Людмила Теряєва вже 38 років працює медсестрою. Зараз вона допомагає рятувати життя людей у травматологічному відділенні Курахівської міської лікарні на Донеччині.
«Для мене від 24 лютого не так щоб багато чого змінилося. Війна прийшла до нас ще у 2015 році. Тоді були бої за Красногорівку та Мар’їнку. Українська армія взяла ці міста під свій контроль, а місцеву районну лікарню з Красногорівки евакуювали до сусіднього Курахового. Всі ці сім років я їжджу на роботу 25 кілометрів.
За останні роки було значно менше поранених. Усі думали: ще трохи — і війна от-от закінчиться.
Але 24-го життя знову пішло шкереберть: до лікарні почали привозити десятки поранених цивільних. На тлі повномасштабної війни частина лікарів евакуювалися, частина — звільнилися.
Залишилися тільки ті відчайдушні та сміливі, які працюють і сьогодні.
Але насправді рук не вистачає: замість шести медсестер нас працює троє. А операційна сестра небагато може зробити без хірурга.
Неабияк багато поранених привозили спочатку з Волновахи, потім із Мар’їнки. І знову — найбільше шкода дітей.
Якось до нас привезли хлопчика. Він відніс літній сусідці сніданок, а щойно відійшов від неї на кілька кроків – у будинок прилетів снаряд.
Бабуся загинула, а хлопчик, увесь в осколках, потрапив до нас. Йому два пальчики на правій руці відірвало.
Коли волонтери привезли йому солодощі, він подивився на цю гору цукерок і каже: «Мені нічого не потрібно, лише б пальчики були».
Але операція була складною, зачепило ще внутрішні органи. Ця дівчинка лежала на столі та весь час запитувала: «Я не помру?».
І тут у неї зупиняється серце. Почали відкачувати. Десять, 20, 30 хвилин... А в голові це її запитання: «Я не помру?».
Її реанімували 40 хвилин. Коли надія зовсім зникла, на моніторі з’явилася лінія пульсу. На це неможливо було дивитися без сліз. Дівчинка вижила. Коли прийшла до тями, її евакуювали у Дніпро.
Скільки років я не би працювала – навіть на лінії фронту, – щоразу переживаєш за кожного – як за себе, як за свою рідну дитину.
Всіх шкода. Ніхто з нас не розуміє, чому страждають невинні діти. Для такої роботи потрібно мати сталеві нерви.
На сайті проєкту «Дякуємо серцем» кожен лікар зможе поділитися власною історією або ж розповісти приклад відважності колег, які за будь-яких умов продовжують рятувати життя та здоров'я українців.