«Найстрашніше за ці 25 днів — постійне очікування смерті»: як віцепрезиденту ФК «Маріуполь» вдалося вивезти з облоги родину

Функціонер азовської команди до останнього залишався у місті, але терпіти повне знищення вже не було сил. Як вибиралися з облоги і що зараз з містом Маріуполь, Андрій Санін розповів FanDay.

«90% міста зруйновано? Боюся, що це ще дуже оптимістична оцінка з того, що я бачив — місто повністю знищене, цілих будівель не залишилося взагалі. Найстрашніше за ці 25 днів у Маріуполі — постійне очікування смерті. Одного разу я сказав сім'ї: „Досить, треба вириватися з цього пекла“. Ми просто сіли в машину, благо перед війною залили бензобак під зав'язку, взяли дві сумки з найнеобхіднішими на початку речами, улюбленицю всієї родини — шотландську кішку», — повідомив Санін.

Дорога з Маріуполя до Запоріжжя зайняла понад десять годин. Більшу частину дороги сім'я провела у чергах на численних блокпостах російських військових. Вони шукали зброю, сліди пороху на руках, т.зв. «націоналістичні» татуювання. Також довелося кілька раз роздягатися.

Найстрашніше ж почалося в «сірій» зоні, після останнього російського блокпосту у Василівці.

З'явилася ейфорія, що майже вирвалися, але протверезіння настало миттєво, коли в метрі від себе Андрій помітив кілька протитанкових мін, що просто лежали на дорозі, а через деяку відстань від них — громадянський Renault Duster, що ще димився. По заздалегідь зібраних у соцмережах крихтах інформації вони знали, що попереду, в Кам'янському, підірваний міст, і його треба об'їжджати вузькою ґрунтовою доріжкою через мінні поля. На цей момент уже сформувалася стихійна група з п'яти машин таких же відчайдух, хто виривався поза «зеленим» коридором.

«Ми заблукали, проїхали потрібний поворот ґрунтовки, — згадує Андрій. — І тут, дякувати Богу, до нас вибіг місцевий хлопчина, років 12, на вигляд — вже давно мешкає в бомбосховищі (після місяця блокади в Маріуполі це помічаєш моментально). Навколо стрілянина, недалеко гуркочуть артилерійські залпи, а він біжить за нами та кричить «Не туди, там міни».

Потім він сів на велосипед та провів нас до виїзду до українських позицій. Хлопчина — справжній герой, честь та хвала йому та його батькам! У метушні забув запитати його ім'я, але після війни постараюсь обов'язково його знайти.

Коли ми проїжджали це селище Кам'янське, кинувся у вічі масштаб його руйнувань, який можна порівняти з Маріуполем. Впав колись гарний будинок, судячи з усього, багатодітної сім'ї — у дворі стояло кілька дитячих гойдалок, стіни та огорожі були розписані дітьми. І все це було посічено уламками, вікна в будинку вибиті, ворота зірвані вибухом із петель.

І коли ми проїжджали цей будинок, з його підвалу з'явилася жінка і стала хрестити нашу міні-колону, що проїжджала повз. Тут моя дружина, яка й до цього ока була на мокрому місці, не витримала, і проридала до самих українських позицій.

Щойно ми проїхали перший блокпост з українським прапором, ми відчули весь масштаб турботи держави про вимушених переселенців. Нас зібрали у безпечній локації, і організованою колоною, у супроводі поліції, завели до Запоріжжя.

Тільки під'їхали до «Епіцентру», нас «підхопили» ввічливі та квапливі волонтери, нагодували, напоїли, допомогли з ліками та ночівлею. Жах закінчився".

Щодо функціонування футбольного клубу, то віце-президент Маріуполя зізнався, що зараз немає жодних доходів, і, відповідно, проблеми з фінансуванням. Про це керівництво відверто зізналося футболістам та працівникам клубу. Лютий та частково березень були закриті всі виплати, далі можливостей щодо оплати зарплати немає.

Щодо об'єктів інфраструктури команди, Андрій Санін повідомив також неприємні новини.

«За останньою доступною мені інформацією — всі наші спортивні об'єкти так чи інакше постраждали від артилерійських та бомбових ударів». Повний масштаб руйнувань зможемо встановити лише після закінчення бойових дій."