«Ми були готові на все, аби помститися за смерть хлопців», — історія добровольця, який пов’язав своє життя з Донбасом

Віталій Пилипенко родом з Львівщини. До початку війни на Донбасі чоловік жив і працював в Ізраїлі. Повернутися в Україну чоловіка змусили трагічні події, які розгорнулися на Батьківщині сім років тому.

• В Ізраїлі було дуже мало інформації про події в Україні. Тому дізнаватися про ситуацію здебільшого доводилося із телефонних дзвінків. Почалася війна, і так вийшло, що багато моїх знайомих вже були на фронті. Саме в той час під Іванопіллям була розбита колона військових, в якій служив мій двоюрідний брат. Тоді я остаточно зрозумів, що не можу сидіти на місці, й в Україні я більше потрібен.

Але повернувшись додому у військкоматі Віталій почув, що захищати країну на Схід його не відправлять.

• Мене записали, але сказали, що у свої 40 років я трохи застарий. Лишалося або чекати своєї хвилі мобілізації і повістки, яка могла прийти хтозна-коли. Або йти у добробат. Це був єдиний вихід, що дозволяв мені брати участь у захисті Батьківщини.

Зібрати необхідну екіпіровку допомогли волонтери і друзі. Вже під час вишколу у добровольчому батальйоні чоловік опинився у зовсім новій для себе реальності. Тут Віталій зустрів таких самих людей, як і він сам — вмотивованих, небайдужих і тих, кого з різних причин не взяли в ЗСУ. Те, що незабаром колишні медики, вчителі, кухарі та водії стануть бойовими десантниками та пройдуть найгарячіші точки фронту — ніхто з них не знав.

«Якось до нас на полігон приїхав один бравий чоловік у гарній військовій формі та тільняшці та запропонував поповнити лави 81 ОАМБр. Я тоді не особливо розумів, у чому різниця між десантом та іншими піхотними підрозділами. У той час вже точилися бої за Донецький аеропорт. Пам’ятаю, я сказав, що дуже люблю літаки. На що військовий відповів: „На рахунок політати не обіцяю, але в аеропорту побуваєш“. Як наврочив», — іронізує Віталій.

Так у складі 81 аеромобільної бригади з’явилася розвідувальна рота зі складу добровольців. Чоловіки несли службу на першій лінії оборони, тому опановувати усі військові тонкощі доводилося у коротких перервах між обстрілами російських регулярних військ.

• Часу на адаптацію і підготовку не було від слова зовсім. Наше бойове хрещення пройшло у ДАПі. Бувало, що після розвідувальних виходів командир збирав нас усіх десь біля розбомбленого гаража і розповідав, як користуватися біноклем. Здавалося б, ну що там такого? Я думав, що у своєму віці багато чого знаю, а виявляється, що ні.

Майже з перших днів почали гинути хлопці — це був період найважчих боїв за донецький аеропорт, який лишався останнім форпостом України на цій території.

• Гинули кращі… Загибель побратимів — це завжди смуток, але ще це був стимул закінчити почату ними справу. Ми були готові на все, аби повернути летовище та помститися за смерть хлопців.

На той момент добровольці вже чітко знали, що воюють з військами РФ. У вбитих та полонених «сепаратистів» були при собі російські паспорти і посвідчення військових. Тоді прийшло розуміння, що вмотивованим кухарям та вчителям під силу зупинити добре підготовлену армію ворога. Це усвідомлення зміцнювало бойовий дух українського війська і не давало спокою росіянам.

• Для виконання важливих завдань командування воліло відправляти добровольців. Вони знали, що ми поляжемо, але завдання виконаємо. Нам неабияк довіряли.

Серед бойових побратимів Віталія було багато вихідців з Донеччини. За словами атовця, багато з них по сьогодні на фронті.

• Багато людей було з самого Донецька. Вони і по цей час воюють в бригаді і кажуть, що не збираються нікуди переїжджати. Вони хочуть вернутися у своє рідне місто. Вони місцеві і пам’ятають усіх, хто кликав окупанта на українську землю, віджимав бізнес та руйнував життя простих мешканців. Хлопці не збираються здаватися, і їх мотивація досі сильна.

Перше поранення Віталія одразу виявилось важким. Під час знешкодження диверсійно-розвідувальної групи противника загинули двоє бойових побратимів, ще декілька отримали поранення. Ворожа куля пробила обличчя чоловіка та перемістилася в ключицю. Попри важкий період реабілітації Віталій навіть не думав про те, щоб закінчити службу.

«Я це називав відпусткою, — жартома згадує чоловік. — Ніби я поїхав трохи відпочити, щоб незабаром повернутися. Так в принципі й було. Наперекір вмовлянням лікарів, після реабілітації я знову потрапив на передову».

Далі були нові поранення і чергові довгі періоди реабілітації. Під час лікування Віталія підтримували побратими і волонтери. Серед тих, хто доглядав за бійцем була волонтерка з Дружківки. Так у лікарняній палаті Віталій зустрів своє рятівне кохання — майбутню дружину Ярославу, а з нею і ще один стимул залишитися на Донеччині вже назавжди.

З часом перенесені важкі поранення і контузії почали даватися в знаки. Лікарі попереджали чоловіка, що ще одного поранення він може не пережити. Відтоді Віталію все ж таки довелося покинути військову службу.

• Оскільки за приписом медиків я більше не міг служити у лавах Збройних Сил України, ми з дружиною вирішили — що вона як волонтер буде і далі підтримувати українську армію, а я піду у Дружківську міську раду відстоювати інтереси України вже на політичному фронті.

Під час місцевих виборів 2020 року Дружківка стала одним з небагатьох міст на Донеччині, де до складу міськради обралися активісти — представники демократичних сил. Серед них був і ветеран АТО, колишній доброволець Віталій Пилипенко.

Однодумці Віталія зазначають, що чоловік має загострене почуття справедливості та добре вміє гуртувати людей навколо спільної справи. А здобутий досвід військового став у пригоді вже у мирному амплуа депутата.

• Вміння тримати моральний удар, яке здобув за час війни — звичайно допомагає. Адже на політичному фронті не все так зрозуміло, як на справжньому. На війні ти знаєш де твій ворог, а тут буває, що люди тобі посміхаються, вітаються, а на справах — все інакше.

ЧИТАЙТЕ: Активісти у владі та об’єднання задля змін: результати виборів у Дружківці

Тепер разом зі своєю командою у Дружківці чоловік відстоює права громади на демократичне самоврядування і не дає прихильникам проросійських партій одноосібно панувати у сесійній залі.

• Є багато проблемних питань, але ми стараємося показати усім, що Донбас — це Україна, і тут повинні діяти українські закони, котрі усі мають поважати і виконувати!