«Лікарня 11 місяців тому стала моїм домом»: мешканці Авдіївки про день повномасштабного вторгнення росіян

До трагічної річниці повномасштабного вторгнення росії «Вчасно» продовжує серію публікацій, присвячених найбільш зруйнованим війною містам Донеччини та Луганщини.

Авдіївка — місто, яке росія своїми ракетами знищила повністю. Кожен багатоповерховий будинок отримав свій «приліт» чи руйнування, люди вимушено живуть у підвалах, не знаючи, скільки ракетних обстрілів доведеться пережити цієї години.

Місто ще з 2014 року регулярно намагаються захопити російські терористи. Попри невдачі своїх спроб вони не лишають — тому майже щодня їхні снаряди травмують мирних українців.

«Я жива людина, теж хочу жити. Але поки ситуація терпить — я тут лишатимусь»


Авдіївський лікар Віталій Ситник уже 11 місяців як живе в міській лікарні. Ранок 24 лютого почався для нього з дзвінка з Херсону від рідних — і вже від них та новин дізнався, що росіяни пішли наступом на всю Україну. Однак попри небезпеку, прильоти, вмовляння рідних виїхати з прифронтового міста — лишається там тримати свій, власний, медичний фронт.

«Основне завдання нашої, будь-якої лікарні - це надання допомоги людям. Ще в березні нас зібрала директорка й запитала кожного, хто що думає робити в цій ситуації. Я відразу сказав, що лишаюся в Авдіївці - бо це моє місто. ріднесеньке. Наша лікарня, наші люди. І лишатимусь доти, доки це буде можливо», — наголошує лікар.

Зараз пацієнтів в Авдіївці немало — лишаються ті ж хвороби та травми, які й до 24 лютого, але у «стиснутих» обсягах.

«Я просто люблю своє місто, я хочу допомагати людям. І хто, як не я, повинен це робити?»

Рідні - донька. онука. дружина та теща — всі виїхали. Постійно просять Віталія Ситника виїхати, але розуміють, що він — єдиний лікар у місті. І якщо він виїде з Авдіївки — місто лишиться без медичної допомоги.

«Люди приходять і з серцево-судинними захворюваннями, і з діабетом, і з побутовими травмами, і з астмами та захворюваннями легень. Люди й падають і ламають руки й ноги, і хворіють на пневмонії, на грип, бо сидять у підвалах. Так, у місті небезпечно, страшно, бо щодня або дуже шумно, або дуже-дуже шумно. Тому коли дуже голосно — вибігаємо в коридорчики чи забігаємо в підвал, коли стає тихіше — виходимо назад займатися своєю роботою. Але кому зараз легко? Немає світла. тепла, води — але є люди, це найважливіше. Ми живемо вірою й надією на те, що все буде добре. Я теж жива людина, теж хочу жити. Але зараз, коли ситуація не критична — буду тут. Поки ситуація терпить — і ми терпимо», — запевняє Віталій Ситник.

«Я просто люблю своє місто, я хочу допомагати людям. І хто, як не я, повинен це робити? Я нікого не осуджую, просто хтось повинен щось робити, бо це наш обов’язок — надавати медичну допомогу. Я бачу очі людей, які приходять зі словами: „Допоможіть, дайте хоч щось“. А нам є що дати, у нас є ліки, перев’язка, можливість надавати невідкладну медичну допомогу!» — з запалом наголошує лікар.

Після перемоги Віталій Ситник найбільше хоче… виспатися. А потім — встати біля ікони й нарешті сказати: «Це був страшний сон — і він нарешті завершився».

«22 лютого виповнилося 11 місяців, як я живу в лікарні. У мене розбиті дві квартири, але я й тут обжився. Лікарня стала моїм домом. Тому просто віримо, надіємося й робимо все, що в наших силах», — каже авдіївський лікар.

«Через росіян ми ніби завжди «в приймах»

Віра Хоменко, пресофіцерка Авдіївської міської військово-цивільної адміністрації, дізналася про повномасштабне вторгнення вранці - коли прокинулася й побачила на телефоні десятки пропущених повідомлень. Зізнається: спершу не вірила, але мала передчуття після переглянутих новин. що це — надовго.

Віра Хоменко, пресофіцерка Авдіївської міської військово-цивільної адміністрації, дізналася про повномасштабне вторгнення вранці - коли прокинулася й побачила на телефоні десятки пропущених повідомлень. Зізнається: спершу не вірила, але мала передчуття після переглянутих новин. що це — надовго.

«Того ж дня прийшла на роботу. Колеги були в шоковому стані - людям не вірилося, що таке справді може відбутися, бо ще за тиждень до цього обіцяли повномасштабне вторгнення, «передбачали» його 22 лютого. Тому не вірилося, що 24 може щось статися. Але ми відразу вирішили, хто як працює. намагалися узгодити всі процеси. Але ще тоді я вирішила. що діти не мають тут бути — тому відправила їх зі своєю мамою в безпечніше місто на заході України. А ми скільки могли — стільки й продовжували працювати в Авдіївки.

«Того ж дня прийшла на роботу. Колеги були в шоковому стані - людям не вірилося, що таке справді може відбутися»

Ще в березні туди були прильоти у приміщення адміністрації, але ми вижили. Після того вирішили перебазуватися в інше місто, тому тепер ми працюємо в Покровську. Але місто не залишили — туди все одно їздять керівники, продовжують підтримувати людей, дають гуманітарку, намагаються по максимуму всіх евакуювати", — пригадує держслужбовиця.

З того періоду Авдіївка зазнала значних руйнувань — зокрема, пошкоджені абсолютно всі багатоповерхівки міста. Жодна не вціліла — на кожну «знайшовся» російських снаряд. Тому Віра Хоменко впевнена: перше, що вона побачить у своєму місті, яке полюбила й сприймає як рідне — руїни.

«Від деяких будинків нічого не лишилося, а руйнування тримають щодня. І під кінець війни, думаю, буде ще гірше… Але мені здається, що прифронтові міста будуть відновлені швидко, щоб повернути людям їхній дім. Це ми вже бачимо на прикладі деокупованих міст і сіл», — розповідає пресофіцерка.

Журналістам ІА «Вчасно» Віра зізнається, що ледве стримує сльози, коли говорить про Авдіївку — тому що це вже другий дім, який у неї відібрали росіяни.

«Я вже двічі переселенка. Народилася в Донецьку, це моє рідне місто, але ще з 2014 року я не можу туди потрапити. Я дуже любила його, але потім довелося переїхати в Авдіївку. І це місто я так само полюбила, воно розвивалося на моїх очах. Чудові дороги, лікарні, молодіжний простір. Фестивалі, обласні турніри, на які приїжджали справжні зірки. Обох дітей я мріяла віддати до найкращої школи. опорної, сучасної. До повномасштабного вторгнення у нас все було добре, ми були щасливі. Але 24 лютого це змінилося. Зараз ми ніби безхатьки: з Донецька — в Авдіївку, з Авдіївки — кудись ще, ще й окремо: діти — на заході України, я — в Покровську. Ми ніби постійно в приймах, „на сумках“. Але я знаю, що ми переможемо, вірю, що все буде добре. Головне — завершити усе на наших умовах», — пояснює Віра.

Пресофіцерка додає: найперше, що вона зробить, коли повернеться додому — певно, поплаче, бо прийде на руїни…

«Ми сподівалися, що до зими все закінчиться — і волонтерська допомога більше не буде потрібна»

Олексій Савкевич — волонтер, який продовжує, попри обстріли та небезпеку, забезпечувати Авдіївку всім необхідним, чим здатний допомогти. Про вторгнення він дізнався з новин — і відразу відчув нерозуміння того, що робити далі.

«Була дезорієнтація — взагалі було тяжко спершу зрозуміти, що робити. Але на моєму порядку денному був або захист вітчизни, або волонтерство, аби допомагати військовим. З теробороною не склалося, я не мав військового досвіду, тому коли вивіз родину — звернувся в адміністрацію й почали налагоджувати роботу гуманітарного штабу Авдіївки.

Було важкувато, але я себе порівнюю з тим, що відчувають військові на передовій, в окопах. Тому не скаржусь", — розповідає волонтер.


«Як і всі, ми сподівалися, що це швидко закінчиться. Тому коли з колегами обговорювали в перспективі зиму та весну 2023 року, то вже не планували, що Гуманітарний штаб ще працюватиме»

Перші три місяці без вихідних він щодня перебував в Авдіївці. Вже у травні довелося вперше поїхати в сусіднє село — аби працювати, оскільки в Авдіївці не було ні світла, ні інтернету, необхідних для роботи.

«Як і всі, ми сподівалися, що це швидко закінчиться. Тому коли з колегами обговорювали в перспективі зиму та весну 2023 року, то вже не планували, що Гуманітарний штаб ще працюватиме. Давала своє і втома через збір та видачу гуманітарки, й евакуація населення. Але склалося так, що все продовжується — тому продовжуємо й ми. Наша допомога потрібна, тому ми працюємо — і для цивільних, і для військових. Попри втому, ми з Авдіївкою», — каже Олексій Савкевич.

Волонтер зізнається, що з мирного життя йому найбільше не вистачає спорту — тому і про пробіжки стадіоном, і про подорожі Авдіївкою, й купання всією родиною на кар'єрі не згадував упродовж цього року. Проте не вистачає й спілкування — тому що у нього була традиція зустрічатися з друзями вдома, влаштовувати комфортний усім відпочинок.

«Коли ми переможемо. найперше, що я зроблю — поїду до свого будинку ремонтувати й прибирати його. Бо хоч я щоразу намагаюся його підремонтувати, постійно відбуваються прильоти, через що роботи вистачає», — каже Олексій Савкевич.

Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!

Автор: Аліна Євич

2024 © Інформаційне агентство «Вчасно» — новини Донбасу.
2024 © ГО "Медіа-Погляд".

Права на всі матеріали належать ГО "Медіа-Погляд" (якщо не вказано інше) та охороняються Законом України «Про авторське право і суміжні права». Усі текстові матеріали поширюються відповідно до ліцензії CC BY-NC-ND 4.0.

Сайт створено за підтримки DW Akademie

Розроблено iDev