Вікторія з позивним «Руна» — командирка відділення зенітно-артилерійського взводу у 56-й окремій мотопіхотній бригаді. Вперше до лав ЗСУ доєдналася у 19 років і вже майже 7 років боронить Україну від загарбників.
Руна майже 7 років боронить Україну від загарбників/ Скриншот із відео
Початок повномасштабної війни Руна зустріла у Пісках, що на околиці Донецька. Вона брала участь у боях на одному з найгарячіших напрямків — Бахмутському, де й нині стоїть на захисті держави.
Про її військове життя у спецпроєкті «Станція Краматорськ» поспілкувалися журналісти Костянтин та Влада Ліберови — документальні фотографи, які фіксують події в Україні з перших днів повномасштабного вторгнення. Найголовніші думки та історії Руни читайте далі у матеріалі.
Закінчивши школу, дівчина навчалася на флориста-декоратора вітрин. Після року навчання вона одразу пішла до військкомату. До армії хотіла піти ще раніше, однак їй було лише сімнадцять.
«Моєму рішенню ніхто не заперечував з близьких. Я навчалася 10 років в інтернаті, близькості з рідними не було. Лише нині мене підтримує рідна сестра», — каже Вікторія.
19-річну дівчину у ТЦК не хотіли приймати, казали, що це не жіноча справа. Однак їй дали направлення на тривале проходження комісії з надією, що дівчина передумає і не повернеться. Однак у Вікторії все вийшло, й перший контракт вона підписала на 3 роки.
«Нині тут вже 7 років. Зараз я працюю на установці АЗП 57, дальність 6 км на Бахмутському напрямку. На установці працювати важко, у нас тут складний рельєф. Ми коли виїжджаємо на позиції, то завжди завчасно обираємо місця, аби бути вищим за ворога. Все це перед кожним виїздом аналізується», — каже Вікторія.
Початок повномасштабного вторгнення Вікторія зустріла у бойовій підготовці на позиціях.
«16 лютого всіх повертали з відпусток, я мала повернутися 20-го. Однак 24-го ми вже були на чергуванні на позиції. Ворог не пішов одразу по нашому напрямку, хоча ми очікували», — каже Вікторія.
Пекельні бої на Бахмутському напрямку розпочалися у березні-квітні.
«До цього ми лише чули, як гримів фронт навкруги. Ми розуміли, що почалася війна. У нас не було ще тоді Старлінків, Мавіків, не було контролю фронту як зараз», — додає військова.
«Руна» зауважує, що війна це — жорстоко, й втрати побратимів дуже тяжко і складно переживати.
«Однак коли в тебе команда, і тобі треба на виїзд, тобі немає коли плакати, й треба збиратися з думками та їхати далі, — каже військова. — Я їздила на поховання своєї посестри, вона загинула, як ми були на Пісках, це було дуже болюче. Після цього я сказала, що не поїду на жодні поховання. Бо ти після цього роздавлений і не можеш зібратися».
Найболісніша втрата для Вікторії - це її посестра Ксенія, їй було 24 роки, коли вона загинула.
«Мені було стільки ж, у неї були плани на життя, вона була єдина дитина в сім'ї. Тоді в мене виникли думки: «Чому вона, а не я?», — розповідає Вікторія.
Вікторія зазначає, що нині на фронті складно всім, особливо морально.
«Важко, тим паче без відпусток, бо всі хочуть додому, але між собою все це розвантажуємо, — каже військова. — Я особисто не втомлююся від війни, лише від зборів, бо постійно потрібно просити допомоги. Чогось не вистачає, і я не можу нормально працювати. Ти сидиш і думаєш, де взяти необхідну техніку», — каже Вікторія.
На думку Вікторії, українську армію необхідно доопрацьовувати. Є системи, які дуже сильно «шкутильгають» й тим самим впливають на роботу військових.
«Якщо брати мій підрозділ, то ми відправляємо установку на ремонт, її можуть вже, наприклад, зробити, але паперовий процес ще триває. Це бюрократія. Час іде не на користь нам. Це єдине, що бісить», — каже Вікторія.
Перемогти у війні можна лише за умови, що кожен українець зробить для цього все можливе.
«Було б добре, щоб кожен, хто живе в цій країні, мав відношення до війни. Щоб кожен робив усе можливе: військові воюють, тил підтримує й допомагає, чим може. Тільки так можна виграти війну. А якщо все суспільство поділилося на військових, тил і ухилянтів, яких є більша частина, то так не виграти», — вважає Руна.
Вікторія як і майже всі військові зневажливо ставиться до ухилянтів. Вона не розуміє, чим мотивуються такі чоловіки, які тікають за кордон.
«Зневажаю таких людей, здорових чоловіків, які придумують собі довідки, різні болячки й особливо тих, хто тікає за кордон. Я не розумію їх мотивацію. Я б не хотіла, щоб такі чоловіки поверталися додому. Вони, в першу чергу, будуть святкувати перемогу, будуть співати, танцювати й радіти цьому», — каже Вікторія.
Вікторія будує плани на майбутнє, однак прощатися з армією не планує. Навпаки, дівчина хоче бути причетною до того, як українську армію будуть перелаштовувати й вдосконалювати.
«За 7 років я знаю, яка вона була, як воно має бути, й чого не вистачає», — додає Вікторія.
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!