Зруйнований рашистами Маріуполь / фото з відкритих джерел
*Цей матеріал містить інформацію, яка може шокувати
Багато маріупольців, які змогли виїхати з рідного міста, не можуть усвідомити, що вони в безпеці. Їхні долі скалічені. Оговтатися від пережитого жаху неможливо. Забути ніколи не вийде. Ці люди — свідки жорстокого вбивства Маріуполя та його жителів російською федерацією.
Історії врятованих із влаштованого росіянами пекла на Землі публікує волонтерка з Дніпра Софія. Вона працює у штабі для біженців та ділиться зі світом правдивими, а від того особливо страшними розповідями маріупольців. Одна з них — молодої маріупольчанки, яка починає своє життя спочатку. Адже минуле зруйноване рашистами.
Далі наводимо історію героїні, переказану волонтеркою:
«Соня, мені здається я збожеволіла, тому що те, що діється, мій мозок відмовляється сприймати як реальність.
Ти можеш тільки уявити, я ще недавно там ковбасу купувала. Коли орки вже зайшли в місто, вони давали місцевим їжу, щоб ті зібрали тіла і знесли їх в одне місце. Цим місцем став магазин «Щирий кум».
Я бачила розірваних знайомих, жила у підвалі, їла корм свого кота, при мені вмирали люди, кричали від болю, просили їжі/води. Якщо чесно, досі у всіх кишенях ношу «Снікерси», я не можу наїстися.
Соня, я вже звикла до думки, що я бездомна, що життя мушу почати заново, але не можу досі спокійно дивитися на свою кров.
Коли був авіанальот, я побігла, впала, і коли добігла до укриття, побачила, що на моїх ногах кров, і я не змогла знайти в собі сили подивитися на живіт, зате дивилася на сусіда, який від поранень у черевну порожнину довго вмирав. Просив добити його. І я думала, що в мене те саме.
Насправді у мене почалися ці дні, але шість днів я думала, що помираю від крововтрати і сепсису. Не знаю, як працює мозок, але я боялася побачити щось.
Деякі люди за шматок хліба з гуманітарки, яку передавала Україна, «працювали», забираючи трупи в магазин. Ви не можете уявити, скільки там тіл. І взагалі, що таке можливе. Наші передають допомогу, а орки за цю допомогу змушували відпрацьовувати.
Деякі мої знайомі, які вийшли на зв'язок, питали про своїх рідних, а у мене не вистачило сил сказати, що їх більше немає. Довелося б розповісти, що деякі пережили насильство, деяких розірвало, деякі помирали в муках. Як розповісти таке? У мене не знайшлося на це сил.
Щодо того, що деякі люди їхали в росію, за власним бажанням. Так це так, їх ніхто не примушував, але знову ж таки, альтернативи не було, український транспорт не пропускали. Але забули згадати, що наші там без їжі, води, ліків і щоби вижити, треба було приймати рішення. Жінок із дітьми я розумію особливо. Як почувається мати, яка не може погодувати дитину?
Вони нас убили і змусили жити далі, як би це не звучало, це так…"