Щороку 6 жовтня в Україні відзначають День територіальної оборони — день добровольців, які одними з перших прийшли до військкомату в й склали кілометрові черги, готові йти в бій проти танків російських терористів.
Фото/ Донецька окрема бригада Сил тероборони
109 окрема бригада Сил тероборони — одна з тих, хто пройшов пекло війни з перших годин нападу рф. Батальйони Донецької ТрО гідно себе показали у боях за Лиман, Макіївку, Вугледар, Мар'їнку, Велику Новосілку, Степове, інших, стоячи на ввірених напрямках і підсилюючи бригади, яким ввіряли бійців. Хоча з перших днів вторгнення територіальна оборона Донеччини складалася з шахтарів, трактористів, продавців, юристів, бізнесменів тощо. Багато з добровольців і новобранців навіть не несли строкову службу, проте були готові ледь не голіруч йти на ворога.
Заснування бригади Донецької тероборони відбулося у вересні 2018 року, коли у склад увійшли 6 батальйонів — з Маріуполя, Бахмута, Покровська, Краматорська, Мар'їнки та Волновахи. Усі резервісти — жителі Донецької області віком до 60 років, які підписали контракт на 3−5 років.
Тоді у складі бригади опинилися 3500 жителів області. Проте вже у перші дні вторгнення кількість вояк зросла в рази. Тож як будівельники, шахтарі й ветерани АТО об'єдналися, щоб захистити свою Донеччину — у матеріалі «Вчасно».
Олександр з позивним «KROSS» — воїн 109 окремої бригади Сил ТРО. Народився й до 14 років жив у Нью-Йорку, потім — до повноліття — жив у Донецьку. А коли місто у 2014 році захоплювали російські терористи — переїхав на підконтрольну територію Україні, після чого став одним з добровольців, захисників сходу. Про бої, які точилися за Донецьку область, захисник пригадує з шаною — тоді лінія фронту, ще не вирівняна й дуже кривава, забрала життя багатьох воїнів.
«Війна стала статичною після червня 2015 року, коли лінія фронту більш-менш вирівнялася до періоду повномасштабного вторгнення. Але до того — хоч і не було застосування КАБів, авіації та ракет — артилерія дуже працювала. Та й для мого підрозділу навіть після 2015 року роботи вистачало», — зауважує Олександр.
До лав ТрО на початку «великої» війни «KROSS» долучився ледь не секретно. Його, воїна з досвідом роботи у спецпідрозділі, у листопаді 2021 року офіційно «списали» зі служби через стан здоров’я й виключили з обліку.
Фото з особистого архіву Олександра
Тому до 24 лютого він об'єднався з активістами й волонтерами — вирішив, що бодай так допомагатиме війську всім, чим зможе. І коли 25 лютого йому зателефонували з військкомату й сказали, що всім будуть раді - про всяк випадок пішов у батальйон під виглядом «новачка». Зізнається: хвилювався, аби не відмовили у службі, тож навіть перед керівництвом свій бойовий шлях приховав.
«Я військовий квиток заховав у кишеню, прийшов й вдавав, що нічого не знаю й не вмію. Але перший командир роти відразу мене „спалив“, коли побачив, як я працюю й поводжу себе зі зброєю. Сказав, щоб я викладав усі „карти“. І у травні я показав всі свої документи, військовий квиток з усіма записами, мені повернули моє звання старшого сержанта й призначили головним сержантом роти», — каже воїн.
Різниця між службою за контрактом та з добровольцями тероборони, зізнається, була значною й дуже помітною.
«Коли я потрапив у тероборону — я спершу навіть не розумів, як цей організм працює і як збирається воювати. Оскільки спершу був хаос, організовувалися новоприбулі військові інтуїтивно. На той момент більша частина тероборони складалася з цивільних, які не мали ніякого бойового досвіду, не знали, що і як робити. Зовсім небагато — військові, які здобули бойовий досвід за часів АТО/ООС. Але мотивація у всіх була шалена — навіть у тих, хто не знав, з якого боку той автомат стріляє, грубо кажучи. Щоправда, не було розуміння, що їм треба робити», — з посмішкою пригадує «KROSS».
Навіть керівництво батальйону не завжди мало бойовий досвід. Були й ті, які проходили службу ще на початку нульових, а серед офіцерів були й такі, які не знали, як правильно працювати зі зброєю. Тож і їхній «вишкіл» на початку ліг на плечі досвідчених військовослужбовців із досвідом в АТО/ООС.
«Навіть мій перший командир роти разом з усіма хлопцями, умовно — колишніми шахтарями — бігав і відпрацьовував практику, не цурався цього», — додає Олександр.
Фото з особистого архіву Олександра
Для «KROSSa» найважчими, зізнається, були бої у Соледарі, які тривали з серпня 2022 року до січня 2023. Військовий зауважує: зіткнення в полі - одна справа. А вуличні бої восени, з людьми, які були недосвідченими у військовій справі, ці зіткнення ускладнювали.
«Дуже важко було заводити людей на позиції, які ми тримали, й утримували їх. Я на той момент був з хлопцями скрізь — як тимчасово виконуючий обов’язків командира роти. І навіть мені було важко», — каже захисник.
Нині Олександра вдома чекає вагітна дружина — вона хоч зі слізьми на очах, та відпустила коханого на війну, погодившись із його вибором. І хоч нині вона страшенно хвилюється за чоловіка — розуміє: «KROSS» уже багато чого вміє, війна — це «його» справа.
На сьогодні, додає Олександр, найбільше заважає в несенні служби «обов'язкові папірці», які роблять службу забюрократизованою. В решті, каже, його все повністю задовольняє - оскільки він може максимально дієво та якісно керувати підрозділом, який нічим не гірший за будь-який інший підрозділ бригади, яка не є теробороною.
27-річний Ярослав, краматорчанин — доброволець, який долучився до лав 109 бригади ТрО на початку вторгнення, у березня. Тоді, пригадує, батько пішов служити ще 24 лютого. Слідом за ним — і сам хлопець, щойно в евакуацію вдалося вивезти його матір і сестру.
Про своє рішення він не пошкодував ні разу — каже, що це його свідомий вибір, головна мета якого — ніколи не бачити окупантів у себе вдома. А враховуючи, що російські терористи нахабно захоплюють інші міста поблизу — то й думок про відступ або «перепочинок» не було. Хоч нині воїн і відновлюється у лікарні після поранення, отриманого на позиції під час бою.
«Краматорськ теж на Донеччині, й лінія фронту дуже близько від нього. Тому очікувати поруч окупантів геть не хотілося. Але у Краматорську в воєнкоматі мені сказали, що беруть лише тих, хто бодай ніс строкову службу, а в мене її не було. Тому порадили. що якщо я вже дуже хочу воювати — йти в ТрО. Потрапив у навчальний центр, де нас добряче ганяли. До речі, ще на першому шикуванні нам пообіцяли: «ви в нас будете усі ригать, всі вмиратимете — але ми вас вишрубуємо». В принципі, не обманули, так і було — на першій зарядці двох хлопців забрала «швидка», — з посмішкою розповідає військовослужбовець.
Уже в лавах ТрО Ярослав став кулеметником. Каже, що з перших днів він з побратимами зрозумів: ця війна — пекельна, тож коли була найменша можливість запастися БК — нею користувалися максимально. Та й коли починався бій — не стримувалися. Зокрема, коли командир одного зі взводів заходив на поліції - окупанти про це дізнавалися вже на власній шкірі.
«Коли той хлопець тільки заходив на позиції - такого шухеру наводив… Він і з собою завжди багато чого приносив, і самокрутками лупив по окупантах, і з мінометами бігав — не давав їм продихатися», — сміється Ярослав.
І Ярослав, і його побратими, у більшості. були добровольцями. Практично всі розуміли, куди та навіщо йшли, тож ніколи не «нили» щодо бойових виходів і завдань, які отримували.
Не так давно Ярослав на донецькому напрямку отримав поранення — його з побратимами о п’ятій ранку почали «закидувати» штурмовим «м'ясом». Пригадує, що по 5−10 вояків лізли в їхній бік кожні 20−30 хвилин, і їх не зупиняло навіть те, що всі попередні «порції» лежали ще теплі просто неба.
«Відстань між позиціями була метрів 150, тому за кілька годин навіть візуально було важко зрозуміти, хто з них ще живий, а хто — вже ні. І в якийсь момент орки почали заскакувати на нашу позицію, і нам ззаду залетіло дві гранати. У мене — поранення ноги, іншому побратиму покоцало ногу й руку, третьому — тільки палець. Пощастило. Але я дуже вдячний хлопцям зі 109 бату, але з іншого підрозділу. які займалися нашою евакуацією. Бо на той момент частина позиції вже була під пі**рами, але наші хлопці не побоялися й просто з-під носа у них витягували 300-х. Тобто в один бліндаж уже лізуть орки, а з іншого — на відстані 10 метрів — виносять поранених, ще й встигають відстрілювати пі**рів», — пригадує військовий.
На сьогодні, каже Ярослав, сила Донецької тероборони — у добровольцях, які вмотивовані захищати свій дім від окупантів. Однак величезна підтримка — і в керівництві, якому не байдужий особовий склад.
«Наш попередній ротний постійно приїжджав на наші позиції. Щодня на якусь приходив. І тут перевага — в тому, що майже керівники батальйону — з солдатів. Тобто починали разом з нами, проходили всі ті самі точки. Тобто є й розуміння, і дієва підтримка. Тому нам щастить, що у нас дуже класні командири взводів. Одні забивають на максимум позиції й склади так, що на них хоч три місяці жити можна. Інші - шукають і знаходять по максимуму БК», — каже військовослужбовець.
Ярослав додає: на сьогодні ані він, ані його побратими б не хотіли бачити в окопі поруч із собою невмотивованих бійців, яких силоміць «заганяють» на службу. У цьому вбачають і малу ефективність у бою. й загрозу власному життю під час чергового штурму позицій, яку утримують сили ТрО.
«Довіра один одному багато що важить під час відбиття чи захисту позицій. І якщо вас на ній 12, але серед вас п’ятеро бійців, які не хочуть тут бути й не вмотивовані битися за посадку — то це автоматично означає, що вас уже семеро з самого початку… Тож їм краще займатися паперами і якимось забезпеченням, а не сіяти недовіру в одному окопі з нами», — зауважує воїн.
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!