23-річний Данило каже, що йому вистачить сил і мотивації після перемоги розвивати Луганщину в європейсько-українському напрямі.
Данило — 23-річний командир одного зі взводів, який воює за «пів години» від окупованого Лисичанська. Хлопець за фахом — юрист, однак ще 24 лютого 2022 року вирішив, що не зможе чекати й спостерігати за тим, як виборюють Україну — і пішов добровольцем у Національну гвардію України.
Журналістам «Вчасно» Данило з позивним «Лонжерон» зізнається: на сьогодні багатьох із тих, з ким він починав свій шлях у війську, вже немає поруч. Однак той самий «кістяк» добровольців лишився — і тих, хто пішов ще на початку повномасштабного вторгнення, і тих, хто доєднався до лав НГУ влітку.
«У нашому взводі «намішано» багато людей з різними професіями. Я за фахом — юрист, є механіки, електрики, ІТ-шники, фермери й аграрії. Ми брали участь у контрнаступі під Балаклією на Харківщині, були зіткнення з ворогом у селищі Підлиман біля Борової. По нас чотири дні працювала артилерія й було, чесно, не дуже приємно там знаходитись. Зараз ми під Кремінною, і це нескінченні бої в лісі на цьому напрямі. Відстань між к@ц@пами й нами дуже близька. Це означає постійний контакт і зіткнення з ними.
«Продавлювати» цей ліс було нелегко, і відстоювати його зараз важко. Ми брали в цьому участь, це далося непросто, тому далі ми їх не пустимо", — каже Данило.
Командир взводу НГУ додає: до позицій росіян — кілька хвилин ходьби. Ворога побратими бачать не лише у бінокль, тому в повній готовності хлопці цілодобово — навіть під час сну, який і без обстрілів рашистів неможливо назвати безпечним.
«Чесно: умови важкі, бо через піщану місцевість фортифікаційні споруди постійно обвалюються, будуватися теж важко — як нам, так і к@ц@пам. Та й місцевість непроста, а погодні умови додають важкості, бо мокнути кілька днів під дощем і під обстрілами, ще й вступати мокрим у бій, лежати в укриттях у воді - для цього треба мати витримку. Але тут має велике значення те, як себе підготуєш іще на позиції. Той самий дощовик має величезне значення, і від нього також залежить боєздатність бійців», — каже луганчанин.
Деякі його побратими вже пів року не бачили дітей. Ті намагаються якомога сильніше підтримати тата — тому на телефони регулярно приходять відео з танцями малюків або їхніми малюнками. Там татів обіймають, виглядають у вікно, чекають біля дверей. Найбільша мрія дітей і їхніх мам — дочекатись воїна, який захищає їх, цілодобово закриваючи собою ту, безпечну, Україну. Однак серед побратимів «Лонжерона» є й зовсім юні захисники — хлопець Михайло, якому всього 19 років, а після — не набагато старший від нього Данило. Обидва — там, де вони є, щоб вичавити окупантів з України.
«Ця робота складна, але вона дає свій досвід. Зараз я воюю на Луганщині, мій дім на Луганщині. Після перемоги мрію, можливо, займатися політикою, чи відбудовувати цей регіон. Думаю, що навіть у нього є європейське майбутнє. Я в це вірю. І тим паче я ще молодий, маю натхнення повернутися на Луганщину, зробити тут кордон, величезний паркан, який покаже, що Луганщина — повністю український край. Хочу, щоб росія більше не змогла сказати, що цей край русифікований чи «більше тягнеться до росії».
Після перемоги я хочу розвивати Луганщину у європейсько-українському напрямі. Можливо, це великі мрії, але чому ні? Люди досягають великого успіху через те, що в них є воля, бажання, мотивація. І в мене це теж є", — каже Данило «Лонжерон».
На сьогодні взводу НГУ потрібно відремонтувати автомобілі, отримати тепловізори та прилади нічного бачення, аби якомога ефективніше викурювати ворога з Луганщини. Благодійний фонд «Тихо» організував збір — «на Очі та колеса», в межах якого збирає донати, аби покрити ці витрати. За допомогу кожного небайдужого обіцяють подарунки. Однак найбільшим, всеукраїнським подарунком, стануть збережені життя бійців, які допоможуть врятувати полагоджені авто та прилади для ліквідації ворогів.
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!