити перегляд справи чи сплатити компенсацію.
Також є складнощі із виконанням цих вироків. Адже це має працювати наступним чином: український суд робить вирок, і за цим вироком обвинуваченого можуть оголосити в міжнародний розшук. На практиці ми розуміємо, що виконати вирок in absentia дуже складно. Ми бачимо, що навіть якщо людина потрапляє в полон і проти неї відкрили справу і навіть за наявності вироку обвинуваченого подають на обмін. Зрозуміло, що росія цей вирок виконувати не буде.
Табір для російських військовополонених / фото з відкритого джерела
— Тобто ми можемо сказати, що справи за статтею порушення законів та звичаїв війни потім передаються в міжнародні судові системи?
— Саме щоб встановити істину, вироки виносять навіть загиблим. Адже за їх сукупністю можна побачити патерни того, що робили російські військові в Україні. Можливо, прослідкувати злочини окремого підрозділу в конкретному регіоні, наприклад. Так можна рухатися до командирів, які відповідальні за злочини, і проти них уже відкриватимуть справи майбутні міжнародні суди.
Вироки українського суду і масив доказів, що збирає українська прокуратура і які визнає український суд, створюють величезний пул документів, що дозволяє конкретизувати патерни воєнних злочинів та вийти на вище командування, аби довести їхню вину. Так, у міжнародних судових системах можуть бути судові процеси над вищим військовим і політичним керівництвом Росії. Міжнародний кримінальний суд або трибунал не буде розглядати окремо справу, наприклад, Мєдвєдєва. Проте вони будуть дивитися на сукупність цих матеріалів та їх якість і будуть далі відкривати свої провадження, що стосуватимуться керівництва. У визнанні злочинів також є сенс з огляду на репарації. Наприклад, якщо людина має на руках вирок щодо воєнного злочину, де вона виступає потерпілим, то можна в майбутньому претендувати на репарації або допомогу від міжнародних чи українських структур.
— Чи може Україна в такому випадку гарантувати розслідування та винесення вироків за міжнародними стандартами?
— У нас немає спеціалізованих судів, що слухали б конкретно справи по воєнних злочинах. Ні судді, ні прокурори, ні адвокати з такими справами раніше не стикалися. Зараз система вже більш налаштована на розгляд таких справ, в нас є, наприклад, Ірпінський суд, що «спеціалізується» на таких справах.
Гарантом міжнародних стандартів також є якість та кількість доказів, які зібрала прокуратура і принесла до суду. Для прокурорів часто є викликом знайти якісні докази. Як приклад, справа льотчика Красноярцева в Чернігові, якого збили та взяли в полон, перед чим він застрелив цивільного. Усі докази, що стосуються його версії подій, брали з інтерв'ю з ним. Прокурор не мав до нього доступу, тож не міг ствердити, що він дійсно має пістолет, з якого вбили людину. Зрештою одним з доказів обвинувачення була гільза, знайдена на місці розстрілу — вона характерна для варіанту зброї, яку використовують лише в російській армії.
Українські адвокати також раніше не стикалися з тим, що вони мають захищати російських військових під час війни рф проти України. Захисники мають якісно оскаржувати докази прокурорів, аби забезпечити міжнародний стандарт вироків. Людський фактор грає велику роль загалом, а коли ми говоримо про 438-му статтю, то тут він може мати ще більше значення. Але попри власне ставлення адвокати повинні звертати увагу на якість доказів і ставитися до них критично. Суд не може оперувати чимось іншим, окрім інформації, яку надали прокурор і адвокат. Якщо адвокат буде погоджуватися з прокурором, то в міжнародних структурах природно виникне питання, чи можна визнавати вирок за результатами такого процесу.
Точно треба покращити те, як російських військових повідомляють про судовий процес. Також є проблема з анонімізованими вироками: серед них неможливо знайти за прізвищем свій, наприклад, тобто людина може не знати, що її засудили, і що можна подати апеляцію.
Від цього та від професіоналізму прокурорів та адвокатів залежить якість судового процесу. Треба бути готовими до того, що ці процеси можуть тривати дуже довго, проте чим більш переконливо виглядатиме вирок, тим більше шансів на розгляд справ щодо вищого керівництва російської федерації в міжнародних судових інстанціях.
Автор: Катерина Гора
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!
Керівниця проєкту з моніторингу та аналізу висвітлення судових процесів Медійної ініціативи за права людини