Микита Мироненко/Cкріншот відео
У Микити велика родина, він єдиний чоловік на всю жіночу компанію. Каже, що з ним із самого початку була мама, майбутня дружина, потім забрали тещу і бабусю з АС-2. Його історію розповіла Харківська правозахисна група.
Коли вимкнули газ, приблизно числа п’ятого, всі почали виходити на вулицю готувати.
Готували їжу на багатті, хлопці з Нацгвардії, які стояли у двадцять сьомій школі біля їхнього будинку, допомагали із продуктами. Коли вимкнули світло і все інше, почали потрошку “падати” магазини, “Єви”, “Простори”. Продуктові магазини почали просто виносити.
“Мені доводилося йти на ринок і брати чужу їжу. Найнеобхідніше. Крупи, якісь каші. Просто для того, щоб було в запасі та можна було щось їсти. Тому, що ти розумів, якщо ти зараз цього не зробиш, то просто забере хтось інший. А тобі та твоїй родині потрібно їсти”, – каже чоловік.
Інформація про зелені коридори періодично з’являлася ще з початку березня. Але це все було не перевірено.
“Ти стоїш в черзі по воду, працює артилерія, і раптом людина каже, що начебто пройшли чутки, що буде евакуація. Багато людей, які стояли в черзі, покидали всі свої речі, порожні балони для води, побігли швидше додому, щоб намагатися виїхати. Згодом чув історії, що деякі з них дісталися, але з вогнепальними пораненнями. І ти не знаєш, скільки людей змогли дістатися, і скільки загинуло по дорозі чи було поранено”.
Із восьмого березня почали міцно гатити. Із кожним днем ставало все жорсткіше і жорсткіше, і настав момент, орієнтовно, дев'ятого–десятого березня, коли вже просто не могли виходити на вулицю.
Одного дня Микита вийшов і побачив, що їхня машина, яка стояла під вікнами, сильно ушкоджена уламками. І коли він знову через деякий час вийшов на вулицю, то побачив вирву за десять метрів від того місця, де готували: усе це місце було посічене уламками. Якби хтось там стояв, ніхто б не вижив.
“Щодо росіян, яких ми бачили, — за моїми припущеннями, це був спецназ, судячи з їхнього екіпірування. У людей, які заходили до мене у квартиру і проводили обшук, були тепловізори на автоматах, нормальна броня, нормальні каски, і всі загалом молоді, років до тридцяти. Декілька людей намагалися з нами спілкуватися. Коли один спустився до нас у підвал, у нього питають: “Що, як, чому прийшли?” А він каже: “Так ми вас визволяти прийшли. — Так від чого? — Так ви, — каже, — погано жили, вас нацисти пригнічували”.
Микита займався страйкболом до війни, біля ліфта у нього збереглося спорядження. окупанти знайшли в чоловіка відстріляні РПГ, перероблені у страйкбольні. Почали погрожувати.
“Я поки пояснював їм, що таке страйкбол і що в мене вдома роблять відстріляні РПГ, у мене все життя промайнуло перед очима. Це тривало буквально три–п’ять хвилин, але це було дуже страшно. Ти їм пояснюєш, вони кажуть: “Та наших хлопців із цього валять”. А я кажу: “Ну подивіться, електроніка всередині перероблена”.
На щастя, усе закінчилося щасливо.
17 березня почули від людей, які проходили поряд, що є зелений коридор на Нікольське. В цей же день о тринадцятій годині виїхали з будинку, а о вісімнадцятій дісталися до Урзуфа.
“Небезпечно і повертатись нікуди, тому ми вирішили, що поїдемо за кордон. Починати життя спочатку, тому що життя зруйноване. Я тільки почав кар’єру свою будувати, рік тому отримав адвокатське свідоцтво. Тільки почав ставати на ноги, були плани. Двадцять сьомого серпня планували розписуватись, розписалися двадцять другого березня у Дніпрі, на двадцять сьомий день війни. Число двадцять сім, можна сказати, для мене щасливе”.
Зараз сім’я чоловіка у безпеці. Йому й досі важко, каже що такі речі будуть осмислюватися, мабуть, що ціле життя.
“Дуже пишаюсь тим, що хлопці, які були в теробороні, я їм подарував морський бінокль батька, і вони сказали, що завдяки біноклю помітили наступ ворожої техніки та вдарили по трьох танках. Так що не дарма я їм подарував свій улюблений бінокль.”