Мешканці окупованої Луганщини намагаються покинути територію області, аби вберегти себе і близьких. Кажуть — навряд чи окупанти відходитимуть смиренно і швидко. Люди бояться, що під час чергової «тактичної передислокації» «друга армія світу» знову закидатиме боєприпасами населені пункти.

15 діб та п’ять тисяч кілометрів дороги: як жительки Лисичанська виривалися з окупації
15 діб та п’ять тисяч кілометрів дороги: як жительки Лисичанська виривалися з окупації

Журналістка «Вчасно» на умовах анонімності поспілкувалась із мешканкою Лисичанська, яка здолала близько п’яти тисяч кілометрів за понад два тижні, аби потрапити до України.

Аллі — 31 рік. Ім’я героїні змінено на її прохання. Коли російська армія методично руйнувала міста Луганщини, дівчина із рідними вирішила перечекати бойові дії у Старобільську та не виїжджати з області. Те, що рідний Лисичанськ окупують, здавалось утопією. Після того, як росіяни захопили місто, дівчині з власних міркувань довелось повернутись.

Розбитий росіянами Лисичанськ / фото з соціальних мереж

«Я не буду озвучувати причину свого рішення. Знаю, що мене критикуватимуть, але це моє життя. Я не з категорії «ждунів» чи адептів руського миру. Просто так було правильно в моїй ситуації», — хвилюючись відповідає дівчина на запитання, чому вона не евакуювалась.

«Два місяці були відносно нормальні. Якось прилаштувались. Гуртувались із сусідами, готували спільні сніданки, обіди та вечері. Закопували у дворі сміття, прибирали в під’їзді. Людина може прилаштуватись до будь-чого і чесно скажу — для мене головним було, що припинились обстріли», — нервово розповідає Алла.

В інформаційному вакуумі новини дізнавались за допомогою «сарафанного радіо» — хто що десь почув, те і переказували один одному. Коли ЗСУ пішли в контрнаступ на Харківщині, каже дівчина, почались активні залякування мирних мешканців.

«Нам казали, що ЗСУ зітруть Луганщину з мапи України, бо ми тут зрадники та іуди. Дійсно стало страшно. Але ще страшніше, що ми розуміли — росіяни просто так не відійдуть і на зло Україні донищать рештки міст, — ділиться міркуваннями молода жінка. — Ми вирішили поїхати. В мене багато родичів в Україні. Думали, що можна буде через «днр» і Запоріжжя, але не склалось. Поїхали через рф. Я проїхала майже п’ять тисяч кілометрів за кермом і чесно кажучи навіть не пам’ятаю і половини — їхала як робот. Спочатку мала сили їхати весь світловий день, але на третю добу вже почались галюцинації».

Алла провела майже п’ять тисяч кілометрів за кермом / фото з відкритих джерел

Дівчина провела в дорозі 15 діб. Перша доба, пригадує, пішла на виїзд з окупованої Луганщини та допит на російському кордоні.

«Я забрала із собою доньку, похресницю та куму. Чотири жінки в машині не стали на заваді допиту. Якісь чоловіки в військовій формі без розпізнавальних знаків по черзі запитували у нас одне і те саме, причому діалог вели ще й з малими. Напевно хотіли випитати в них щось таке, чого, як їм здавалось, не кажемо ми. Розпитували про зв’язки, контакти, досліджували наші телефони. Фотографії, відео, переписки, — пригадує Алла. — Переписки та галереї ми почистили перед виїздом. Не можу сказати, що там було щось злочинне, але було дуже страшно, що бодай щось зацікавить росіян».

За словами дівчини, у її куми був звичайний кнопковий телефон, що викликало чимало питань у росіян.

Окупанти допитували і жінок, і дітей / фото з відкритих джерел

«В куми звичайна «дзвонилка». Свій смартфон вона розбила ще в березні і ясно, що купляти новий було не на часі. Коли побачили, що в неї єдиної не смартфон, змусили відкривати всі сумки — думали, що ми заховали десь смартфон. На допиті ми провели близько чотирьох годин. Дозволили лише малих погодувати печивом», — зі сльозами в голосі розповідає дівчина.

Автомобіль, на якому виїхали лисичанки, був на українських номерах, що також викликало ряд претензій. Мовляв, якщо люди їдуть з території «республіки», то і автомобіль має бути на номерах «лнр».

«Далі була довга дорога росією до латвійського кордону. Їхали п’ять днів, хоча і не дуже велика відстань, на перший погляд. Ночували і в машині, і в дешевеньких готелях. А от на кордоні нам стало непереливки. Там черги. Все що пишуть в інтернеті — правда. Без туалетів, пунктів обігріву, можливості випити гарячого чаю. Термоси, які ми заливали окропом на заправках, остигли. Стояли там декілька днів. Познайомились із подружжям. Він — далекобійник, а вона — експедиторка. Малі спали у них в кабіні, а ми в машині по черзі. А потім був ще один допит чи то прикордонниками, чи то ФСБшниками: чому ідете, куди, навіщо, де чоловіки, що в речах», — розповідає співрозмовниця.

Коли дівчата з доньками виїхали з росії, вперше виспались та нормально поїли.

«В мене донька та похресниця принципово не їдять перші страви. Завжди скандали та вмовляння були. Зайшли в перше кафе придорожнє, сіли замовляти, а вони навіть меню не стали дивитись — попросили борщу. Офіціантка там російськомовна була. З посмішкою запитала — чи не біженці ми. Врешті з нас не взяли грошей за обід і ще й поселили у кімнаті відпочинку для далекобійників. Проспали годин 16», — ділиться Алла.

Загалом на дорогу жінки витратили понад два тижні. Бензин, харчування та проживання обійшлись у понад 50 000 гривень — майже всі збереження. Тепер оговтуються від подорожі, яка до 24 лютого зайняла б 8 годин і вартувала 1000 гривень.

Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!

Новини Донбасу, Луганщина, окупація, війна