Ігор працював у Маріуполі в Палаці культури. Минулого року наприкінці березня чоловік пішки із сім'єю вибирався з блокадного міста. Зараз він перебуває в Києві, однак в рідному Маріуполі у нього залишилися знайомі. Чоловік ділиться — велика кількість з них чекають повернення України.
Ігор Павлюк. Скріншот з відео "Крим. Реалії"
Ігор Павлюк — корінний маріуполець. Каже, що в Маріуполі планував прожити все життя, однак не вийшло. В місті в чоловіка була улюблена робота, працював директором палацу культури «Український дім» — тут найбільша сцена на Сході України. Мешкав у центрі разом із сім'єю, мали собаку. В рідному Маріуполі хотілося будувати й плани на майбутнє, розповідає чоловік «Крим. Реалії».
24 лютого от-от треба було збиратися на роботу, як отримав дзвінок з Києва від родичів.
«Дзвонять і кажуть „Ігорю, у нас війна“. Я кажу: „почекайте. Війна? Не може бути“… Нам тут важко, бо ми звикли, 8 років, прифронтове місто. Ми вже були хоча б частково до цього готові, що якісь можуть бути проблеми, які вже були. Але те, що перша звістка прийде з Києва, що така ситуація страшна, трагедія, вже у нас, я не вірив».
Чоловік одразу вирушив на роботу. На той момент у Палаці вже було багато військових — це був своєрідний логістичний вузол, де усі збиралися, а після цього роз'їжджалися по своїх позиціях. Бійців приймали цілу добу і тут вони отримували накази про те, куди вирушати далі.
Вибухів поки чути не було, лише здалеку. Усі, хто міг, «жили» на роботі. Останній раз, коли Ігор приходив до Палацу було 7 березня. Після цього вже не було змоги пройти, не було мостів та відбувалося незрозуміле — було багато техніки та людей. Вже тоді було небезпечно пересуватися автівкою, інформації було дуже мало, не було розуміння де чия сторона, сиділи без світла та інформації.
«До 7 числа я вже не їздив, а ходив на роботу. Я дуже вдячний нашим співробітникам, які працювали у палаці та жили поруч. Вони змогли на той момент правильно організувати свій побут».
У палаці залишалася вода через те, що мали обладнання для гасіння пожеж. До підвалу зносили усі лавки, мати.
Перший приліт в рідну квартиру Павлюків був 9 березня. Вже тоді готували на вогні, мешкали, фактично, на вулиці, адже нагору було підійматися страшно.
«Я тоді меню барбекю наївся до кінця життя. Ми не були готові, що спатимемо в підвалі чи ночуватимемо на вулиці. 9 числа піднялись в будинок, діти були у своїй спальні. Ще доготовували їжу, дружина покликала дітей. І буквально за 30−40 секунд — і на місці їх спальні вже нічого…».
Ігор пригадує, що тоді не було ані пожежі, ані чогось схожого, речі теж знесло. Залишилися лише голі стіни та «каша». В той момент Ігор з сім'єю дивом залишились живими в цілій сусідній кімнаті. Павлюк каже, що вірить — отже так і мало бути.
Фактично за тиждень від квартири не залишилось нічого — 16 березня дім згорів повністю. В той же день росіяни руйнували Драмтеатр, влучили в одну з лікарень. Вийшли з міста Павлюки вже 22 березня. Рухались пішки, бо на цей момент автівка не могла пересуватися — була повністю обстріляна.
«У мене залишилося дуже багато знайомих, які з різних причин залишились в місті. Я не можу сказати, що всі - колаборанти, чи всі чекали. У місті величезна кількість людей, які чекають повернення України — це я 100% знаю, бо я маю близьких друзів та знайомих, коли в них з’являється можливість, ми спілкуємося у різноманітних месенджерах, аби це було для них безпечно. Один з моїх друзів каже, що „у мене є телефон, з якого я дзвоню і спілкуюся лише з тобою. Я його нікуди не беру“. Аби якщо його зупинять і будуть перевіряти, щоб він не піддавав небезпеці ані себе, ані свою сім'ю».
За словами Ігоря — важко зрозуміти, що зараз собою являє Маріуполь. На місці дому Павлюків — великий котлован. Не залишилось ні підвалу, нічого, росіяни вичистили все з речами та людьми. А поруч стоять дуже красиві будинки, які вціліли. Їх гарно прибрали та причепурили.
«Якщо не дивитися по боках — подумаєш, що гляньте, як чудово… Як тепер повернеться життя, я не знаю. Важко говорити, бо окрім пам’яті, бажання та любові до свого міста, поки нічого не тримає. Все, що було, що ми створювали та робили — наш Палац, де працювали, квартира, в якій я жив — цього всього немає. Це розвалене. До матеріального повертатися нема куди. Але хочеться. Хочеться приїхати та бути вдома».
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!