«Не хотіли лікувати і годувати через мою українську», — захисник Маріуполя вижив у пеклі боїв і повернувся з полону росіян

Історію 25-річного Гліба Стрижка, військовослужбовця морської піхоти ЗСУ, розповідає Український ветеранський фонд.

Фото ВВС УкраїнаГліб — свідомий та ідейний військовослужбовець. У старших класах школи він долучився до громадської організації "Молодіжний націоналістичний конгрес". У виші навчався на істфаці. Згодом понад два роки працював ментором Української академії лідерства в Миколаєві. Коли вирішив йти служити у ЗС, то пів року посилено займався фізичною підготовкою.

Рівно за рік до повномасштабного вторгнення росіян, 24 лютого 2021 року, він склав присягу на вірність українському народу, ставши до лав ЗСУ.

Двічі за годину вижив там, де точно мав померти

Під час оборони Маріуполя був командиром відділення. В оточеному місті він разом із підрозділом тримав оборону на металургійному комбінаті імені Ілліча.

10 квітня морпіх був важко поранений. У будівлю, в якій він перебував, влучив танк. Гліб упав із третього поверху, його завалило залізобетонними плитами. Не помер лише тому, що був у шоломі та бронежилеті.

“Від спалаху в мене закипіли очі, тому я не міг їх розкрити і подумав, що втратив зір. Знав, що від таких спалахів на близькій відстані у хлопців відшаровується сітківка або лопаються очі. Але, почувши, що мене викликають по рації, зрозумів, що залишився живим. Давай тоді кричати, щоб побратими орієнтувалися, де я. У мене сильно боліли нижня щелепа й таз, але свідомості я не втрачав. Мене дістали з-під завалу і поклали поряд. А потім один хлопець підійшов і каже: "Давай я тебе перетягну в інше місце". І зробив це досить вчасно, тому що в те місце потрапила бомба. Двоє наших, які були там, загинули. Побачивши це, мій рятівник сказав: "Тепер ти житимеш! Бо двічі за годину вижив там, де точно мав померти", — пригадує той день Гліб в одному з інтерв’ю.

«В ОРДО мене спочатку відмовлялися навіть обстежувати, бо я розмовляю українською»

Після огляду бойовим медиком з’ясувалося, що таз Гліба та нижня щелепа були розтрощені, були травмовані очі, він зазнав контузії та численних забоїв, зокрема й внутрішніх органів.

Військового довелося евакуювали через Червоний Хрест в тимчасово окуповану Сартану, звідти через Новоазовськ — в Донецьк.

“У Новоазовську мене спочатку відмовлялися навіть обстежувати, бо я розмовляю українською. Потім таки повезли на рентген, однак його результатів не повідомили. У Донецьку ставлення до українських військових було не кращим. Мене лише плескали по плечу й говорили: "Тримайся, хлопче. У тебе зламаний таз. А окуліста й стоматолога у нас немає". Знеболювальні препарати, які мені кололи, не допомагали”, — пригадує він.

Перші дні Гліб лежав на вузькій кушетці в коридорі — через розтрощений таз ноги роз’їжджалися і падали на підлогу. Йому часто доводилося просити ходячих повернути його кінцівки на кушетку.

Через травмовану щелепу він не міг сам їсти, а санітарки годували з ложки залежно від настрою — вечеряти Гліб інколи міг кількома ложками манки з двома шматками хліба. А міг і не вечеряти — бо персонал просто не хотів годувати українського полоненого.

27 квітня через Таганрог Гліба доставили літаком у Севастополь. Борт був повністю завантажений українськими військовими.

Про обмін дізнався вже в кузові “Урала”, коли їхав на територію Запорізької області.

"Коли мене перенесли на носилках до "Газельки", водій підійшов і каже: "Все, хлопці, видихайте! Ви в Україні". Тут я вперше за сімнадцять днів розплакався. Сльози самі собою потекли. Чути українську мову без страху, говорити українською без страху — це те, що в мене було, і його відібрали", — каже Гліб.

У Запоріжжі українські медики провели три операції підряд. Тепер він жартома каже: “Незламність духу ще більша, бо у мені тепер ще більше заліза й титану”.

Фото "Полтавська хвиля"І додає: “Я розумів, що коли вижив, то не маю права здатися. Дуже підтримувало дух почуття гумору. Ну, і, звісно, гасло морпіхів "semper fidelis" — вірний завжди. Моя робота, мій обов’язок — захищати Україну. Це моя найвища життєва цінність. Відсутність сну, їжі, постійне психологічне навантаження — усе другорядне. Коли у людини є внутрішній стрижень, коли вона загартована й чітко розуміє, для чого живе, це їй допомагає”, — каже боєць.

Зараз Гліб самостійно стоїть на ногах, ходить, багато займається із реабілітологом — після цих занять навіть може пританцьовувати. Та радіє цим банальним можливостям - самостійно їсти, самостійно ходити.