Громадянин Канади Даніель Вілк з початку повномасштабного вторгнення росії в Україну евакуював з-під обстрілів тисячі мешканців Донеччини.
Фото з особистого архіву волонтера Даніеля Вілка
Волонтери краматорського ГО «Добрий рух» ще з грудня почали евакуйовувати людей з прифронтових зон Донеччини, звідки до окупантів лишалися лічені кілометри. Людей доводилося ледь не сльозами вмовляти виїхати, коли гради та ракети падали за 400 метрів від евакуаційних авто.
Один із найактивніших волонтерів цього руху — канадець Даніель Вілк, який ще на початку повномасштабного вторгнення приїхав в Україну.
Ми зустрілися у підвалі одного з волонтерських центрів Костянтинівки, куди заїхали перечекати обстріл. Даніель збирався на евакуацію у Часів Яр. Відкритий та усміхнений канадець розмовляє лише англійською, але це його не зупиняє у бажанні рятувати українців.
Журналістам «Вчасно» він зізнається: після того, що пережила Сирія та її громадяни, зрозумів, що не може сидіти осторонь. Тому вирішив бодай якось допомогти — і став волонтером, який вивіз бездоріжжям під час обстрілів тисячі людей.
«Чому я сюди приїхав? Мене запитують про це мало не щодня. Коли у 2014 році тут (в Україні) почалася війна, я думав, що це божевілля, що ніхто нічого не робить і ніхто не намагається допомогти. А потім я побачив, що сталося в Сирії. Бачив, що там теж ніхто не допомагає. А коли дізнався вже про початок повномасштабного вторгнення — зрозумів, що знову ніхто не намагається допомогти Україні. Тож я сказав собі: «Добре, мені потрібно щось зробити». Я не можу щоразу просто сидіти, спостерігати й бездіяти.
Отже, на четвертий день війни, коли Зеленський почав говорити, що хоче, щоб сюди приїжджали іноземці, я звільнився з роботи (до того Даніель будував нафтопереробні заводи в Канаді - ред.). Пам’ятаю, що як тільки окупанти почали бомбити атомні електростанції й стріляти в пожежників, які намагалися загасити пожежі на АЕС, то я на 100% розумів, що їду сюди. Тож я поїхав додому, добудував свій будинок, а потім прилетів сюди й уже тут робив багато різноманітних речей", — каже Даніель.
Розмова з Даніелем Вілком
Розмова з Даніелем Вілком
Саме англомовний волонтер Даніель Вілк, який приїхав в Україну на початку вторгнення з Канади, став одним з найбільш ризикованих і сміливих рятівників, які доїжджали туди, де було «надто близько» навіть для українських волонтерів. Але поруч із небезпечними евакуаціями трапляються й… кумедні. Наприклад, коли Даніель поїхав за бабусею та її дорослим сином, але потрапив не туди.
«Я приїхав за адресою, яку мені дали наші волонтери. І коли вони приїжджали, й коли я приїхав, зовсім поруч були обстріли, тому важлива була кожна хвилина. Але вже на місці з’ясувалося, що це неправильна адреса! Я тоді був вимушений спілкувався з солдатами, запитувати в них про цих людей — чи вони не знають, де вони живуть чи як їх знайти. Я бігав навколо, адже в той самий момент йшли вже дуже сильні обстріли. У таких умовах насправді не хотілося перевіряти кожен окремий будинок, але що поробиш, коли маєш неправильну адресу? Врешті, я не знайшов того чоловіка з мамою, і мені довелося звідти поїхати. Вже коли я отримав таки правильну адресу, повернувся, миттєво знайшов жінку, забрав її та її сина, і вони були вже справді раді поїхати. А перед тим, до того обстрілу, та бабуся ще кричала, що сама не поїде з хати й сина не відпустить евакуюватися», — розповідає журналістам «Вчасно» Даніель.
Даніель Вілк зізнається: коли він приїжджає на локації, то вмовити людей виїхати для нього — майже нереально, оскільки він не знає мови. Через це доводиться використовувати й жести, й крики, й звуки.
«Мені вмовити людей евакуюватися майже неможливо. Для мене, очевидно, дуже важко не знати мови. Тож якщо люди не дуже хочуть їхати, це просто марна трата часу. Тому що буквально вчора я приїхав за одним чоловіком, який просив його евакуювати. Я і хлопець, який говорить російською. Чоловік сів у мою автівку — у його будинку буквально щойно вибило вікна. Тож він каже: „Добре, давайте їхати“. Він сідає в мою автівку. Ми від'їжджаємо. А потім він каже, що щось забув. Ми повертаємося назад. Він вийшов, дістав свої сумки й заявляє: „Все. Я хочу залишитися тут“. Такі випадки засмучують — і тому, що я не можу з ним поговорити, і тому, що він взагалі вирішив так. Але, думаю, якщо люди хочуть поїхати, то вони це роблять. Якщо вони не хочуть — то просто і не збираються цього робити. І я навіть не знаю, чи зможе їх щось змусити. Безперечно допомагає, якщо ви можете поговорити з ними, чого я не в змозі зробити. Але людям просто потрібно ухвалити рішення для самого себе, мені здається», — з посмішкою розповідає Даніель, якого волонтери ласкаво називають Данею.
В розмові він сміється: інколи, коли він приїжджає й говорить англійською, люди подекуди лякаються — бо думають, що до них ледь не солдати НАТО приїхали. Але такі випадки з часом стають анекдотами у їхній волонтерській компанії, коли вночі, за відсутності евакуацій, вони сідають обговорити день.
«Вчасно» Даніель розповідає, що пам’ятає кожну свою евакуацію, хоча в день їх буває і дві, й три, а подекуди й більше. Проте найбільш пам’ятна для нього — евакуація з минулого літа у Соледарі.
«Пам'ятаю, коли я і ще один хлопець минулого літа їздили в Соледар. Туди мали виїхати чотири різні евакуаційні групи, щоб забрати жінку та її хвору літню матір. Але його так сильно бомбили! Це місто в сірій зоні. Його бомбили надзвичайно сильно кожен день. Тож туди намагалися прорватися чотири групи, але вони всі повернулися без жінки і її матері. А ми вирішили їхати. Отже, дісталися місця і зайшли в будинок. Літній жінці було дуже погано. Її дочка була збентежена та в паніці. Звичайно, вони в сірій зоні. З обох боків над ними летять снаряди, і навколо них повномасштабна війна.
Отже, ми приїхали. У мене тоді був фургон, і я його сховав. Виходжу з будинку, і мене бомблять! Я був надзвичайно близький до того, що «прильот» станеться по мені. Витягнули жінку. Винесли її мати та посадили в мій фургон. І поїхали звідти.
І що з цього найбільш пам’ятне?.. Просто пам’ятаю, як щаслива була та жінка, що ми її звідти витягли. Але, звичайно, я не всім врятував життя. Хоча, стовідсотково, є значна частина людей, які були б мертві, якби я їх не дістав", — пригадує канадський волонтер.
Сьогодні Даніель продовжує рятувати мешканців Донеччини з тих територій, куди майже ніхто не наважується їхати. На жаль, ще зустрічаються люди, які сидять у своїх будинках та квартирах під обстрілами до останнього і сподіваються на якесь диво. А потім, коли вони опиняються у кроці від смерті, дивом та рятівниками для них стають таки волонтери, як Даніель. Але навряд чи місцеві думають про те, що волонтери ризикують заради них своїм життям.
Евакуація/ Фото з особистого архіву волонтера Даніеля Вілка
Евакуація/ Фото з особистого архіву волонтера Даніеля Вілка