Коли у 2022 році в Україні впали перші російські ракети, в неї почалася депресія, і зникла в момент, коли Альона покинула влаштоване життя в Іспанії й прилетіла в Україну воювати. Наразі дівчина захищає країну у складі Донецької окремої бригади Сил територіальної оборони.
Фото: Донецька окрема бригада територіальних Сил оборони
Альона — дівчина з Луцька з позивним «Іспанка» — вперше приїхала на Донеччину відразу зі зброєю в руках. До того життя дівчини складалось сонячно — з юності вона жила в Іспанії. Придбала власну квартиру, була перекладачем, мала стосунки з іноземцем тривалістю в 9 років. Все змінилося в ніч з 23 на 24 лютого — її життя фактично розломили російські ракети, хоч вона була за тисячі кілометрів від України.
«Я в Луцьку народилася, жила там, поки вчилася на журналіста й працювала на телебаченні. А у 21 захотілося побачити світ. На той момент мама вже кілька років жила в Іспанії — і я поїхала до неї в гості. Почала там працювати, потім вчитися, і так і лишилася там на 15 років. Постійно собі думала: «Ну, от ще рік — і повернусь в Україну. Ще рік, щоб заробити собі на квартиру тут — і повернусь».
І вона таки придбала собі в Іспанії квартиру, в якийсь момент навіть перестала думати про повернення. До моменту, коли почалося повномасштабне вторгнення. Знала, що війна триває з 2014 року, але раніше не відчувала себе настільки дотичною до неї.
«А 24 лютого я не спала, коли по іспанських новинах повідомили, що почалася війна — росія напала на Україну. І в мене тоді ніби вибух мізків стався. Я з того моменту втратила апетит, важила 37 кілограмів (з нормою в 50), не могла спати, їсти, у мене була страшенна депресія… Зі мною щось стало не так», — пригадує дівчина.
Фото Альони з Іспанії з особистого архіву
Аби бути корисною, Альона почала працювати з біженцями — зібрала кошти, доклала своїх і поїхала в Україну. Там знайшла переселенців, які втратили свої будинки. Пригадує, як шукала їх по соцмережах, просила збиратися в Горохові, а звідти забирала їх в Іспанію.
«Я мала де їх посилити, забезпечила матеріально. оформлювала їхніх дітей у садочки й школи. Деяких малюків лікували й оперували в Іспанії… Цим займалася до липня. І коли всі мої переселенці вже були заселені, отримали грошову допомогу, а їхні діти були у садочках і школах — я вирішила, що треба ще щось робити. Мені було мало. І я подумала: я отут сиджу, не вмію воювати. Але ж там, в Україні, тисячі дівчат і хлопців так само не вміли воювати. Їх навчили, то і я зможу!», — згадує «Іспанка».
Вона сказала мамі, що їде до бабусі, хоча вже знала, що їде в Київ, аби йти на війну. Просто не хотіла, щоб мама переживала. Отак 22 листопада Альона приїхала в Україну, 23 написала заяву на вступ у ЗСУ через військкомат.
«Іспанка» пригадує: її довго відмовляли й казали, що війна їй не треба. Казали повертатися в Іспанію, бідкалися тому, що вона надто тендітна. Однак Альона вперто пройшла медкомісію, а в результаті навіть «вскочила» в бойове авто, яке єдине могло її відвезти на східний фронт.
«24 січня я отримала дзвінок з військкомату: „Сьогодні увечері виїзд, 24 години на збір. Якщо не зберетеся — не знаємо, коли ще зможемо вас відправити, бо ви дівчинка“. Після дзвінка я подзвонила мамі зі словами, що йду захищати Україну. Можливо, повернуся, але тільки після перемоги. Тоді ж почула від неї, що я божевільна, що мені треба лікуватися, що я така маленька — куди лізу?.. Мама в телефон кричала, що якби знала — відібрала б у мене паспорт, і за що я її так не люблю, і за що я її доводжу до божевілля, навіщо вона мене народила… Тому зараз мама знає, що я навчаюся в Полтаві на зв’язківця, а навчання триватиме ще рік точно», — посміхається Альона.
Прощання з колишнім обранцем також можна назвати малоприємним. Ні він, ні друзі «Іспанки» не знали. куди насправді вона їде. Всі думали, що вона всього на два місяці повертається в Україну — до хворої бабусі.
«Я нікому не казала, куди їду. Навіть колишньому, з яким ми були разом 9 років. Йому теж сказала, що їду до бабусі. Але залишила записку, де написала, що до перемоги не повернусь, і щоб він жив своїм життям. Коли він дізнався, що я поїхала на війну — обізвав мене брехухою — бо замість бабусі я поїхала на війну. Сказав, що він буде через мене страждати, що я йому розбила серце, й він нічого не хоче про мене знати», — пригадує дівчина.
Ще до виїзду на фронт Альона поверталася в Іспанію — на навчання. З 200 осіб вона єдина знала іспанську і її просили лишитися там, за кордоном, на посаді перекладача. Але «Іспанка» визначилася: вона буде на передовій.
«Коли ми їхали сюди, їхали цими дорогами, мені не було страшно, я була шокована — як можна було зробити з моєю країною таке?! Але не показувала цього. Тільки було бажання якомога швидше чогось навчитися і вже щось робити, а не просто сидіти. Але так, оці розвалини, сирий підвал… На мене всі дивилися й казали: „Ти що, ти ж дівчинка! Куди ти оце? Як ти тут будеш?“. Але все добре. Всі мають бути однакові», — каже Альона.
Фото: Донецька окрема бригада Сил територіальної оборони
З самого початку «Іспанка» була однією з небагатьох дівчат у своєму підрозділі. Побратими відразу ж почали її берегти — і обов’язок носити бронежилети, дрова, відра чи наряди довелося виборювати.
«Хлопці мене дуже берегли: дрова не носи, сумку не бери — я її виривала. Броника мені намагалися нести, щоб мені не було важко — ні, я все сама, все сама, нічого мені не треба! На сьогодні такі моменти й досі бувають, коли я беру відро якесь. Хлопці його видирають з рук. Але і я можу видерти, я теж сильна. Хочуть мене глядіти, але я намагаюся робити так, щоб усі були однакові. Наприклад, коли визначають, хто йде на чергування — буває, кажуть: „Ні, Альона нехай не йде, вона дівчинка“. От тоді Альона, коли таке чує, точно йде на чергування», — каже «Іспанка».
На сьогодні Альона — командир відділення зв’язку. Прошиває рації, виїжджає на позиції, щоб там прокладати зв’язок, але бореться, щоб можна було виїхати на самий перед і робити більше.
«Іспанка» посміхається: життя до війни в Іспанії й український воєнний підвальний побут відрізняються більше, ніж категорично. І ця різниця навчила цінувати речі, на наявність яких люди навіть не звертають увагу.
«Найважче у підвалі - що не завжди є можливість помитися. Але вологі серветки — фантастичний винахід. Не душ, але до них також звикаєш. І починаєш більше цінувати воду — наприклад, коли миєшся, то не випускаєш дарма багато води. Ти вже не включаєш душ і монотонно миєшся. Ні. Тут ти трішки відкрутив кран, намок, закрутив. Намилився, увімкнув швиденьку воду, вимився швидко — і все.
Ще є нюанс, що не завжди можна вийти на вулицю з підвалів, де волого. Тобто коли починається обстріл — ми не можемо вийти, мусимо бути під землею тривалий час. Але коли виходимо на вулицю — не можемо надихатися, і чутно такий шум, коли всі це повітря вдихають… Фантастично смачне свіже повітря", — каже дівчина.
«Іспанка» пригадує: спершу вона навіть не висипалася — постійно намагалася щось зробити, більше дізнатися у побратимів. З часом це бажання «вкорінилося» у звичайне життя — і проблема недосипу зникла. Для цього війні достатньо було просто стати звичним життям.
Фото: Донецька окрема бригада територіальних Сил оборони
«Іспанка» розповідає, що серед її побратимів — багато людей, які втратили усе. Дехто з них повернувся з полону, в половини на окупованих територіях лишилася нерухомість, в яку вони навряд чи повернуться — завадить не лише окупація, а й те, що вони потрощені чи знесені рашистами.
«У нас є люди, які втратили усе. Вони в прямому ефірі бачили, як ворог руйнував їхні будинки. Є люди, які були в російському полоні після „Азовсталі“. Зараз вони не мають нічого: в них немає дому, немає куди вислати свої речі, вони втратили рідних, свої родини. І я бачу запал в їхніх очах, як вони хочуть перемогти, відбудувати все… Багато хто з нас майже всі свої кошти витрачає на війну. Я, наприклад, на Мавіки, на антенки, якісь навчання — хочу бути більш корисною і в різних сферах. Та й у зв’язку треба багато вчитися», — каже дівчина.
Альона зізнається: їй подобається стріляти зі зброї. Особливо — цілити ворогів, хоча вона не ставиться негативно до всієї нації росіян.
«Подобається стріляти, обожнюю просто. Я ніколи раніше зброї навіть у руках не тримала, але коли ти на нулю, зовсім поруч бачиш російських військових, і ти по них стріляєш, потрапляєш, а вони через це по тобі починають стріляти у відповідь… Я не вбивця, але коли стріляю по ворогах і розумію, що їх знищую, пришвидшую перемогу — навіть не можу описати свої відчуття. Це бажання спокійного життя для моєї України.
Але я не проти росіян як всієї нації - абсолютно. Я за те, щоб знищити тих, які на нашій території, хто увірвався до нас. Я не хочу, щоб усі росіяни, як то кажуть, здохли — ні. Просто хочу, щоб на нашій території їх не було. Нехай сидять у себе", — каже «Іспанка».
Фото: Донецька окрема бригада Сил територіальної оборони
Альона пригадує, що з самого початку мама її попереджала: в армії жодної гендерної рівності не буде, а на війни — тим паче. Однак «Іспанка» каже, що українці пішли далеко вперед за стереотипи.
«Я теж боялася рівності, бо ж армія. Тут нібито чоловік — зверху, а дівчата — нижче. Але у нас настільки продвинуті хлопці, що абсолютно ніякої дискримінації немає. Те, що вони мене оберігають — це інша справа. Вони не дискримінують, не забороняють щось робити, не кажуть, що я цього не можу зробити, бо дівчинка, не пристають. Такого немає й не було. Просто повторюють, що я маленька, тендітна, і вони просто поруч зі мною завжди, щоб оберігати. Тут зі мною рахуються, зі мною радяться», — знизує плечима військова.
Альона зауважує, що вже могла бути громадянкою Іспанії, але ніколи цього не хотіла. Однак зараз про виїзд за кордон — навіть після перемоги — і не думає.
«Раніше було байдуже, яке в мене громадянство. А зараз пишаюся своїм українським паспортом. Пишаюся, що народилася в Україні, що я українка. І пишаюся нашими воїнами. Маючи мінімально засобів (інколи для зв’язку ми використовуємо засоби Другої світової), ми робимо все можливе.
Після війни я стовідсотково залишуся в Україні, на Донбасі. Я вже продала свою квартиру в Іспанії, після перемоги тут облаштуюсь і займатимусь сільським господарством. Лише цим, бо допоки розмінують всі поля, території - буде величезна потреба у продуктах харчування. І якщо в мене буде можливість придбати десь на розмінованих чи не замінованих територіях землю — куплю здоровезний клаптик землі. Буде в мене там і рослинництво, і тваринництво", — каже військовослужбовиця.
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!