До трагічної річниці повномасштабного вторгнення росії «Вчасно» продовжує серію публікацій, присвячених найбільш зруйнованим війною містам Донеччини та Луганщини.
8 років тому росіяни вперше обстріляли Бахмут при взятті Дебальцевого. Тоді загинуло двоє людей: молода жінка, яка накрила собою власну дитину, і хлопчик 7 років. Загалом після цього місто жило у відносному спокої всі 8 років, і було завжди тиловим. До весни 2022, коли місто знову опинилося під ракетами росіян, які понад усе бажають знищити все українське — не лише міста та захисників, а й мирних цивільних.
У травні минулого року російський снаряд зруйнував п’ятиповерхівку у Бахмуті. Тоді під завалами знайшли п’ятьох людей. Після цього щомісяця ситуація погіршувалася — з липня місто почали рівняти з землею снарядами усіх калібрів. Шквальним вогнем українських захисників накривали щодня. Бої не припинялися й на годину — інтенсивність ударів досягла того рівня, що на захоплення міста упродовж дня росіяни витрачали стільки боєкомплектів, скільки витрачали українські воїни протягом тижня.
За багато місяців шквальних наступів армія росії спромоглася зайняти лише частину промзони та приватного сектора у місті. Зараз місто постійно знаходиться під ворожим вогнем та закрите для вільного відвідування цивільними.
Катерина Арисой — зооволонтерка з Бахмута. Про вторгнення дівчина дізналася о п’ятій ранку, коли їй зателефонувала мама зі словами: «росіяни вдерлися в Україну, українські міста — під обстрілами». Коли Катерина почула вибух неподалік — зрозуміла, що небезпека вже близько.
«У Бахмуті ми з волонтерами утримували притулок, в якому було 160 тварин, до того ж у мене вдома був ще свій мініпритулок із котами й собаками. Тому я несла відповідальність не лише за себе й родину, а й за наших тварин. В перші ж дні війни на вулицях ставало все більше покинутих тварин, бо власники тікали з міста й лишали своїх котів та собак, навіть породистих, дорогих. Повторялося те саме, що ми пережили у 14−16 роках, але у більших масштабах. Тільки до повномасштабного вторгнення ми думали, що все найстрашніше вже минуло. Але, як бачимо, помилялися», — розповідає Катерина Арисой.
«Були випадки, що тварини помирали від розриву серця чи інсульту, бо боялися вибухів. Їхня нервова система не витримувала всього, що відбувалося.
Роботи для зооволонтерів із першого дня повномасштабного вторгнення вистачало — були й зачинені у дворах тварини, в яких не було їжі, вулицями Бахмута бродили зовсім ручні покинуті котики й собаки. На їхніх власників Катерина надзвичайно обурена. Адже на власному досвіді знала тих, хто забирав своїх тварин з собою. Навіть якщо це означало не взяти зайву сумку з речами.
«Були непоодинокі випадки, що тварини помирали від розриву серця чи інсульту, бо боялися вибухів. Це були не лише старі тварини, а й дуже молоді - вони лякалися, їхня нервова система не витримувала всього, що відбувалося. Контузії, травми від уламків, від обстрілів… Ми бачили все. Але я зустріла й тих людей, які взяли мінімум речей, але взяли з собою своїх тварин. Не породистих, стареньких, навіть тих, які сиділи на ланцюгах у дворах. Був чоловік, який мав стареньку матір, яка пересувалася на інвалідному візку. Але він забрав із собою в безпеку і їх старенького собаку. І вони їхали у невідомість, в нікуди — бо тоді ще ніхто не знав, де житиме. А паралельно з цим я знаю випадки. коли люди виїжджали й лишали ручних собак і котів — для них тварини просто були якоюсь непотрібною річчю», — пригадує зооволонтерка.
У квітні родина Катерини виїхали, довелося розділитися: рідні поїхали на захід країни, дівчина ж лишилася в Дніпрі - так було більше можливостей евакуювати тварин, знаходити їм прихисток, допомагати та надавати ветеринарну допомогу.
«З собою я забрала тварин, які були в мене вдома у мініпритулку. Тварин із великого притулку ми теж евакуювали — навіть поранених тварин вивезли у безпеку», — розповідає Катерина.
Зараз, зізнається дівчина, їй найбільше не вистачає свого минулого життя. Ілюзій, що воно повернеться, Катерина не має. Приймає реальність такою, якою вона є. Однак впевнена: коли Україна переможе й вона приїде у Бахмут — насамперед пройдеться вуличками рідного міста, в яке вклала немало волонтерських сил, аби воно стало зручним і безпечним для безпритульних тварин.
Віктор Зіпір — бахмутський підприємець та активіст, волонтер БФ «Бахмут Український». До вторгнення чоловік мав успішний бізнес — «Фотоцентр» у центрі міста, який після повномасштабного вторгнення розтрощив один із ворожих снарядів.
«Пригадувати той день не дуже хочеться, важко. Усі ті спогади — ніби з минулого життя. Пам’ятаю, як розбудила дружина й сказала, що почалася війна — на нас летять російські ракети. День був дуже сумбурний, ми відразу ж визначали, хто чим буде займатися, як усе відбуватиметься. Але ми не очікували наступу, якщо чесно. Не хотілося вірити…була надія, що війна ніколи не дійде до нас. А потім зрозуміли, що вже ось — війна вже тут», — пригадує чоловік.
З часом Віктор виїхав із міста — спершу відвіз родину на захід України, а сам переїхав у Дніпро, де продовжив волонтерити.
«Дніпро стало місцем, з якого було зручно передавати або діставати необхідне, організовувати збори речей. Для цього тут не лише я, а й наші волонтери. Але не вистачає людей, які були вимушені роз'їхатися. Ми спілкуємося, але телефоном чи через месенджери. А їхньої присутності не вистачає. Раніше ми організовували патріотичні заходи, а зараз — зокрема, й через повітряні тривоги — ми не можемо цього робити. Цього не вистачає», — каже Віктор Зіпір.
Чоловік зізнається, що не очікує повернутися у рідне місто найближчим часом. Та коли це станеться — планує піти на кладовище, до предків, тому що це зараз тягне в місто найсильніше. Подивитися, чи вціліло після російських обстрілів місце останнього притулку рідних людей.
Бахмутська медійниця Ганна Бокова зустріла ранок 24 лютого під вибухи. Напередодні її організація «Бахмутська фортеця» готувала захід, до якого готувалися майже рік. Давно запланований захід довелося скасувати, а всій родині - покинути рідне місто.
«Я пам’ятаю налякані обличчя людей у чергах в аптеках, магазинах, на заправках. Передчуття трагедії було на обличчях. Ми з чоловіком переживали стрес по-своєму — закупляли багато їжі, бо не знали, коли зможемо їхати та що взагалі може відбуватися далі. Очікували, що дороги можуть бути заміновані чи їх обстрілюватимуть із літаків, тому поставили собі завдання забезпечити себе та дітей насамперед. Але діти пережили той день більш стійко, аніж я — пам’ятаю, я багато плакала», — розповідає Анна.
25 лютого Ганна з родиною таки вирішили виїхати з Бахмута. Кілька днів їхали Україною — спершу жили в Чернівцях, потім переїхали в Румунію. Після — в Німеччину, де лишаються й до сьогодні.
«Я намагаюсь оптимістичні прогнози про швидку перемогу, вихід на кордони 1991 року ігнорувати. Коли маєш якісь очікування — чекає дуже сильне розчарування, нерозуміння, як далі жити, що робити, планувати… Деякі мої друзі вже змирилися з тим, що не зможуть повернутися в Бахмут, не зможуть відновити втрачене. Я для себе ще такого рішення не ухвалила. Я дуже хочу повернутися в Україну, коли не буде масованих обстрілів. І дуже хочу в Бахмут — мені його не вистачає. Тому що я вкладала частинку себе не лише в нашу оселю, а й в усе місто, в людей… Це було місто мого комфорту», — пригадує медійниця.
Ганна Бокова зізнається, що найбільше їй не вистачає спілкування з однодумцями й рідного Бахмуту. І щойно відбудеться перемога України й можна буде повернутися в місто — понад усе вона хоче пройтися рідними вулицями.
«Я розумію, що те, що побачу в Бахмуті, мене дуже засмутить. Але це місто, в яке ми вкладали себе. Тому після повернення хочу прогулятися його вулицями, зустріти там друзів», — каже медійниця.
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!