Війна та повзучий фронт добивають унікальний промисловий кластер: з 1400 керамічних підприємств у Слов’янську лишилося близько 30. Серед них і цех Тараса Сніжковського, який зараз евакуюється на Черкащину.
Для багатьох переселенців із Донеччини керамічні вироби зі Слов’янська стали символом дому. Деякі клієнти, купуючи їх, просять у директора підприємства Тараса Сніжковського додати до посилки «рідну землю» чи гілки верби, щоб потримати щось із батьківщини. До повномасштабного вторгнення мешканці Слов’янська і задарма б не взяли ці вироби, переконує чоловік журналістів «Вчасно». Але зараз, коли мільйони донеччан в евакуації, ручна ліпнина необхідна для нагадування про рідний дім.
Зараз цех закривається — нові вироби не заливають, лише допікають старі напівфабрикати. Попереду довга дорога у 625 кілометрів до села Нетеребки на Черкащині. Попри те, що доводиться починати спочатку, Тарас усміхається і має плани на майбутні роки: коли бойові дії закінчаться, а Слов’янську не загрожуватиме окупація, він матиме два виробництва — на Черкащині й на Донеччині. Проте зараз кожен тиждень зволікання з евакуацією ризиковий тим, що обладнання вартістю у мільйони доларів не вдасться вивезти.
Тарас Сніжковський каже, що росія з 2014 року відчутно вплинула на керамічні підприємства по всій області. Окрім того, що частину територій, де добували глину, вона окупувала. в знаки додалася й «прив'язка» виробників до попиту на російському ринку.
«У Слов’янську було понад 1400 керамічних підприємств (малих, середніх і великих), з яких 99% працювали на рашку. Там був ринок збуту, бо Україна не покривала потенціал виготовлення Слов’янська, а рашка ховала добре. Коли розпочалася війна, для нас усіх це була цілковита катастрофа. Мене врятувало, що були клієнти у Ленінграді, але водночас і в Одесі, Івано-Франківську. Хоча з 2014 по 2022 рік ми навіть вийшли в законне русло і щось продавали на ерефію. Росіяни нам платили офіційно безготівково, тобто податки платилися й тут, і там. А у 2022 році все змінилося з ніг на голову. Багато хто не пережив цього. Якщо сьогодні нарахуємо 30 підприємств, це буде дуже багато. Рухнули й великі, і середні, і малі бізнеси», — пояснює підприємець.
Тараса Сніжковського відчутно «врятували» соцмережі: до того, як він почав публікувати відео з виробництва, склад товарів був катастрофічно заповнений. Замовлення, які почали з’являтися після публікацій, буквально врятували підприємство тепер — саме з них йдуть гроші на релокацію, на яку витрачено понад 110 тисяч доларів уже сьогодні. Хоча колеги-підприємці з нього кепкували — мовляв, він змінив професію і став блогером замість того, аби «традиційно» продавати вироби.
«Скажімо, середній вік власника керамічного виробництва — 50−60 років. Ці люди не такі маневрені, як я у свої 33. Тому, коли почав знімати своє підприємство, ці дядьки сміялися. Але у мене з того моменту продався увесь склад, а вони мені дзвонять і питають, чи не хочу купити у них мішалку, бо вони більше не займатимуться виробництвом кераміки й розпродаються», — каже кераміст.
Один із тих, хто не витримав тиску й браку клієнтів — один з найбільш серйозних конкурентів Тараса, який виготовляв схожий декор. У них були одні й ті ж клієнти й дистрибютори. Однак власник того підприємства пів року тому законсервував виробництво, вивіз його у Дніпро, а сам поїхав до Німеччини.
Коли постало питання, куди переїжджати, підприємець почав шукати приміщення у продажу по всій Україні. Тих, які підходили, було обмаль — дозвіл на максимальну потужність електроенергії була недостатньою у 98% будівель, які продавали в центрі та на заході України. Тому для релокації підприємства, яке триває досі, соцмережі Тараса Сніжковського стали потужним «рушієм»: він звернувся до міських і сільських голів з проханням знайти таку будівлю.
«Коли почалися обстріли, прийшло розуміння, що це кінець, і одного разу він настане. Приміщення на Черкащині я шукав дуже довго, бо була проблема з дозволеною потужності електрики. Тобто зі Слов’янська на Корсунщину я забираю свій величезний трансформатор-тисячник, але це не дає мені права включити його. Для цього транспортувальник електрики повинен дати мені дозвіл, який коштує не один мільйон гривень. А це дуже бюрократична приватна організація, і жоден мер міста чи голова громади не зможе мені посприяти у розв’язанні цього питання», — пояснює Сніжковський.
Наприклад, до війни вартість одного кіловата на підключення коштувала близько 3,3 тисячі гривень. Підприємству Тараса необхідно 250 кіловатів, тож це коштувало б від 825 тисяч гривень. Це — лише вартість підключення без трансформатора, кабелів тощо. Тож приміщення в Корсуні, де раніше був дитсадок, а потім кондитерська, було єдиним придатним для керамічного цеху.
«Приміщення у Корсуні-Шевченківському я купив за 30 тисяч доларів. Це дуже хороша, недорога вартість за його можливості», — зауважує підприємець.
Тарас Сніжковський визнає, що насправді ризиків у керамічного бізнесу непропорційно більше очевидному виторгу. Сьогодні частина територій окупована, працівники цеху можуть не поїхати, евакуація виробничих потужностей ще не закінчилася. Але Тарас переконаний, що все вдасться, навіть якщо доведеться шукати на Черкащині нових працівників і дистрибюторів. Якщо ж Слов’янськ знову стане безпечним, а війна закінчиться, то виробництв буде два — на Черкащині й на Донеччині.
«Якщо буде змога знайти на Корсунщині наших переселенців, які евакуювалися зі Слов’янська, я хочу дати їм роботу. Це важко й енерговитратно, але тримати поруч із собою людей, близьких ментально, локально — це цінно. Тим паче якщо вдасться масштабувати виробництво і розширити перелік того, що можу запропонувати клієнтам — від майстер-класів для дітей до обпалу виробів, які вони створюватимуть власноруч», — каже підприємець.
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!