Сміливі серця: як склалися долі добровольців — героїв статей «Вчасно»

На початку 2022 року під час повномасштабного вторгнення росії в Україну командиром Донецької окремої бригади ТРО був полковник Анатолій Вишневський з Покровська. На його долю випав найскладніший період — початок війни, коли одні рятувалися та виїжджали з Донеччини, а інші пішли у військкомат.

«Ніколи не забуду, як на початку вторгнення до нас приходили жінки, молоді дівчата. Заплакані, налякані, із тремтячими руками, але вони казали: „Дайте нам зброю. Дайте нам щось, ми будемо служити“. Питали, чим можуть допомогти, що їм робити. Їм страшно, але вони стоять і хочуть захищати свої сім'ї… У перші дні взагалі були такі черги в тероборону, що люди стояли на вулицях, чекали годинами, поки їх приймемо. Ми до двох годин ночі три дні поспіль з людьми говорили, брали в ТрО, бо вони постійно йшли, йшли і йшли — не закінчувалися. Коли вже отримували зброю, то ми їх одягали у що тільки можна було, що взагалі було на складі», — розповідав журналістам «Вчасно» Анатолій Вишневський.

За словами комбрига, перші дні взагалі були дуже туманні - зв’язку із багатьма бійцями та підрозділами не було, тому мало хто розумів, звідки чекати удару від окупантів. Щобільше — інколи було незрозуміло, що станеться через годину.

«Коли почали людей оформлювати, давати їм зброю — тоді було все незрозуміло: звідки прилетить, що буде через годину, … Ми моніторили, де йшов рух, з якого боку що може вистрелити. І я добре пам’ятаю свій перший наказ, який віддавав: „Дозволяю зброю застосовувати у випадку загрози життю“. Тоді у мене стояв ком у горлі. Це було важко. А потім пішли перші втрати…».

Перші три тижні початку повномасштабного вторгнення, навіть місяць, пройшли в шаленому темпі. Комбриг навіть не може згадати, чи спав. Часу, щоб поїсти, не було: тут треба зброю видати, там промоніторити ситуацію, віддати бойові накази… Тоді вперше за все життя він купив бездротові навушники, бо просто не встигав відповідати на телефонні дзвінки (вийняти телефон, натиснути його). І вуха боліли через те, що увесь час притискав телефон.

Добровільний вибір «Дока» з Покровська захищати Україну триває майже десять років, і з цим досвідом жити — тяжко. Тим паче — з урахуванням того, що війні він віддав вже 10 років життя своєї сім'ї.

Вибір «Дока» був незрозумілий багатьом з його оточення.

«На прикладі моєї сім'ї - батьки мої та дружини, дружина мали такі погляди, і з усього близького кола лише я й теща мали схожу проукраїнську позицію. Я взагалі думав, що один дурень, який симпатизував Майдану. 90% усіх друзів цього не поділяли, більшість знайомих були або проти Майдану, або за рф, або були байдужі. Хоча один знайомий мені розповідав, що він за Україну — категорично, однозначно, для нього немає інших варіантів… А у 2016 році його наші взяли в полон — він воював на боці „днр“. Передумав, мабуть», — пригадував «Док».

Ситуація на східному фронті сьогодні погіршується щодня. Важко настільки, що іноді здається — людина цього не може витримати, але знову і знову «Док» разом з побратимами виходять на чергове завдання. Це також чоловіки з міст Донецької області - шахтарі, підприємці, люди різних професій. Їх міста та домівки окупанти або вже зруйнували, або роблять це прямо зараз. Захисники кажуть, що їм не вистачає нових свіжих ресурсів як повітря, також відчувають нестачу зброї та технічних засобів. Деякі прилади та деталі для своїх «пташок» наші бійці навчилися робити з того, що є під рукою, але зрозуміло, що це дозволяє лише трохи підлатати БпЛА.

Як склалася доля «Дока»? Воїн продовжує службу у Донецькій окремій бригаді ТРО та виконує завдання на східному напрямку. Його рідне місто Покровськ зруйноване росіянами.

Коли у 2022 році в Україні впали перші російські ракети, в неї почалася депресія, і зникла в момент, коли Альона покинула влаштоване життя в Іспанії й прилетіла в Україну воювати. Дівчина потрапила до складу Донецької окремої бригади Сил територіальної оборони.

До того життя дівчини складалось сонячно — з юності вона жила в Іспанії. Придбала власну квартиру, була перекладачем, мала стосунки з іноземцем тривалістю в 9 років. Все змінилося в ніч з 23 на 24 лютого — її життя фактично розломили російські ракети, хоч вона була за тисячі кілометрів від України.

«Іспанка» пригадує: її довго відмовляли й казали, що війна їй не треба. Казали повертатися в Іспанію, бідкалися тому, що вона надто тендітна. Однак Альона вперто пройшла медкомісію, а в результаті навіть «вскочила» в бойове авто, яке єдине могло її відвезти на східний фронт.

«24 січня я отримала дзвінок з військкомату: „Сьогодні увечері виїзд, 24 години на збір. Якщо не зберетеся — не знаємо, коли ще зможемо вас відправити, бо ви дівчинка“. Після дзвінка я подзвонила мамі зі словами, що йду захищати Україну. Можливо, повернуся, але тільки після перемоги. Тоді ж почула від неї, що я божевільна, що мені треба лікуватися, що я така маленька — куди лізу?.. Мама в телефон кричала, що якби знала — відібрала б у мене паспорт, і за що я її так не люблю, і за що я її доводжу до божевілля, навіщо вона мене народила», — посміхаючись розповідала нам «Іспанка».

Як склалася доля «Іспанки»? Дівчина продовжує захищати Україну у складі Донецької окремої бригади ТРО. Вона пройшла через біль втрати своїх побратимів та друзів, про яких завжди пам’ятає. Її кликали назад в Іспанію, обіцяли допомогти з поверненням, але вона вкотре відмовилася.

Олександр з позивним «Кросс» родом з Нью-Йорку Донецької області. До лав ТрО на початку 2022 року він долучився ледь не секретно. Його, воїна з досвідом роботи у спецпідрозділі, у листопаді 2021 року офіційно «списали» зі служби через стан здоров’я й виключили з обліку.

Тому до 24 лютого він об'єднався з активістами й волонтерами — вирішив, що бодай так допомагатиме війську всім, чим зможе. І коли 25 лютого йому зателефонували з військкомату й сказали, що всім будуть раді - про всяк випадок пішов у батальйон під виглядом «новачка». Зізнається: хвилювався, аби не відмовили у службі, тож навіть перед керівництвом свій бойовий шлях приховав.

«Я військовий квиток заховав у кишеню, прийшов й вдавав, що нічого не знаю й не вмію. Але перший командир роти відразу мене „спалив“, коли побачив, як я працюю й поводжу себе зі зброєю. Сказав, щоб я викладав усі „карти“. І у травні я показав всі свої документи, військовий квиток з усіма записами, мені повернули моє звання старшого сержанта й призначили головним сержантом роти», — згадує воїн.

Для «KROSSa» найважчими, зізнається, були бої у Соледарі, які тривали з серпня 2022 року до січня 2023. Військовий зауважує: зіткнення в полі - одна справа. А вуличні бої восени, з людьми, які були недосвідченими у військовій справі, ці зіткнення ускладнювали.

«Дуже важко було заводити людей на позиції, які ми тримали, й утримували їх. Я на той момент був з хлопцями скрізь — як тимчасово виконуючий обов’язків командира роти. І навіть мені було важко», — згадував у розмові з нами захисник.

Як склалася доля бійця «Кросс»? Воїн продовжує боротьбу за Україну у складі Донецької окремої бригади ТРО. Також чоловік став батьком і наразі разом з дружиною виховує донечку.

Історія 23-річного бійця «Каспер» вразила нас тим, що прийшлося пережити хлопцю, який потрапив у російський полон.

З початку вторгнення він пройшов кілька кіл пекла. Війну хлопець зустрів у Волновасі з родиною. Уже 25 лютого він повернувся на роботу в Маріуполь — помічником машиніста. А наступного дня став добровольцем Донецької окремої бригади ТРО разом із сотнями інших, аби відбивати місто від окупантів.

Перші місяці вторгнення «Каспер» стояв на блокпостах і зустрічав «недругів», був на обороні 61 шпиталю, а крайнім місцем бою для нього став металургійний комбінат ім. Ілліча. Зізнається: вже там до останніх днів вони з побратимами сподівалися, що до них прийде допомога. І з останніх сил і можливостей навіть продовжували надавати меддопомогу в імпровізованій «операційній».

Під час виходу з «Азовсталі» хлопець разом з побратимами потрапив у полон росіян. Тоді почалося найстрашніше: табір в Оленівці і кілька таборів в росії.

І якщо на початку (або ж після періоду «звикання») в інших колоніях людей починали жаліти, то в Мордовії нелюди від самого початку почали вбивати, а не просто бити полонених.

Щоденний «ритуал» у Мордовії - спільне побиття полонених. Наступного дня після перевірок (коли вони були) українських воїнів з 37 камер виводили й били чим хотіли та куди хотіли. З часом пожаліли лише тих, кому було за 50 років або хто був відверто хворий чи немічний. Проте іншу частину дня навіть вони мали проводити так, як решта — стоячи 16 годин. Заборонялося навіть поворухнутися, нахилятися, говорити.

«О шостій ти стаєш на ноги — і до вечора тобі не можна ходити, повертати голову. В туалет — лише з дозволу, а говорити не можна. Звісно, воду пити також заборонено. Дивитися на них не можна, обов’язково закривати очі. А якщо відкрив — тебе б’ють дубинкою або шокером. Хоч вони ходили у балаклавах і шифрувалися», — розповідає колишній полонений.

Про те, що «Каспер» пережив у російському полоні, він розповів нам у своєму інтерв'ю.

Як склалася доля «Каспера»? Після полону хлопець відновлювався та з часом звільнився з лав ЗСУ. З Донеччини він переїхав в іншу область України, де придбав будинок та собаку, про яких мріяв у полоні. Згодом «Каспер» одружився.

На початку війни харків'янин Юрій з позивним «Кальмар» не мав остаточної позиції - визнає, що розуміння, наскільки рф зруйнувала життя українців, прийшло лише з часом. Однак після повномасштабного вторгнення сумніву не лишилося — тому чоловік пішов воювати за свою країну. У складі Донецької окремої бригади ТРО він був одним з керівників підрозділу та проходив із бійцями найгарячіші ділянки фронту.

Ми записували інтерв'ю з «Кальмаром» під Нью-Йорком. Спокійний, врівноважений та щирий — він розповів відверто про те, що до 2022 року мав неоднозначну позицію щодо подій в Україні. «Злом свідомості» для нього стався дещо пізніше — як він сам каже, «в чергах і на холоді» через напад росії.

«Певний час ми перебували в доволі комфортних умовах і якийсь період не зустрічалися віч-на-віч зі справжньою війною на полі бою. Те, що ми бачили у телевізорі, насправді дуже відірване від реальності. Тому цей момент істини, коли ти зустрічаєшся зі справжньою війною — він визначальний.

Після 2022 року «Кальмар» став іншим чоловіком — сміливим та надійним командиром, якого всі поважали.

«Не зірки на погонах, ні посада не додасть поваги. А лише треба заслужити повагу своїх підлеглих. Хоча чи думав я взагалі, що піду на війну й керуватиму ротою? Та ні, звичайно. Але особливість нашої бригади — в тому, що наші хлопці й дівчата не втекли зі сходу, зі свого дому, вони тут лишилися воювати за свої доми. І в результаті ми всі повертаємо свої будинки, у нас немає інших варіантів. І нам усім найтяжче зараз звикнутись із тим, що ми далеко від своїх рідних. Оце справді найважче — бути далеко від своїх дітей, коханих… Це значно важче за побутові умови. До останнього ми можемо звикнути, перебувати у будь-яких умовах у сніг, дощі й бруд», — казав нам «Кальмар».

Як склалася доля «Кальмара»? У червні 2024 року «Кальмар» загинув, виконуючи бойове завдання на Донецькому напрямку. Його останнім бажанням було поховання на Волині. Понад 1000 км подолали його побратими з Донецької окремої бригади сил ТрО, аби виконати побажання свого командира…

Олександр Кравчук — доброволець з Добропілля. З початком повномасштабного вторгнення він не вагаючись пішов до військкомату. В той день, 24 лютого, йому сказали, що єдине місце де можна отримати зброю — це батальйон ТрО.

«Я забрав кума і ми поїхали», — розповідав Олександр.

Нести службу військовому доводилося на Ізюмському напрямку. Там він був залучений до охорони стратегічних об'єктів. Але нищити ворога й тримати оборону безпосередньо доводилося на рідній Донеччині - брав участь у боях за Вугледар та Авдіївку.

Підрозділ, у якому служив Олександр, складається із добровольців, це його кістяк. Саме ці люди прийшли до військкомату після 24-го лютого 2022 року. Основна частина військовослужбовців — це чоловіки за 40. Тут багато шахтарів, фермерів, тут люди, які мають свої проблеми зі здоров’ям.

«Війна діло молодих, як кажуть. І це відчувається, бо коли біжиш 2,5 км і на тобі висить купа залізяк, зброя, то ти просто це не витягуєш. З’являється задишка, але треба бігти, — казав Олександр. — Від війни вже багато хто утомився, бо це два роки життя у різних бліндажах, сирість, пліснява, харчування і всі ті, що не додають здоров’я. Однак це все ще дрібниці».

За словами Олександра, головна мотивація заради якої він пішов на війну — це країна та своя батьківщина. У перші дні повномасштабного вторгнення мотивація була шалена.

«Тоді я йшов воювати за всіх — не лише за своїх рідних та патріотів України, а й включно за сусідів-ватників на Донбасі, включно за владу, яку я органічно не сприймаю з корупціонерами», — казав Олександр.

Як склалася доля Олександра? Воїн загинув у липні 2024 року під час виконання бойового завдання на Донеччині.

Ми розповіли лише кілька історій добровольців, про яких писали журналісти «Вчасно». На сторінках нашого сайту ви знайдете ще кілька десятків цікавих інтерв'ю та статей про хоробрих добровольців — кожна варта уваги.

Дякуємо всім добровольцям, які мають сміливість захищати Україну! Ви — приклад мужності та патріотизму, відповідальності та незламності духу! Пам’ятаємо всіх Героїв, що віддали життя за рідну землю.Честь та повага!