Інфраструктура Авдіївки на сьогодні розбита повністю — не працює нічого. Житловий фонд більш ніж на 80% зруйнований — це те, що вже неможливо буде відновити, відремонтувати, а лише зносити й наново будувати. Зараз не лишилося жодного вцілілого будинку — ще з літа 2022 року.
Фото: Aris Messinis
Керівник Авдіївської міської воєнної адміністрації Віталій Барабаш в інтерв'ю «Інтерфакс-Україна» розповідає: на сьогодні, попри постійні закиди російського ІПСО, Авдіївка — не в кільці. І для того, аби місто опинилося в такій ситуації, росіянам потрібно зробити дуже багато.
«Як на мене, це майже нереальна історія на сьогодні. Зрозуміло, якщо буде поставлене завдання, то вони закидатимуть нас своїм біосміттям. Але ймовірність оточення міста з’явилася не вчора й навіть не місяць тому. Російські окупанти до цієї тактики намагалися вдаватися ще з травня 2022 року. Ситуація в Авдіївці справді напружена. Але, на мій погляд, назвати її геть критичною не можна. Тим паче, що зараз росіяни знаходяться на не дуже вигідних для себе позиціях, але натомість більш вигідних для нас. Сама Авдіївка знаходиться на висоті, з півдня ворожі війська займають більш-менш рівнинну місцевість, а от з півночі - навпаки — в низовині, і тому наші позиції - пануючі», — запевняє Барабаш.
Водопостачання в місті не стало ще до початку повномасштабного вторгнення: було перебито електрозабезпечення ДФС (Донецької фільтрувальної станції), тож комунальникам та владі не дали змоги відремонтувати його ще до нового, 2022-го, року. З березня в місті не було опалення, із квітня немає газопостачання, світла — десь із травня 2022 року, каже Віталій Барабаш. Попри це люди в місті залишаються.
«Так, близько двох тисяч — іще в місті. Вони говорять про різні причини такого рішення для себе. Починаючи з того, що їм нема куди та нема за що їхати, немає бажання, бо це їхня земля: вони тут народились і тут поховані їхні батьки. Це категорія більш літніх людей: їм морально тяжко навіть почати складати валізи, не кажучи вже про те, щоб взяти й поїхати.
Є й інша категорія місцевих. Жартома назву їх прагматиками (хоч і непросто в такій ситуації їх так називати). Вони самі кажуть, мовляв, нащо кудись їхати, десь винаймати житло, витрачати на це кошти, купувати продукти харчування, якщо можна сидіти тут, гуманітарну допомогу, гігієну привезуть, ліки є. Лише-от маленький «нюанс»: по гуманітарку треба йти під обстрілами, по воду й ліки — теж.
І, звісно ж, є певна кількість людей, які просто «ждуни». Стосовно людей, які відверто чекають на «рускій мір», то нема абсолютної цифри щодо кількості таких людей серед місцевих. Але за відчуттям це зрозуміло: більшість із тих, хто не приходить отримувати гуманітарку, а це 150−200 людей, скоріше за все, чекають «рускій мір». Хоча, звісно, я не можу стверджувати на всі 100%. Та навіть серед тих, хто бере в нас гуманітарну допомогу, думаю, теж є прихильники «руского міра», — зауважує Віталій Барабаш.
Журналістам крізь посмішку він розповідає: свого часу вони навіть намагалися зробити певний запобіжник: всі люди, які отримують гуманітарну допомогу, пишуть заяву за власним підписом, знизу аркуша зазначаючи «Слава Україні!».
«Спочатку вони це відмовлялися робити, але ж хочеться, вибачте, на халяву узяти чогось. Зрозуміло, що ми навіть допустити не можемо тієї думки, що Авдіївка буде, не дай Боже, провалена (йдеться про провал операції з подальшої оборони міста) чи до неї зайде кацапня. Але раптом що, не дай боже, хтось буде бігати й розповідати, якою не такою була їм українська влада, то в нас є доступ до певних телеграм-каналів, куди ми закинемо ці заяви, в яких ці люди писали «Слава Україні!».
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!