Вражає вік зґвалтованих російськими окупантами: від 61 до 83 років, діти від 4 до 17 років

ІА «Вчасно»: На початок 2023 року в Офісі Генерального прокурора повідомили, що зафіксовано вже півтори сотні випадків сексуального насильства. Кажучи про жорстокість рашистів, які випадки найбільше жахають уже досвідчених прокурорів?

— Кожна історія — жахлива по-своєму. Ми дуже бережно охороняємо таку інформацію від загалу, оскільки немає для нас гіршого, аніж повторна травматизація постраждалої особи. І найгірше — якщо людина, яка пережила це насилля, впізнає себе в якомусь медійному матеріалі. Тож грубих деталей не можу вказати, але чітко скажу такі речі: злочинці інколи ґвалтували одну людину протягом ночі, а в деяких випадках це відбувалося щоденно — вони казали «Чекай нас завтра», і приходили кілька днів поспіль. Інколи це тривало щоденно понад 30 днів.

Багато випадків зґвалтувань відбувалися з застосуванням грубої сили — і на зараз кілька наших постраждалих мають дуже сильні тілесні ушкодження. Коли ми оцінили їх стан, то стало зрозуміло, що насамперед їм потрібна медична допомога. Але, крім перерахованого, також вражає вік постраждалих — є зґвалтовані люди віком 61, 67, 73, 83 роки. Тобто абсолютно нічого не було для росіян причиною, аби не знущатися з людей. Крім того, не менш жорстокі й вбивства, які відбувалися через те, що чоловіки чи жінки, члени родини, хотіли захистити свою дружину, своїх рідних.

— На жаль, на захоплених територіях завжди лишалися діти. Жінки страждали від насильства з боку окупантів, але чи зглянулися рашисти над дітьми?

— На жаль, ні. З відкритих кримінальних проваджень у нас є свідчення про зґвалтування та насильство дітей. Зокрема, зареєстрованих випадків зґвалтування неповнолітніх — 11. Їхній вік — від 4 до 17 років.

Але злочини сексуального характеру зазвичай вчиняються не поодинці, а пов’язані з іншими злочинами. Тобто в половині з цих випадків, де постраждалі - діти, як правило, злочинці ґвалтували дитину й маму. Тобто в родині два горя.

«Інколи потерпілим заявляють: „Ти сам (а) винен (а) в тому, що з тобою сталося“. Але насправді винні лише злочинці, які це зробили»

— Серед постраждалих від сексуального насильства були чоловіки?

— Так, такі випадки теж є. Ми маємо розуміти, що сексуальне насильство — це не лише зґвалтування. Зґвалтування — виключно одна з форм насилля, а взагалі їх понад 14. В тому числі це публічне оголення, примус спостерігати за зґвалтуванням, каліцтво геніталій, тортури геніталій тощо.

Форм сексуального насильства дуже багато. І серед постраждалих є як жінки, так і чоловіки. Останніх серед постраждалих, які готові свідчити — 40. Звичайно, класична форма сексуального насильства відносно обох гендерів — зґвалтування, це переважні випадки.

— Існує стереотип, що чоловікам найважче ділитися пережитим. Як у вашій роботі - яка категорія потерпілих найважча? Жінки, діти чи чоловіки?

— Безумовно, чоловіки. Для них це найважча тема. Тому наш колектив гендерно рівний: є прокурори-чоловіки, є прокурори-жінки. І постраждалі самі обирають, з ким вони готові спілкуватися. Але в будь-якому випадку з чоловіками найважче говорити й розкривати інформацію про пережите. Оця псевдовимога до чоловіків «будь сильним, не розповідай, тримай усе в собі» — це стереотип, з яким теж треба боротися.

— На вашій практиці уже траплялися випадки, коли було достеменно відомо, що людина пережила насильство, навіть наявні докази, проте вона відмовляється давати покази через те, що їй чи йому надто боляче та страшно це згадувати?

— Такі випадки є. І в таких ситуаціях ми зупиняємо процес розслідування до того моменту, поки потерпілий чи потерпіла не будуть готові продовжувати. Щобільше — у нас був випадок, коли медіа невідомо звідки дізналися особисті дані постраждалої: її історію, адресу проживання… В один день перед її домом зібралися десятки журналістів — і вітчизняних, і закордонних. Звісно, сусіди зрозуміли, що відбувається. Можливо здогадатися яким був стан постраждалої. Вона відмовилася спілкуватися з нами й зараз ми її взагалі не чіпаємо, абсолютно розуміємо її почуття, тому готові чекати стільки, скільки потрібно. Тому ми дуже обережні з кожним і кожною. Немає нічого гіршого, аніж зробити ще більш боляче людині у спробі допомогти. Тому конфіденційність один з наших пріоритетів. І сюди ж додам: ми забуваємо про серйозну проблему в нашому суспільстві - стигму (упереджене ставлення до людини, — ред.). Дуже рідко постраждалі можуть знайти підтримку в сусідів, натомість набагато частіше зустрічаються з нерозумінням ситуації. Деякі взагалі вважають і прямо заявляють: «Ти сам/сама винен/винна в тому, що сталося». І хоч ми пояснюємо людям, що винен завжди лише злочинець, але стигму нам потрібно долати у всій країні.

Після традиційних зґвалтувань і тортур починався період тортур над рідними військовослужбовців

— З початку вторгнення росіян деякі регіони України були захоплені понад пів року. Постійні голод, страх, знущання та приниження були на тих територіях щоденними умовами виживання. Як пов’язане сексуальне насилля росіян з тим, скільки міста чи села були непідконтрольні Україні?

— Зараз ми бачимо випадки сексуального насильства, зокрема, зґвалтування, по всіх територіях України, які були окуповані. І це системні речі. Наприклад, при окупації Київської області ми бачили виключно зґвалтування класичної форми. Але якби територія була захоплена триваліший час — ми могли б побачити зовсім інші види тортур і знущань, які практикують росіяни. Тому, на щастя, деокупація Київщини відбулася швидко — й ми не побачили того, що могло очікувати на людей пізніше. А на прикладі Херсонської області, яка тривалий час була окупована, ми бачимо це саме «далі».

— Кажучи про це «далі», ми говоримо про масовість знущань чи їхню жорстокість? І протягом якого періоду це «страшніше» й «жахливіше» наступає?

— Зважаючи на те, що ми вже бачимо як систему, знущання росіян наступають на другий чи третій день окупації. Спершу окупанти заходять на територію, знаходять будинки, які їм подобаються, роблять собі умовні «штаби». Це в них займає день або два. А далі вони ходять по кожній хаті й забирають гроші, майно, телефони, дівчат. Або ґвалтують їх «на місці», в їхніх же будинках, а з іншого дому забирають жінок з собою. Повторю: скрізь, де були окупанти, ми бачимо таку ситуацію.

Після зґвалтувань наступає другий етап — коли в катівнях тортують цивільне населення, зокрема й із застосуванням струму. Цим займаються професійні ефесбешники, які для цього приїжджають. Якраз вони використовують катування струмом в районі геніталій.

Після цього наступний етап — зосередження на гендерному насильстві. Наприклад, якщо член родини служить в ЗСУ чи працює в правоохоронних органах, то окупанти приходять і забирають маму, дружину, доньку. Катують її, знущаються, а потім відправляють додому і «просять передати «привіт» синові, чоловіку чи батькові, таким чином тиснучи на наших захисників. Це те, що ми бачимо й вивчаємо зараз.

«15-річна дівчинка після пережитого повторювала: „Я ненавиджу чоловіків, вони зробили боляче“. Чи матиме вона свою родину?»

— Зважаючи на те, що ви працюєте на щойно деокупованих територіях, які завжди лишаються небезпечними, робота інколи триває під обстрілами. Крім того, збирати інформацію про пережиті жахіття морально тяжко. Що ви особисто для себе вважаєте найтяжчим у своїй роботі?

— Зізнатися чесно, у всіх випадках важко. Але моя команда спеціалізувалася на цій темі з другої половини березня, оскільки мій підрозділ ще до повномасштабного вторгнення займався протидією домашньому та гендерно зумовленому насильству. Воно охоплює як зґвалтування, так і психологічне насилля. Тому після повномасштабного наступу рішення допомогти постраждалим від сексуального насильства з боку військових рф було логічним. Але хоч ми маємо серйозний досвід роботи на цих напрямках, спершу було важко. Наприклад, в минулий наш виїзд ми проводили допит постраждалої, зробили відео з її згоди. А наступного дня в той двір «прилетіло» — будинку більше немає… Сама робота під обстрілами тяжка, ще важчою її робить тема та те, що пережили люди, з якими ми спілкуємося.

— У психології відомі нерідкісні випадки, коли після сексуального знущання люди закривалися в собі. Деякі з цим не могли жити далі. На вашій практиці - наскільки такий пережитий досвід впливає на подальше життя? Адже з потерпілими паралельно працюють і психологи, аби мінімізувати страждання й допомогти відновитися.

— Звісно, психологи відразу, разом із першими волонтерами, заходять у деокуповані міста та села. Відразу ж починають працювати з потерпілими, надають їм ту допомогу, яка необхідна. Але що б не було — пережите ставить жахливий відбиток на сьогоденні цих людей. І немає нічого гіршого, ніж коли людина закриває проблему в собі й нікому про неї не розповідає - навіть тим самим психологам, тому що «боїться», «соромиться»… Інколи виходить так, що ця проблема «закрита» всередині людини, нікуди не дівається й постійно з нею.

Тому ми завжди наголошуємо, що людям потрібно спілкуватися, відкриватися нам, психологам, отримувати допомогу та домагатися покарання злочинців. Лише тоді цей біль зменшиться, тоді є значно більша ймовірність, що людина поверне своє нормальне психологічне життя.

У мене, наприклад, є одна постраждала дівчинка, яка після зґвалтування її мами постійно повторювала фразу: «Я ненавиджу чоловіків. Вони зробили мені боляче». Тобто це молода дівчина, якій лише 15, і ми вже не впевнені в тому, чи створить вона надалі свою сім'ю. Тому з нею теж працює психолог. Каже, що результати хороші. Але без опрацювання пережитого з фахівцем дуже складно повернутися у своє життя, перестати боятися…

Прокурорка наостанок додає: справжня кількість випадків сексуального насильства, скоєна рашистами в Україні, набагато більша за озвучену на початку цифру. Зокрема, така розбіжність стається й через страх свідчити проти злочинців, страх їхнього повернення, повторної шкоди тощо. Однак Ірина Діденко просить не мовчати про пережите, а зробити все для того, щоб злочинці були покарані.

За психологічною або юридичною допомогою потерпілі можуть написати і в чат-бот «Допомога постраждалим від сексуального насильства в умовах війни». Він працює анонімно та конфіденційно, тож інформація про ваше звернення лишиться невідомою навіть операторам.

Інтерв'ю записала Аліна Євич