Фотографиня впевнена: краса українських захисників — у кожній подряпині та сліді від поранення, яке вони отримали. І людям потрібно звикати, що ідеальні та гарні — не завжди мають цілі кінцівки.
Павло - воїн, якому довелося ампутувати частину ноги. Відразу після поранення він врятувався самотужки - і після поранення повз дуже довгий шлях, щоб його забрали та врятували. Фото: Марта Сирко
Марта Сирко — українська фотографка у жанрі портрета, яка вже понад рік працює над проєктом «Скульптурний». Дівчина фотографує воїнів, які через війну отримали поранення: опіки, ампутації та інші поранення, які лишили слід на їхньому тілі. В інтерв'ю журналістам «Вчасно» Марта зізнається: в тілах бійців, яких фотографує, вона бачить красу античних скульптур — мужність, відвагу та водночас їхню крихкість.
Вперше робити ню-фото Марта почала у 16 років. Відтоді, каже, у неї дуже змінився світогляд — від модельних стандартів, з якими працювала на початку, вона прийшла до справжньої багатогранної краси людей. І маючи досвід роботи з тілами — фотографка доволі легко реагує на будь-які ситуації, які стаються з героями проекту «Скульптурний».
Фотографка Марта Сирко
ІА «Вчасно»: До створення фотосесій із нашими героями на твоїй сторінці вже з’являлися незвичні для української аудиторії фото — зокрема, майже оголені фото жінки старшого віку. Вони гарні, естетичні, але, на перший погляд, ніяк не пов’язані з військовими. Тож як з’явилася ідея фотографувати поранених героїв?
— Я взагалі дуже цікавлюся об'єктивізацією тіла, знімала жінок у різних станах. Одна з перших героїнь — дівчина, в якої був рак. Я знімала її перед хіміотерапією, потім — коли вона дуже схудла. Просто фіксувала в об'єктиві, як наше тіло змінюється під впливом генетики та інших чинників. Потім у кадр потрапила моя бабуся. Вона разом із дідусем дуже підтримує те, чим я займаюся, й вирішила роздягнутися разом з дідусем для мене. І я зняла їх у такому стилі — вперше близько двох років тому. Відтоді я періодично фотографую бабусю, але зараз це робити вже важче — складніше позувати через вік. Але вона у захваті від процесу й не соромиться себе показувати, підтримує мене. А я підтримую інших у питанні сприйняття свого тіла.
«Дідо бачив у соцмережах, що я фотографую, і сказав, що хоче сам так знятись. Для мене це стало відкриттям і визнанням. А мама була в шоці. Це її батьки, і вона ніколи не бачила їх такими»
Ідея проекту «зріла» з кожною проведеною фотосесією, оскільки я працюю з багатьма та різними тілами, статурами. Але коли я побувала у Луврі й побачила статуї людей без кінцівок — тоді з’явилася ідея, що таким самим чином можна показати військових, поранених через війну. І, повернувшись до Львова, я знайшла першого героя й відзняла перший фотосет: оголене тіло Олександра Терена, воїна, який втратив кінцівки. Він переді мною відкрився, розповів, як втратив обидві ноги… А опісля до мене звернулися представники організації «Неопалимі», які працюють із людьми, які отримали опіки. І відтоді проєкт почав своє життя — ми показували цих незламних людей та шукали пацієнтів, яким також потрібна допомога лікарів.
Але головна ідея проєкту — не ховатися від процесу старіння, не намагатися втекти від нього, не допускати появу комплексів. І у віці я не хочу надягати довгі блузи влітку, аби лише приховати якісь «недоліки» тіла. І так само не хочу, щоб це робили інші. Я просто досліджую ці питання, які показую у своїх фотографіях.
— Наскільки відрізняється робота під час фотосесій з «Неопалимими» та «Скульптурними»?
— Відколи я почала працювати у проекті «Неопалимі», герої часто пов’язані одним моментом — вони постраждали через війну. І військові з ампутованими кінцівками, й люди, які отримали опіки. Тож герої проектів — дуже сильні люди, з абсолютно іншим баченням. Вони живуть далі, підтримують один одного й намагаються відтворити те життя, яке в них було до поранення.
Але складність зйомок «Скульптурного» часто полягає в банальній інфраструктурі. Я знімаю героїв у своїй студії, оскільки там є безліч речей для відповідної стилістики. Але інколи в будинку не було електрики — через це не працював ліфт, було холодно тощо. Такі буденні перешкоди трохи заважали, але хлопці підіймалися навіть до мене на костилях, стрибаючи на одній нозі. Багато хто ще не мав кінцівок, але адаптувався до буднів на костилях.
На фото — боєць ЗСУ Ілля Пилипенко. Чоловік загорівся в танку під час виконання бойового завдання, внаслідок чого отримав безліч опіків та уражень шкіри. Фото Марти Сирко.
— Наскільки складно було знайти першого героя проєкту «Скульптурний» та вмовити його на фотосесію? Пам’ятаєш, що у тому діалозі було найскладніше?
— З Олександром все вдалося дуже легко та швидко. Щодо першої фотосесії, я взагалі знайшла героя в інтернеті — виставивши оголошення, що шукаю такого воїна. Коли Олександр відгукнувся — я відразу пояснила, що та для чого хочу відфотографувати, і власне Саша Терен став добровольцем. Він був дотичним до повномасштабного вторгнення до креативних подій у Києві, тому його бачення не таким консервативним, як в інших. Він доволі легко роздягнувся — бо розумів, для чого ми це робимо разом. Фактично ми просували бодіпозитив, але інакший.
Військовослужбовець Олександр Терен. Фото Марти Сирко.
З наступними героями було дещо складніше. Звісно, що вони погодилися, але для них це була перша в житті фотосесія. І. можливо, через це вони мали певні моральні перешкоди, але упродовж зйомки все пройшло доволі легко. І хоч сама зйомка тривала недовго за часом — проте логістика, транспортування та діалоги були довгими. І морально, коли ці герої приходили до мене у студію, вже були готові. Але я намагалася їх не втомлювати й не перенавантажувати дивними ідеями.
— Були герої, які відмовлялися від участі в проекті? Через сором’язливість чи побутові незручності?
— Я зустрічала відмови, але ще на етапі обговорення проекту. Це не було пов’язано з логістикою, більше з моральної точки зору — адже потрібно було б роздягатися, а це не всі хочуть робити. Це питання сором’язливості, якоїсь довіри фотографу тощо.
— Ти неодноразово розповідала, що сам процес фотографування — це не лише про фото, а й про спілкування та психологічну розраду. Обмін емоціями, думками, взаємодія, коли ви максимально відверті один перед одним — це допомагає героям «Скульптурних» почувати себе впевненіше?
Однозначно — так. Саме фотографування — це вже певний період психологічної реабілітації не лише для них, а й для нас, оскільки війна триває. Я знаю, що після фотографування для проекту мої герої спілкуються активно з українцями у соцмережах, дають інтерв'ю, розповідають свої історії. Тож окрім психологічної допомоги, яку вони отримають від фахівців, зйомки для цього проекту — це такий корисний «психологічний бонус».
— Ти вже фотографувала багатьох героїв, бачила різні отримані ушкодження. У тебе з’явилися якісь певні «табу» — ті наслідки поранень, які б ти відмовилася фотографувати?
— Немає жодних. Головне — аби людина цього хотіла і йшла до цього, відкривалася. І насправді це дуже видно — і перед зйомкою, і під час неї.
«Сергій втратив ногу під Ізюмом — її буквально відірвало. Перед тим командир сказав брати РПГ і йти в бій.
Коли Сергій спускався в рів — бачив, що ворожий танк далеко. Однак відстані виявилося достатньо, щоб танковий снаряд долетів до воїна й розірвався в кількох сантиметрах від нього.
Коли почалася війна — дружина Сергія була вагітна їхнім другим сином. Його ви бачите на фото — на руках героя"
— Були вже хейтери, яких дуже бентежили твої опубліковані фото героїв або казали, що цього не можна показувати привселюдно тощо?
— Такої реакції я майже не зустрічала. Навпаки — не було негативних коментарів в бік героїв. Були певні коментарі в мій бік — мовляв, я хотіла якоїсь популярності, тому й започаткувала такий проєкт. Але це здебільшого нова аудиторія, яка раніше, до «Скульптурних», не була знайома з моєю творчістю.
Однак «Інстаграм» сам блюрить мої фото героїв і вирішує, що такі світлини не треба бачити людям. А коли закордонні ЗМІ почали публікувати мої фото — також постало питання про толерантність. А одна з журналісток, яка брала в мене інтерв'ю, сказала, що я, не маючи жодних тілесних ушкоджень, спекулюю такими фото. Тоді я відповіла. що це мої переживання як художника й мені ця тема дуже близька — тому що я переживаю те, що відбувається у моїй країні. І ці переживання я вирішила втілити у мистецтві.
— Були представники рф, які писали коментарі чи повідомлення щодо зйомки захисників? І що здебільшого хотіли «виказати»?
— До повномасштабного вторгнення у мене була частина російської аудиторії на сторінці. І після публікації першого фото Олександра Терена мені кидали якісь обговорення світлини в телеграм-чатах, якісь насмішки тощо. Мовляв, це оголене тіло, як це так. Але тут немає чому дивуватися — було очевидно, що від них варто очікувати саме такі коментарі.
Поранений на Луганщині у грудні 2022 року військовослужбовець Женя. У чоловіка важка ампутація — у нього немає трьох суглобів, тобто абсолютно немає ноги. Навіть із протезом пересування доволі складне.
— Колись ти розповідала, що твої герої часто помічають умовну «ширму» на вулицях між ними та іншими людьми. Ті або намагаються не помічати людину з ушкодженнями, або ж відводять очі від них. Часто військові помічають таку реакцію?
— Не можу сказати, часто чи ні — але помічають. Це більше соціальне питання в тому аспекті, що ми досі не знаємо, як себе поводити у присутності таких людей поруч або навіть на вулиці. Чи їм відразу йти допомагати, чи підтримувати, чи відводити погляд, щоб не ніяковіти. Наше суспільство це приймає, але постає інше питання, головне — питання інклюзивності. Щоб швидше та якомога комфортніше адаптувати людей у соціальне життя. Зараз ми зустрінемося з тим, що таких людей на вулицях по всій Україні ставатиме все більше. І ми повинні зробити все залежне від нас, щоб їм було комфортно. Навіть якщо мова про зайняте паркувальне місце, призначене для транспорту людини з інвалідністю. Такого взагалі не має бути.
— Твої фото — це доволі болісна естетика, справді. Ти вже розповідала, що цим проєктом хочеш привернути увагу до цих людей, акцентувати на інклюзивності. На твою думку, зважаючи на відгуки аудиторії, це вже вдається?
— Впевнена, що так. Фактично мої знімки — це документальна зйомка, тому що я показую поранення військовослужбовців, які вони отримали в бою, показую отримані ушкодження. І це доволі добре впливає на свідомість людей, які, наприклад, вважають себе аполітичними або «недотичними» до війни через віддаленість до неї. А саме такими роботами ми наближуємо наслідки війни й людину.
До речі, щодо толерантності до інклюзивності воїнів закордоном і в Україні я не побачила різниці. І там, і тут люди не закривають на це очі, намагаються бути поруч, допомогти. Але інколи я сама себе ловлю на думці, що надто заклопотана й не звертаю увагу на людей навколо. Можливо, я могла комусь допомогти?.. І це не добре й не погано. Просто допомога іншим має ставати звичкою для нас.
Олексій отримав поранення під час обстрілу біля Бахмута 27 лютого 2023. Його евакуювали з поля бою в Калинівку, де надали першу допомогу, а потім перевезли до госпіталю Мечникова.
Олексію довелося ампутувати руку. З ним Марта познайомилася вже на реабілітації у Львові.
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!