«Я завжди була запаслива — для мого власного „медпункту“ потрібна була ціла вільна машина, щоб все вмістилося. Хлопці спершу дуже обурювалися, але після того, як ми лишилися без медицини, бо вона згоріла через приліт — більше питань не виникало: треба машина — то буде машина».
Олеся "Карамель" - бойовий медик 72-ї бригади
Олеся з позивним «Карамелька» була бойовою медикинею, яка пройшла й службу в АТО, й рік віддала службі після початку повномасштабного вторгнення. Дівчина — тендітна, емоційна та яскрава — була також не створена для війни. Але щоб почати вкладатися у неї - з 2014 року їздила на донбаський «нуль» інструктором з тактичної медицини. Коли ж зрозуміла, що викладає те, що сама не ніколи не робила — пішла доброволицею у найближчий воєнкомат у 2016 році.
Журналістам «Вчасно» Олеся зізнається: відтоді жодного разу не пошкодувала про те, що витратила роки на службу, хоча на фронті регулярно здавалося, що вона переживає свої останні секунди життя. Нині «Карамелька» звільнилася через хворобу свого 82-річного батька, за яким нікому доглядати. Вона пообіцяла батькам більше ніколи не йти воювати, проте в шафі й досі тримає каску та бронежилет, а з собою цілодобово носить аптечку. І зізнається: вона страшенно боїться зірватися й поїхати до своїх побратимів із 72-ї бригади.
Вершина, Зайцеве, Новолуганське, Вугледар, Бахмут, Авдіївка, Волноваха — це лише частковий перелік локацій, де була Олеся. Медикиня зізнається: вона страшенно боялася обстрілів, чи не кожного разу, коли по ній «лупили» прицільно — в неї підгиналися коліна й тряслися руки. Але жодного разу вона не пошкодувала про те, що пішла доброволицею. Щобільше — коли намагалися снарядами стерти з землі будинок, в якій був облаштований медпункт і лежали поранені - вона свідомо лишалася поруч, замість того, щоб вискочити в укриття.
«Коли ти бойовий медик — ти постійно в крові. Вона у взутті, на руках, на обличчі, нею просочений одяг. Навіть якщо ти в рукавичках — це все одно ризик заразитися, наприклад, гепатитом, туберкульозом тим самим. Ти постійно на межі. І в мене було багато знайомих медиків, які заразилися», — пригадує «Карамелька».
Крім інфекційної небезпеки, для тендітних медиків-жінок існує й ще одна неочевидна загроза — загубитись під час евакуації, випавши з автомобіля. Олеся пригадує, як це ледь не сталося на «нулі» — її могли загубити через незачинене авто.
«Пам'ятаю, як ми зі старшиною виїхали за трьома пораненими: в спину, око й голову. Ми дуже швидко застрибнули в авто, бо ж під мінометним обстрілом, взагалі ледь знайшли хлопців! І старшина каже: «Тримайтеся», бо кацапи почали вираховувати траєкторію, щоб по нас поцілити. Ну що ж, ми тримаємось… Але ми не встигли закрити пікап, коли заплигнули в нього, а старшина водить так, що колись одного військового знудило. І от ми їдемо, нас бовтає по всьому кузову, зверху — обстріл… Страшно — капець! І ми намагаємось триматися, якісь анекдоти розповідаємо один одному. І на якомусь повороті я розумію, що мене кожного разу підкидає вгору і я зсовуюсь до краю. Буквально трохи — і я вилечу з машини. Кричу хлопцям, що зараз випаду, бо скільки мене — всього 45 кг і бронежилет. І вони хапають мене за бронік і тримають, а мене аж вгору підкидає!
І тут по нас прилітає уламок. машина різко зупиняється — і все, не їде! Я не знаю, чи живий водій, що мені робити? І починаю хаотично думати? ми зараз десь на середині дороги. Куди швидше — назад, звідки ми забрали хлопців, чи до бази? У мене мільйон думок. я вже себе картаю, що в мене топографічний кретинізм, бо я й не запам’ятовувала, що ми проїжджали. І думаю: а хлопців мені як тягать? Усі поранені, лишать не можна. То по одному витягти з машини й вкласти десь поблизу. чи бігти з ними до бази, теж по одному?! І раптом машина заводиться й ми їдемо. Я така щаслива була… Як потім з’ясувалося, під час обстрілу міна зайшла в землю й вибухнула під нашими колесами. Шини, звісно, розірвало, водія контузило, але ми доїхали", — пригадує «Карамель».
Олеся разом із побратимами біля свого авто, названого на її честь — «Карамелька».
Фото Олесі
Олеся зауважує: на війні бойовому медику замало бути просто «на місці» чи евакуйовувати поранених. Для того, аби зберегти життя побратимів, часто доводиться їх опікати: регулярно перевіряти аптечки, розпитувати (або навіть робити обхід) про хвороби — як хронічні, так і запальні процеси. І щобільше — моніторити процес прийому ліків.
«У мене завжди все було на серйозному контролі. По-перше, я була дуже запаслива, тому в мене було медицини стільки, що я нею ділилася і з іншими ротами й медиками. У нас навіть були такі обміни: чого немає в мене — я обміняю на щось в іншого бойового медика. І для всіх ящиків із ліками мені потрібна була ціла вільна машина. Хлопці спершу були дуже незадоволені, що одна машина «виведена» суто для таких речей. Але коли сталося так, що під час прильоту згоріла вся наша медицина й у нас були тільки залишки — зрозуміли, як це важливо. Після цього питань не виникало, бо вони зрозуміли важливість усіх тих запасів мого «медпункту». Тим паче у мене були не тільки ті ліки, які треба по армійських справах, а й ті, які потрібні були особисто хлопцям. Наприклад, я знаю, що у побратима якісь проблеми зі здоров’ям чи якась хвороба, чи то висипи або псоріаз, а він не встигає купити ліки чи в нього їх лишилося мало — то я, бувало, за свої кошти їх купляла.
І я ніколи не чекала, поки звернуться до мене як до медика — я відразу підходила перша, що б там не було — чи палець порізав, чи отруївся, чи висип якийсь з’явився", — пригадує Олеся.
Як жінкам доводиться виборювати своє місце в армії серед чоловіків, хоч вони тут вкрай потрібні
За останні два роки кількість жінок у Збройних силах України, порівняно з 2021 роком, збільшилася на 40%, повідомило Міністерство оборони 16 жовтня. На сьогодні в армії несе службу близько 43 тисяч військовослужбовиць. Однак «Карамелька» зізнається: і зараз, у цивільному житті, й коли була військовою — постійно зустрічається з тим, що дівчатам доводиться виборювати своє місце — і навіть не «під сонцем». Часто стосується навіть крайнощів — наприклад, ставлення лікарів до жінок у формі.
«Приклад із життя: коли я воювала, здоров’я дуже підірвала. Звісно, що ні про який регулярний цикл мова й не йде — ти постійно на стресі, в тебе може бути кілька критичних „циклів“ на місяць або взагалі 2−3 місяці їх не буде. І в якийсь момент у мене почалося таке запалення, хронічні проблеми й по „жіночому“, і зі спиною. З усім цим набором болячок довелося лягати в лікарню. І до хлопців, які лікувалися, питань не виникало — „герой“, „лікується, бідолашний, бо воює й захищає нас“. Це правильно, звісно. Але мені медики постійно казали: „Та що ти ниєш? Он хлопці на каталці!“. І я не розуміла: для того, щоб мене сприймали як пацієнтку, а не ніби я приїхала на курорт, мені треба було отримати поранення? До мене справді було ставлення, ніби я приїхала відпочити від війни. І навіть у лавах ЗСУ я хоч і була з хлопцями на рівні, але часто доводилося боротися з думкою, що я можу бути максимум діловодом. Мені доводилося вигризати свої поїздки на „нуль“, бо спершу не хотіли пускати», — пригадує Олеся.
Олеся зізнається: перед тим, як її прийняти у колектив, побратими тривалий час придивлялися до неї. Й лиш коли вона показала себе як фахівця — бойового медика, який знає свою роботу — вони стали чи не родиною.
Фото Олесі «Карамель»
У маршрутках, за словами медикині, ситуація та сама — якщо посвідчення УБД показують чоловіки — їх мовчки пропускають у салон. Однак якщо це ж робить дівчина — починається обговорення у її ж присутності.
«Коли в громадському транспорті чоловіки показують посвідчення — їм не кажуть нічого, бо бояться отримати по обличчю. Якщо ж я показую посвідчення — то мені неодноразово навіть в очі казали: „Ми тебе туди не посилали“. Вдома, у моєму містечку, мені теж казали: „Це тільки твій вибір, сама захотіла“. Тому таке ставлення до жінок було завжди. Хоча, якщо порівнювати часто АТО/ООС і період повномасштабного вторгнення — то ставлення стало кращим, бо зараз воює значно більше жінок. Хоча навіть у моєму селищі, звідки я родом, мене як військовослужбовицю не помічали. Хоча я перша пішла з усього району на фронт. Так і живемо: хлопці - герої, Лесю — туди не посилали. Хоча я не претендую на якесь визнання, головне — що про мене думає командир і побратими», — знизує плечима «Карамелька».
І додає: вона розуміє, що фізично жінки слабші за більшість чоловіків. Але з кимось сили можуть бути й однакові.
«Наша, жіноча, перевага — в тому, що коли чоловіки вже всі варіанти якогось завдання переміряли й вперлись у „стіну“, ми можемо підказати інакший вихід. Наш мозок просто працює дещо в іншому векторі», — каже медикиня.
Зараз, за словами Олесі, уже можна почути знецінення того, що робили воїни в АТО/ООС. Один зі знайомих жінки відверто їй заявив: те, що вона була медикинею з 2016 по 2019 рік — нічого не означає, оскільки вона «не бачила справжніх боїв».
«Мені знайомий так і сказав: „Ой, та що ти там із того 14-го року робила й бачила? Що ви там у тому АТО воювали? От я — воював!“. А він просто місяць в окопі посидів — і все, воїн. І такі міряння настільки безглузді, але вони вже зустрічаються. Хоча навіщо? Війна почалася у 2014 році. І вже тоді були бої, загиблі, поранені. Діти лишалися без батьків і матерів, бо ті гинули на війні - ще коли цей мій знайомий навіть не думав на неї йти», — обурюється бойовий медик.
Олеся з врятованим на фронті лисеням.
Фото Олесі «Карамель»
«Карамелька» додає: з часом в армії опиниться переважна більшість українців. І до цього слід готуватися вже зараз — принаймні тим, хто досі не в лавах ЗСУ.
«На мою думку, в армію потрібно йти й жінкам, і чоловікам. Але нам, дівчатам. відразу треба бути готовими до реальних умов: відсутності зручності. ночівлі часто в сирому окопі, до холодів. потенційних проблем зі здоров’ям, які обов’язково виникнуть — щонайменше зі спиною та „по жіночому“. Якщо у вас немає маленьких дітей і ви можете бути корисні в армії - йдіть. А щодо чоловіків — то тут питання не стоїть: вони повинні йти воювати. Тому що хлопцям і так важко бути постійно під обстрілами, без вихідних чи відпочинку. А ще важче — розуміти, що їх ніхто не хоче міняти. І вони жодного разу, з початку вторгнення, не були на відпочинку. Це важко й страшно», — каже бойова медикиня.
Олеся зауважує: на її думку, жінок в армії вже можна поважати — щонайменше за те, що вони добровільно пішли воювати. Натомість велика частина чоловіків — мобілізовані, а деякі - служать ледь не під примусом.
«Зараз війна торкнулася всіх. Раніше, до повномасштабного вторгнення, я казала: «Ти мене зрозумієш, чому я пішла служити, коли війна тебе торкнеться». Тепер не кажу, бо у когось рідні служать, хтось уже втратив на війні, ще в когось хтось в окупації. Але коли я йшла у 2016 на війну — я боялася, щоб мої рідні не бачили того, що бачила я. Це було найбільшою мотивацією.
Зараз я просто намагаюся не звертати увагу на звинувачення чи закиди в бік військових — втомилася від цього. Я навіть не засуджую чоловіків на вулиці, що вони не йдуть на фронт, бо я не знаю: може, він вдівець, чи у нього п’ятеро дітей? Чи він хворий, або ж його рідна людина з сім'ї загинула на війні? Але мене дратують молоді здорові хлопці, які не йдуть на фронт, не донатять, зате супер-пупер патріотичні, викрикують ці гасла… Ну яким ти боком до перемоги? Якщо не воюєш — то допомагай максимально: інформаційно. фінансово… Бо зрештою всі ми будемо там (на фронті), війна закінчиться не скоро. Але, зізнатися чесно, інколи мені стає образливо: «Чому я змогла піти на війну, а ти, здоровий чоловік — ні?», — каже медикиня.
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!