«Вокзал і весь асфальт біля нього був залитий кров’ю»: три роки тому росіяни вдарили по залізничній станції Краматорська «Точкою-У»

Наслідки з вікна своєї квартири бачила й Олеся, яка спершу почула вибух, який залишив її оселю без вікон, а потім — і крики та вереск дітей. Спершу думала, що люди там просто злякалися, проте коли побачила ніби димову завісу на вокзалі - зрозуміла, що сталася трагедія.

«Мені жахи снилися ще роки півтора після того дня. Як ті люди кричали… Матері, мабуть — вони кричали так, що душу вивертало. Діти плакали, люди на вулиці відразу почали бігти в бік вокзалу, щось кричали один одному — я нічого не чула з того. Заклякла на місці. Боялася навіть поворухнутися, бо мені здавалося, що якщо я почну дихати — у мене теж щось прилетить», — пригадує жінка.

Менш ніж за 5 хвилин з вікна Олесі було видно, як з вокзалу вибігали сотні людей. Дехто біг, шкутильгаючи, хтось тримав у руках переноски чи дітей і знову повертався в приміщення, щоб рятувати наступних, хто не міг цього зробити самостійно. Рятувальна операція почалася не лише з правоохоронців, а й із небайдужих краматорчан, які розуміли, скільки людей можуть загинути з хвилини на хвилину.

Серед загиблих того дня у Краматорську було 7 дітей. І що лицемірніше — на російській ракеті, яка вбила їх і ще десятки людей, а сотні поранила, був напис — «За детей». Офіційні російські джерела відразу звинуватили в атаці Збройні сили України, хоча російський державний медіаресурс «Ріа Новини» опублікував новину про теракт за 5 хвилин до його здійснення. Одночасно з атакою Міноборони рф заявило, що завдало удар по скупченнях українських військових, а напередодні ввечері ці ж канали застерігали мешканців від евакуації з міста залізницею. Після публікації світлин із загиблими цивільними, серед яких були діти, повідомлення було видалено.

Правоохоронці Донецького ГУНП, які того дня допомагали пораненим та вбитим, пригадують: спершу вони навіть не усвідомлювали, що обстріл вокзалу стався в реальності, тому діяли механічно: сортували поранених, надавали допомогу найважчим та намагалися заспокоїти паралельно тих, хто отримав сильніші моральні ураження, аніж фізичні.

«Люди були дезорієнтовані вибухом і тим, що сталося. Одна жінка шукала свою дитину й ходила колами — у неї око було залите кров’ю, вона погано бачила, кілька разів вдарилася об стіну, впала. Ми її зупинили, щоб надати першу допомогу, і в цей момент знайшлася дитина. Не важко поранена — кілька синців. невеликі подряпини. Головне — що вона була жива», — розповідає парамедикиня.

Мар’яна Ткаченко, інспекторка сектору комунікації Краматорського відділу поліції, пригадує: найважче було відходити від тих людей, кому вже неможливо було допомогти — хто загинув внаслідок обстрілу, проте поруч з ким лишалися їхні рідні. Ті попри все сподівалися, що їх коханий, кохана чи рідна людина житиме. Однак окупанти забрали десятки таких життів і сотні надій з очей їхніх близьких.

«Першою була бабуся. Поранення черевної порожнини, треба було зробити огляд. Дуже багато людей, крові дуже багато. Ти просто бачиш — лежать тіла, і ти розумієш — по ознаках, що людині не вистачало кисню, людина померла від кровотечі. І коли ти вже починаєш з однієї людини перемикатися далі. А лежать діти… Лежала дитина — пів голови не було і, певно, батько поряд», — каже поліцейська.

Того дня 38 людей загинули одразу на території залізниці, решта — згодом у лікарні.

«Я пам’ятаю, що вокзал і весь асфальт біля нього був залитий кров’ю. Це дуже страшна картина, і до неї важко підготуватися — коли з людини, яка лежить, тече кров і її вже натекла калюжа. Того дня я не знаю, скільки було використано турнікетів, джгутів… Тисячі, мабуть. Деякі накладали ще цивільні - і доводилося їх перекладати чи ще один зверху додавати, щоб справді врятувати людину», — зауважують поліцейські.

«Коли допомагав заносити тіло загиблої в авто — мені під ноги з її голови випав шмат сірої речовини. Затилок пробило уламком, був отвір — його ніхто не помітив»

Згадками про трагедію того дня поділився й журналіст Олександр Качура. Тоді він з італійськими журналістами шукав тему, яку можна показати в ефірі - попередня домовленість про зйомку зірвалася, тож вибір впав на евакуацію місцевих, які чекали на порятунок на території залізниці.

«Коли був на ринку, куди заїхали у справах, я почув сильний вибух. З боку залізничного вокзалу піднімався стовп чорного диму. За нашою машиною їхали кілька „швидких“, проїхати біля вокзалу було ніяк, — на мене біжить натовп переляканих людей. Крик, шум, мої колеги починають знімати, зникаючи у натовпі. На дорозі лежать тіла, на газоні між ялинками валяється ще гаряча „Точка-У“, на ній напис білою фарбою „За дітей“. Бачу поліцейського — хлопчина моїх років несе дитину, її нога стікає кров’ю, джинси перемотані бинтом та тканиною, на одязі - застиглі коричневі плями. Відвіз дитину з матір'ю у лікарню, повернувся назад — там уже почали сортувати людей. Важкопоранених доправляли відразу. Тим, кому надали допомогу — сиділи та лежали поруч з накритими трупами. За дві ходки забрав і їх. Обличчя бабусі було в крові, в чорних цятках від дрібних уламків, накладений турнікет. Її палка так і лишилася на бруківці», — пригадує чоловік.

Дітей клали вздовж кіоску, де продавали біляші й пиво. З-під зеленого брезенту проглядалися дитячі кросівки. У калюжі власної густої крові біля воріт лежала жінка середніх років. Спочатку через неї переступали, а потім перенесли недалеко до паркану. Поліцейські з медиками перші надавали допомогу. Військові, які опинилися поруч, віддавали свої аптечки для допомоги потерпілим.

«Запах крові міцно бив в ніс, а сонце зігрівало холодіючі тіла вбитих росіянами цивільних. Чомусь хотілося плакати й блювати. Спочатку трупи завантажували у чорні мішки, а коли мішки закінчилися — в хід пішли зелені брезентові накидки. Я тоді взяв з автомобільної аптечки одноразові перчатки, бо й так стояв у крові. У салоні теж була кров, навіть на торпеді», — зауважує Олександр Качура.

Коли на прохання медиків він допомагав перенести постраждалу загиблу жінку — сталося те, що водночас і здивувало, і збентежило журналіста.

«Щось пішло не так, коли я взяв тіло під руки — голова нахилилася до низу й через діру в затилку, пробиту уламком, яку ніхто не помітив, на асфальт впав шмат сірої кривавої маси. Прямо мені під ноги, заляпавши й так не зовсім чисті джинси. Ледь не знудило. Мабуть, тепер і мені потрібна допомога. Тоді присів в тіні - набігла преса, дали попити води. Давав навіть коментар — мене вистачило на два прямих ефіри», — пригадує чоловік.

Після ракетного обстрілу СБУ відкрила кримінальне провадження за статтею 438 КК України «Порушення законів і звичаїв війни». Через півтора місця у відомстві заявили, що отримали неспростовні докази причетності рф до цього обстрілу. Траєкторія польоту ракети та аналізу інших аспектів показали, що удар завдали з території Донецької області, яка ще з 2014 року перебуває під окупацією.