17 вересня ЗСУ підняли у курортному селищі Щурове поблизу Лимана український прапор. Це уможливило бій за Лиман, який звільнили вже у жовтні. Проте деокупована територія шокувала — росіяни відібрали в села його родзинку й можливість фінансово існувати.
Звільнене Щурове зруйноване вщент: як виживають люди?
На сьогодні Щурове — фактично закинуте село. Турбази, які були розташовані в межах села, не пережили окупацію — майже всі мають щонайменше один приліт у кожну будівлю. Деякі ж повністю потрощені — від раніше заможних будинків лишилися руїни: уламки дошок, розвалені цегляні стіни або повністю вигоріле приміщення.
Місцеві, які повернулися в село, раніше отримували величезні переваги від відпочивальників на турбазах. Зокрема, ті в них купували овочі та фрукти, проводили тижні й місяці на відпочинку. Зараз це все неможливе — потрощені будинки навряд хтось «відроджуватиме», заміновані рашистами ліси (які були однією з головних родзинок місцевості) надто небезпечні для прогулянки навіть прокладеними стежками. Прибережна зона аналогічно небезпечна — попри роботу саперів, досвід минулих років з часів Другої світової показує, що багато вибухівки досі приховано від очей саперів та нюху службових собак.
Курорт ще довго буде небезпечним для відвідування
Станом на зараз місцеві самотужки забивають потрощені вікна й вибиті двері. Допомагає літо, нічна спека й уламки потрощеної теплиці — її шматки знадобилися для ремонту хати, яка дивом пережила бої за Лиманщину.
«У мене була теплиця. Туди попало, то рознесло на шматки. Скло, де вціліло і яке було «в запасах», подіставали — я вставив його у вікна хати, тому що всі були або вибиті, або тріснуті так, що торкнешся — і вони розсиплються. Я погано бачу, на рулетці взагалі не бачу цифр. Тому паличку виріжу по довжині скла, приміряю її до вікна, по ній же й вирізаю. І так потроху-потроху, але засклив те, що можна було. Намучився…
Рештками тієї ж теплиці покрив дах, трохи поремонтував сарай, куди вистачило", — розповідає корінний мешканець Щурового Володимир.
Його матір, 70-річна Галина Григорівна, на час окупації виїхала в Краматорськ. Володимир же був у Дніпропетровській області, в Кривому Розі. Коли морози спали — у травні разом повернулися у звільнене Щурове.
Зараз у селі спокійніше — чутно прильоти, однак до хат не дістає. Тому ті 35 мешканців, які повернулися в рідні хати, потроху починають відновлювати будинки — так само забивають вибоїни деревом, розбирають потрощені прибудови й за рахунок них «відбудовують» основне житло. Зі склом були проблеми — тому що більшість усього наявного вилетіла чи була вибита ще за час окупації й деокупації. Тому деякі вікна в селі забиті дошками — «і для безпеки, й для тепла».
Усюди багато мін та снарядів
Володимир, поки розповідає, як після «асвабаждєнія» доводиться жити, розводить руками: навколо — пустка і потрощені будинки. В таких умовах всі заклади, які успішно діяли до 2022 включно, навряд найближчим часом відновлять роботу. Тому в селищі зараз немає ні аптеки, ні магазинів. Головне джерело, звідки можна отримати продукти — гуманітарка, молоко і хліб, які регулярно розвозять. Решту доводиться замовляти поштою — йому пощастило, що його рідні можуть купити й надіслати сюди крупи, ліки тощо.
«В основному доводиться їздить або замовляти у знайомих — то присилають і з Краматорська, і зі Слов’янська. У кого є машина — той їздить сам. Тоді всіма, хто тут є, збирається список потреб, приїжджає забита машина. Але таке дуже рідко буває.
От гуманітарку привозять двічі-тричі в місяць, хліб — раз у тиждень. Буває по-різному. Ліки, до речі, теж привозять із гуманітаркою. Але
Мешканець Щурового Володимир
Виживання у Щуровому навіть попри завезену гуманітарку та деякі ліки — тяжке. В усьому селі немає ні світла, ні води, ні газу — все перебите ракетами, стовпи електроопор підбиті чи зламані. Через це найголовнішого — світла — немає ще з деокупації. Прокласти нові лінії ще небезпечно — недорозміновані ліси, близька лінія фронту — це фактично унеможливлює якісь роботи. Тож доводиться «перебиватися» тим. що може хоч якось забезпечити звичними зручностями.
«Газу немає. Вода є в сусідки через три будинки. То ми до неї з відрами ходимо, набираємо там воду. І попрати щось. і помить, і їсти зварить — без неї нічого не можна зробить. У нас є колонка, але без світла вона не працює. У нас і криниця була, але під час війни. в окупації, туди собака впала. Втонула чи мертва вже туди впала — не знаємо, але ж воду тепер не можна пить. То так у нас води й немає.
І в хаті теж собака загинула. Забіг у дім, відкрив шафу, мабуть, і там і вмер. Лежав, коли ми повернулися додому. А ми приїхали — тут сморід страшний!.. Шафу ту викинули, хату провітрювали з самого травня й досі провітрюємо, бо запах… Жах.
Світла теж немає — нам дали сонячну батарею, від якої телефони заряджаємо, і ліхтар. А раніше тут народу було — матінко! Донецьк, Бахмут, Лиман, та всі близькі міста були тут. І нікому тут нах*р росія не вср*лася! Хоча я сам народився в росії. Я тут прожив життя, були й ліс, і річка, і вода, і світло, й газ. Все було", — плюється Володимир, хитаючи головою в бік росії.
Попри незручності, Володимир із матір'ю вперто заявляють: звідси нікуди не поїдуть. Єдиний варіант, коли знову ладні виїхати — окупація, але впевнені, що до такого не дійде знову.
«Це мій дім. Тут моя мама, моя річка. мій ліс. Ну, куди я поїду? Тут моє все. Це вони тут зайві — то нехай звідси і йдуть на*ер», — каже Володимир.
Зруйнований обстрілами будинок
Мешканка Щурового Галина Григорівна
Будинки та місця відпочинку розбиті
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!