Наші священники поїхали забрати хлопців з росіського полону, і самі потрапили у полон
Павло Основенко пригадує у розмові з журналістом «Вчасно»: на початку російського вторгнення добровольцями ставали азовці, які взагалі не мали нічого спільного з військовою справою. Однак було те, що їх об'єднувало — любов до України та висока мотивація, яка тоді стала визначним формувальним «клеєм» одного з найбоєздатніших підрозділів.
«Хлопці, які йшли в „Азов“, „Айдар“ чи „Донбас“ — це були високомотивовані патріотично налаштовані хлопці. На жаль, вони не мали бойового досвіду, зате дуже хотіли захищати Україну від окупантів. І якраз у 2014 році до священників було найбільше питань, чи вони не вбивці, якщо вбивають собі подібних? Особливо часто це питали на початку в „Айдарі“. Військовим тоді доводилося пояснювати, що вони залишаються людьми, не порушують Божі заповіді й навіть Міжнародне гуманітарне право, тому що захищають свою країну та свої сім'ї», — розповідає Павло Основенко.
Капелан зауважує: попри величезну мотивацію, на початку війни справді були великі втрати серед добровольців. Вчитися доводилося на власних помилках, пораненнях і смертях побратимів.
«Було дуже багато відспівувань хлопців. Пам’ятаю, 1 жовтня 2014 я відспівував у Старобільську 28 загиблих хлопців з «Айдару» й 80-ї аеромобільної бригади. Вони загинули ще в серпні на Луганщині під Веселою Горою. Їх не віддавали нам! Поїхали наші священники, щоб домовитися про те, щоб забрати хлопців — і їх взяли в полон! Коли нарешті їх відпустили й наших хлопців нам повернули, впізнати фактично нікого не можна було. Брали ДНК й ховали героїв у закритих трунах під номерами, зазначаючи, що в цій могилі лежить «Невідомий солдат». А один з командирів «Айдару» відразу сказав, що забороняє священнику йти разом з хлопцями в бій. Пояснив це так: «Хто нас відспівуватиме, коли ми загинемо?» — пригадує капелан.