Директор першої української школи в Донецьку пробув на посаді всього лише десять років, однак навіть за цей короткий час встиг збудувати міцну інтелектуальну україноцентричну спільноту з моральними та національними цінностями.
Колаж ІА "Вчасно"
Леонід Григорович Громовий ніколи не належав до жодної партії, однак його точно можна назвати фігурою, яка причетна до розвитку українського громадянського суспільства на Донеччині. Він — директор першої української школи у Донецьку, інтелектуал, автор першої Концепції освіти в незалежній Україні та, як його означили знайомі, представник українського ренесансу на Донбасі в 90-х.
Станом на кінець вісімдесятих на Донеччині залишалось всього 103 школи з українською мовою викладання‚ тоді як російських було 1066. Голова Донецького обласного союзу українок Людмила Огнєва у своїй праці «Тернистий шлях української освіти на Донеччині» зазначала, що ці освітні заклади були переважно в далеких селах Мар'їнського‚ Слов’янського‚ Волноваського та інших сільських районів області. Зокрема, вважатися популярними вони не могли, адже були розташовані у зовсім малих приміщеннях, тут бракувало належного обладнання і вчителів. Очевидно, що престижна російськомовна школа в просторій будівлі у Донецьку мала привабити батьків школяра більше.
Донецьке обласне Товариство української мови імені Шевченка, яке виникло якраз наприкінці 80-х, вирішило взяти на себе відповідальність та виправити ситуацію. Сучасна українська школа з кваліфікованими викладачами, яка б стала не просто закладом для здобування освіти, а спільнотою та ядром українськості — такою була мета членів ДТУМ.
Так 43-річний методист кабінету української мови та літератури Донецького обласного інституту вдосконалення вчителів Леонід Громовий погоджується на керівництво та організацію спеціалізованої гуманітарної школи № 65 у 1989-му році.
Молитва та освячення школи / фото: Вікіпедія
На той час Громовий — також випускник і викладач філологічного факультету Донецького державного університету. Перед тим три роки відслужив у Північному флоті — саме тут він вперше усвідомив себе українцем повною мірою.
«Колись один з його друзів запитав його: «Ти українець, а чому ти говориш зі мною російською? Ми ж українці, чому ми маємо соромитися своєї мови?» І він почав читати різну літературу — від Кобзаря до Донцова — книжки якого були в цього моряка, — розповідає Станіслав Федорчук, голова правління ГО «Українська народна рада Донеччини та Луганщини». Станіслав особисто знав Леоніда, адже його батько був колегою Громового.
Повпливало на становлення національної свідомості Леоніда Григоровича і керівництво поштовим поїздом. Обіймаючи таку посаду, чоловік міг користуватися усією літературою, яка курсувала Радянським Союзом, зокрема й дисидентською. У 1972-му майбутнього директора 65 школи затримали «КДБшники», які знайшли при ньому заборонені твори Алєксандра Солженіцина, в тому числі «Архіпелаг ГУЛАГ».
Святковий мітинг у дворі школи з нагоди її відкриття, 1 вересня 1990 року/Вікіпедія
65 школа, теперішній час/фото з відкритих джерел
Промосковські та прокомуністичні сили не хотіли так просто погоджуватися на те, щоб у «столиці» Донбасу — Донецьку з’явився український осередок. За зовсім короткий період часу треба було підготувати до належного стану зовсім непридатне для цього приміщення, яке спеціально надала цинічна влада на запити освітян. З часом навіть з’явилися сумніви, чи вийде організувати навчальний процес до вересня.
Щоб нарешті відкрити школу, засновники були змушені маніпулювати владою Донецька. Наляканих перед офіційними делегаціями місцевих та обласних керівників поставили перед фактом і повідомили, що запросили на 1 вересня 1990 народних депутатів УРСР, а також делегації США та Канади. Тоді робота пішла швидше, адже влада організувалась і мобілізувала свої ресурси для цього.
«Скажу, що Леонід Григорович жив цією школою. Він її збирав по цвяху. Коли так звану школу передали йому в управління, це був звичайний навчальний комбінат, в якому колись стояли станки. Тобто там не було ні вікон, ні дверей, ні підлоги. І враховуючи, що це 1990-й рік, йому доводилось їздити по всьому Союзу, щоб назбирати на паркет, піаніно, шифер. І він це робив. Він шукав союзників там, де ніхто б не подумав. Я скажу, що чимало українських бізнесменів, які допомагали Леоніду, щоб підтримати школу в належному стані, говорили: „Леоніде Григоровичу, нікому не кажіть, що ми підтримуємо вас“. Тому що для місцевого середовища, особливо бандитського, людина, яка допомагає добрим справам, це людина, яка має, напевно, надмір грошей. Бо краще програти ці гроші в карти, витратити їх на бордель, ніж інвестувати в якусь там українську школу».
Радянська влада не лише гальмувала процес відкриття закладу освіти, а й перешкоджала її роботі протягом усього періоду існування.
Леонід Громовий/Фото з відкритих джерел
Керівництво Донецька робило все, щоб зруйнувати педагогічний склад та порушити умови роботи. Через 14 днів після відкриття заклад закрила санітарна епідеміологічна станція Донецька.
«Вони вимикали електрику, каналізацію, оголошували неналежний санепідеміологічний стан. Можна сказати, що школа за своїм характером, принципами була справжнім Майданом. Тому що коли їй не дали відкритися у вересні, викладачі з учнями та батьками, по суті, захопили міську раду в Донецьку. Це був мирний протест, але вони пішли з нашими синьо-жовтими прапорами й ствердили, що будуть проводити уроки українською тут, бо їм не дають відкритися у своїй школі», — розповідає Федорчук.
Учні переймали українські традиції та ставали активними учасниками суспільного та політичного життя. Заклад освіти швидко здобув славу, як «бандерівський». Перша станиця ПЛАСТу в Донецьку, спортивні козацькі розваги, зокрема Козацьке товариство «Вежа», робота різних громадських українських організацій, Донецька та унікальна книгозбірка, якою так пишався Громовий. До бібліотеки 65 школи книги надходили з усього світу, а надсилали їх українські емігранти та меценати.
Розписи в коридорі школи/Автор розписів Микола Темненко, донецький художник
«Леонід Григорович завжди виходив з того, що необхідно виховувати в людині цінності, а не просто надавати знання з певних предметів. Він казав, що людина створена для любові та має вчитися любити для того, щоб отримувати це у відповідь. На вході до школи було написано «Бог і Україна».
Громадські організації завжди мали можливість попросити в директора приміщення. Ми там проводили вечорниці, літературні вечори, зустрічі, це був повноцінний український дім, місце, яке було певною мірою, нашим спільним домом — незалежно від того, чи вчились ми там, чи ні. Я, в принципі, не можу згадати жодного випускника 65 школи, який заставши часи Леоніда Григоровича, був емоційно нейтральний", — зазначає Федорчук.
Виступ Громового на мітингу на честь вшанування Стуса в Донецьку, 1 вересня 1990 року
Директора 65 школи Громового звільнили після десяти років перебування на посаді — причиною стало так зване недоцільне використання бюджетних коштів. Батьки та учні намагалися допомогти відстояти Леоніду Григоровичу своє ім'я, однак це було безрезультатно. Донецькі українофоби серйозно взялися за Громового, а тому повернутися на посаду йому не вдалось вже ніколи.
Звільнення стало великим ударом і для самого директора, і для школи. З часом вона перетворилася на звичайний навчальний заклад, а не спеціалізований, як це було раніше.
Перший склад 65-ї школи, 1992 р. Центр Донецька/Вікіпедія
«Зараз 65-а — це звичайна школа в окупації. Я підозрюю, що росіяни знищили ту унікальну книгозбірку. Значна частина вчителів, звісно, виїхала ще у 2014 році, адже не хотіла викладати та жити під владою загарбників. З мені відомих викладачів — я не знаю нікого, хто б лишився і пішов на співпрацю з окупантами», — каже Федорчук.
У 2014 році в будинок Леоніда потрапив «Град». Чоловік якраз жив у районі залізничного вокзалу, неподалік аеропорту. Громов отримав важкі поранення, почав хворіти та за чотири роки, фактично, «згас».
Батьки учнів доглядали директора до останніх днів, вони й допомогли йому виїхати в Бориспільський район на Київщину та опікувалися його похованням у 2018 році.
«Леонід Григорович був не просто інтелектуалом, який знав багато європейських мов, не просто був начитаною людиною. Він був особою стратегічних поглядів на освіту, організацію освітнього процесу. В школі - не був тим, хто виступає в ролі прокурора. Він завжди намагався знайти спільну мову і з учнями і з батьками. Фактично, коли був директором, то весь час перебував там, йшов зі школи завжди останнім. Крім того, був людиною цінностей, ніколи не впадав в жодну дріб'язковість. Для нього важливішим був кінцевий результат, аніж те, щоб все було під лінієчку», — підсумовує власні спогади Станіслав Федорчук.
Таким чином, перша українська школа в Донецьку під номером 65 проіснувала не так довго, як хотілося. Однак навіть за той короткий період навчальний заклад став справжнім домом для своїх учнів. Багато випускників підтримували зв’язки зі школою вже коли навчалися в ліцеях чи університетах, а справа Леоніда Громового продовжує жити в українських серцях донеччан, незважаючи на те, в якій частині України чи світу вони перебувають. Сподіваємось, що вже зовсім незабаром Донецьк повернеться під контроль нашої країни та знову стане одним із осередків українськості на Донбасі.
Ще п’ять років тому учні та вчителі школи, де головував Громовий, об'єдналися, щоб зібрати гроші та встановити пам’ятник на могилі в чоловіка. Після того, як вирішили, що це має бути козацький хрест та навіть знайшли скульптора, почали роботи. Однак усе це затягнулось і врешті втілити задумане не вдалось — почалося повномасштабне вторгнення, яке перервало усі плани.
Станіслав Федорчук — Один з ініціаторів встановлення пам’ятника. З початком повномасштабної війни чоловік вирушив воювати, а коли його за станом здоров’я комісували, разом із побратимами відразу відновив роботу над хрестом.
Зараз активні роботи тривають, на місці працюють по 12 годин. Самі ж робітники обережно сподіваються, що відвідати могилу учні, колеги-викладачі та усі, хто пам’ятає Громового, зможуть вже 30 вересня.
«Це ініціатива людей, які розуміють, що пам’ять про український Донецьк треба зберегти. Варто пам’ятати людей, які були цим українським ренесансом на початку 90-х, які долали усі ці бюрократичні, ідеологічні та маразматичні перешкоди. Я скажу, що ці десять років, поки Леонід Григорович був директором школи, були надзвичайним педагогічним експериментом, який дав чудовий результат. Безліч його вихованців здобули освіту як в Україні, так і за її межами. В школі практично не було випадків асоціальної поведінки та можна сказати, що це був перший елітарний український заклад на мільйонний Донецьк», — коментує Станіслав Федорчук.
Допомогти ініціаторам фінансово можна за посиланням на банку.
Український військовий, журналіст та поет Олександр Демченко на толоці з встановлення козацького хреста на могилі Леоніда Громового/фото: Станіслав Федорчук
Роботи на могилі Громового/фото: Станіслав Федорчук
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!