Зараз жінка тимчасово проживає на Івано-Франківщині. Ранок 24 лютого у Вікторії розпочався як завжди від СМС-повідомлення чоловіка: «В мене все добре, як Ви? Сина в школу не відпускай!».
«Такі повідомлення були регулярними, оскільки мій чоловік більше двох років несе службу у ЗСУ, — згадує жінка. — Я на той час носила під серцем Матвія, а старший син Даниїл не пішов до школи, як і сказав тато».
Вже з новин жінка дізналася, що в країні війна.
«Ми жили у власному будинку, другого березня я народила Матвія. Нас виписали з лікарні, і чоловіка відпустили лише на три години. Це були найтепліші три години. Ми з чоловіком кажемо, що діти в нас однакові, старший народився в 2014, коли почалась війна на Донбасі, а менший у 2022 – і знову війна, але тепер по всій Україні».
Рішення переїхати з такими маленькими дітками прийняти було дуже важко, згадує жінка.
Вікторія хотіла бути ближче до чоловіка, але він наполягав на переїзд — і вона почала в інтернеті шукати різні варіанти.
Тож натрапила на повідомлення від власниці житла у Бурштині. І вже 9 квітня вона з дітьми приїхала у місто. Власники житла забезпечили усіма найнеобхіднішими речами та умовами для життя.
«Куди б я не зверталася, мені завжди допомагали чим могли. Хороших людей насправді дуже багато. Так, був страх, незрозумілість, невідомість… Але зі мною були мої діти. Вони і надихають нас роботи неможливе» — каже жінка.
Старшого сина жінка влаштувала до ліцею. А з молодшим, якому ще тільки 9 місяців, ходить плести сітки. «Поки він спить у візочку, я плету маскувальні сітки у ПК «Прометей», — розказує жінка.
Про плани на майбутнє говорить, як і всі українці — спершу перемога на фронті. А вже потім будуть з чоловіком будемо вирішувати, як жити далі.
«Повертатися нема куди, села нема, житла нема. Але є земля, все в наших руках. Можливо залишимося тут, можливо переїдемо, але всі разом», — переконана Вікторія.