29-річна Марина Шевченко з Донецька, але мешкала у Красногорівці. Для неї війна почалася у липні 2014-го. Тоді провели референдум, більшість сусідів та жителів міста підтримували його та йшли голосувати. В місті з'явилися збройні формування, а на виїздах блокпости.
"Я ще їздила на навчання через Абакумове, там уже стояли блокпости, на яких зупиняли вантажівки й невідомо на що перевіряли. Це всіх дратувало, ніхто не розумів, для чого це. У нашому місті було «АТБ», так люди з блокпостів заходили, безкоштовно брали продукти та інші товари, тобто починалося безчинство, й страшно було вийти на вулицю", – розповідає Марина.
Приблизно в серпні українські війська звільнили Краснонорівку від так званих "днр". Відтоді між Красногорівкою і Донецьком виникла лінія розмежування. Після одного з обстрілів сім'я Марини виїхала, винаймала недороге житло на Азовському морі.
Після від’їзду родини, в Красногорівці і Мар’їнці велися напружені бойові дії. Не було світла, газу, води, а люди сиділи по підвалах. У місті ставало все небезпечніше перебувати, тому більшість людей виїхала.
Пізніше сім'я "кочувала" в Бердянську, Широкиному та Сумській області. Потім ще кілька разів поверталися до Красногорівки.
"Після закінчення навчання у 2016 році я повернулась додому. На той час було більш-менш спокійно. Постріли лунали через день, усі вісім років жили з відчуттям і розумінням того, що війна не закінчилась, вона була усього за 20 км від нас. Люди все розуміли, але домівки, робота, школа – усе було в Красногорівці, тому й повертались. Упродовж 2017-2019 років ми жили більш-менш нормально", – розповідає жінка.
Мешканці міста тоді вже звикли бути без газу, робили ремонти, виходили заміж, ходили в гості до друзів, вели звичайне життя. Однак з 2014 року українського телебачення та радіомовлення тут не було, тому багато людей дивилось Соловйова, Скабєєву та Кісєльова.
Марина розповідає, що для неї повномасштабна війна почалась не 24, а 16-17-го лютого або навіть із самого початку місяця. Повсюди відчувалась напруга, із середини місяця в місті почалися потужні й часті обстріли, як у 2014 році, знову перебої зі світлом, а без світла не було й води.
"16-17 лютого ми з чоловіком їздили до Курахового: там працювали, винаймали кімнату в готелі, де можна було прийняти душ, поїсти теплої їжі (удома цього не було)."
Після цього сім'я вирішила оселитися в Кураховому, допоки у Красногорівці не відновлять світло. 23 лютого нарешті облаштувалися, навели порядок в домі. Однак серед ночі Марину розбудив чоловік і повідомив, що почалася війна.
"Я намагалась зняти гроші в банкоматі, сходити в аптеку та до магазинів, купити необхідні речі й продукти на певний час, але скрізь були величезні черги. Не скажу, що була паніка – мабуть, була якась моторошна тиша, і хтось пошепки з кимось розмовляв. Поки стояла в черзі, дуже добре чула вибухи, хоча раніше в Кураховому такого не було."
Згодом подружжю дали прихисток в одному з гуртожитків у Черкасах, потім сюди жінка забрала бабусю. Чоловік Марини за якийсь момент повернувся до Курахового через роботу. Квартира у Красногорівці зараз дуже постраждала, адже в триповерховий будинок було 4 прямих попадання і десь 3 поряд. Коли прилетіло вдруге, не стало вікон і дверей, усередині все, навіть стіни, пробило величезними уламками.
Марина розповідає, що для неї особливо трагічними було декілька історій цієї війни. Знайома жінки була у Красногорівці, коли в її дім влучив снаряд. Їй відірвало голову, чоловікові серйозно поранило ногу, а в маленької доньки утворились опіки на спині.
"Мама цієї дівчини з надією в очах дивилась на рятувальників, що розбирали завали, щоб з-під них дістати людей. Вона бачила, як витягли живу онучку, потім чоловіка, а дівчину довго не могли знайти. А коли знайшли, то був жах. Мати не могла повірити, що її доньки більше немає: вона дуже молода, усього 27 років. Місто було шоковане – повиходили всі, хто був. Коли згадуємо цей випадок, стає дуже сумно, не віриться, що таке сталося", – згадує Шевченко.
Марина робить висновок, що війна змусила її подорослішати та помудрішати. Каже, що багато чого вперше довелось робити самій, адже чоловік міг тільки дистанційно щось підказати, бо його не було поряд.
Коли закінчиться війна, буде радіти і святкувати. Також планувати зустрічі зі знайомими та рідними. Зокрема, цілком розслабитися, на думку Марини, їй не вийде.
"Будуватимемо підвал з автономним опаленням на випадок війни. Недаремно покоління наших бабусь і дідусів жили у воєнні роки, а потім упродовж життя запасалися водою і їжею, бо знали, що таке холод, голод і війна. Мабуть, тепер і ми, а, можливо, й наші діти будуть такими."
Своєю історією Марина Шевченко поділилась для Донецького краєзнавчого музею.Персональні дані респондентки були змінені для збереження конфіденційності.
Джерело