Вдруге путін та окупанти змушують переселенців Донбасу тікати від війни: історія жительки Горлівки

Ірину Новікову добре знають на Сході України місцеві активісти та громадські діячі, з якими вона активно співпрацювала над розвитком демократії та втіленням реформ. Це були активності, які надихали людей на зміни та давали їм віру у нове майбутнє Донбасу — фестивалі, освітні проєкти, тренінги, інше.

Вона так завзято боролася за нове майбутнє рідного регіону, адже на собі відчула, що значить втратити все. У 2014 році родина Ірини з двома дітьми була вимушена залишити свій дім в окупованій Горлівці. Як і багато інших людей, сподівалися повернутися, але не вийшло. Родина почала шукати прихисток: спочатку була квартира в Ізюмі на Харківщині.

«Це було важко — ти не знаєш, що робити, намагаєшся щось робити та думаєш про маму, яка залишилася на окупованій території. Починаєш шукати роботу, а тобі кажуть — та ні, нам потрібна людина на постійно, а не тимчасово», — згадує Ірина.

Коли Слов'янськ був звільнений, їй запропонували там роботу у новинах на радіо. Родина знову змінила житло — це була квартира у розбомбленому будинку, жили поряд зі зруйнованим під'їздом. Згодом переїхали на іншу квартиру. З'явилася надія, що нарешті все владналося — було житло, була робота, з'явилися можливості допомагати у відновленні рідного регіону. Поряд були рідні, друзі, однодумці. Всі разом працювали на відбудову Сходу, стало більше надії, посмішок та віри у найкраще.

24 лютого я прокинулася від вибуху, звуки якого намагалася забути 8 років

Вранці 24 лютого з початком офіційного вторгнення росії до України у кількох містах пролунали вибухи — Бровари, Бориспіль, Ірпінь, Харків, Маріуполь, Одеса, Бердянськ та Краматорськ.

«Важко було повірити, що це відбувається знову, — говорить Ірина. — Коли 24 лютого я прокинулася від вибуху, який намагалася забути, був перший раз в житті, коли я спіймала панічну атаку — коли в тебе трясуться руки, ти розумієш що потрібно встати та збирати речі, але ти не можеш зібрати себе до купи. Потрібен був час, щоб я прийшла у себе. Важко було повірити, що це відбувається знову. Валізу склала гірше, ніж того разу. Нервові стреси даються взнаки — те, що пережила у 14-му році, заштовхала десь у середину себе та намагалася не згадувати цей травматичний досвід. Але все повернулося».

До останнього сумнівалася, їхати з міста або ні. Начебто після перших вибухів 24 лютого у Слов`янську та Краматорську було тихо. Розмовляла з людьми, щоб дізнатися хто що планує робити. Багато людей збиралися їхати, але у всіх машини були повні, вільних місць не було.

«Врешті-решт ти сідаєш і думаєш: може, не потрібно нікуди їхати, а треба перечекати?», — такі думки були у переселенки.

Але все вирішив випадок — друзі Ірини їхали мікроавтобусом з Луганщини та запропонували допомогу. Цього разу жінка одразу забрала маму, дочку та улюбленого котика.

Домашні тварини під час переселення — це окрема тема. Коли у 2014-му Ірина виїжджала з Горлівки, то думала, що повернеться, тому не забрала з собою свого кота. «Він залишився там, і я весь час відчувала, що зрадила його, — згадує жінка. — Хоча за ним потім дивилися сусіди.

Тому цього разу я вже одразу забрала з собою свого улюбленця. Не було варіанту що хтось залишиться. Їдуть всі!".

Куди їхати, чого шукати?

Вона точно знала, що потрібно їхати на Захід України. Але конкретно куди — гадки не мала. І так їде більшість людей, у кого немає родичів або друзів в інших регіонах. Головне завдання — виїхати на безпечну територію.

Поки були у дорозі, Ірина набирала купу номерів телефону, щоб знайти хоча б якесь житло. Зранку почала домовлятися про житло в Івано-Франківську, але потім план змінився — друзі друзів запропонували квартиру у Чернівцях. Сказали: «Приїжджайте, все буде ок».

Дорога була важка. На деяких ділянках доводилося годинами стояти у величезних заторах — сотні автівок намагалися прорватися на безпечну територію. Тоді, мабуть, люди навіть не розуміли, що це не 2014 рік, коли війна була лише на Сході, цього разу вона майже по всій країні.

«День ми їхали до Дніпра, потім день їхали до Вінниці — дякую друзям, що прихистили нас, і ми не спали на вулиці. Потім ще день та ніч їхали до Чернівців», — каже Ірина.

І ось начебто дісталися пункту призначення — нарешті тихе місто, та є житло. Але вже скоро господарі попросили пошукати іншу квартиру, адже до них, рятуючись від війни, їдуть близькі родичі.

Почався черговий етап пошуку житла — здається, що це нескінченне коло. Знайти сьогодні квартиру або будинок на Заході Україні стає майже неможливо. Кожного дня сюди приїжджають тисячі людей — всі шукають прихисток. Переселенців у кожному місті дуже багато.

«Для мене головне, щоб був зв'язок, щоб я могла працювати, — розповідає Ірина. — Я можу платити за житло, але не захмарні ціни. Наприклад, я побачила оголошення про те, що здається двокімнатна квартира за 36 000 грн на місяць, однокімнатна — за 15 000 грн! Ми шукаємо далі якійсь адекватний варіант».

Скільки ще буде орендованих квартир попереду — родина навіть не хоче думати. Живуть поки одним днем, головне, що всі разом, намагаються не втрачати бойовий дух.

Я не планую їхати з країни

Куди їдуть люди від війни? Хтось просто в іншу область перечекати, хтось — ближче до кордону з Європою, а хтось рятується взагалі в інших країнах. Постійні переїзди, втрати та спроби почати все спочатку — все це не зламало колишню жительку Горлівки.

«Я не планую їхати з країни, — говорить Ірина. — Варто бути тут і зараз, робити, що можеш, допомагати наближати нашу перемогу. Поки залишаюся все ж ближче до кордону, але в Україні. Я відповідаю за своїх дітей та маму. Якби була сама, то, мабуть, і з Донеччини нікуди не їхала б. Я хочу зробити ще багато корисного для країни. Нас чекає багато роботи у майбутньому, потрібно бути єдиними».