Людмилі Петрівні Чудня з Попасної, ій 70 років, тут вона мешкала з чоловіком та сином-інвалідом. Розповідає, що життя в рідному місці було спокійним. Вона багато працювала на городі, як і багато старших людей, шкодувала собі щось придбати зайвий раз, думала, що буде багато працювати, а вже в 70 років відпочиватиме. Однак, війна та окупанти змусили міняти плани. Історією вона поділилася для фонду «Голоси мирних».
Евакуюватися з рідного міста не хотілося, однак життя з кожним днем ставало все страшнішим та важчим.
«Була каторга справжня. Ми терпіли, думали, що ось все припиниться, а воно не припинялось. Все літало, ми не знали що і хто. Були на підлозі, не могли голову підняти з підлоги. Усе навколо горіло, по 5 хат горіло в один день, вечір, ранок.»
Зараз почати жити спочатку можливо, але вже не буде змоги нажити того, що мала.
Тепер вони з сином в селищі Магдалинівка, у Дніпропетровській області, а чоловік до останнього надіявся зберегти житло. Його на танку вивезли у Первомайськ, а дім підпалили. Зараз відомо, що він у росії на дачі в родичів.
Пенсіонерка пояснює, що під час евакуації встигла побувати в різних місцях: на циганських вулицях, у молитовному домі, в притулках.
Проблеми виникали, бо син курить, а в молитовному домі палити не дозволяли.
«Вони побачили, що на мені сережки. Кажуть, що якщо маю такі сережки, можу винайняти собі квартиру. А я відповідаю — сина вродила в 76-му, і вони відтоді на мені висять. Я орендую квартиру на день, а далі що, на кладовищі спатиму? Розплакалася тоді…»
Ситуацію врятували родичі, теж переселенці. Вони зателефонували Людмилі, розповіли, що зараз мешкають у Магдалинівці, в дитсадку. Домовилися з волонтерами, які й дозволили Чудням перебратися до них.
«Ми в садку два місяці жили. Годували нас там безкоштовно, постіль нам дали. Все було прекрасно. Але потім справа йшла до осені, вже треба було дітей приймати. Тому нас перевезли, теж у Магдалинівці, але до лікарні. Будинок пустий, бо тут була терапія чи неврологія, щось таке. Тому ми тут вже як свої».
Зараз Людмила Петрівна зізнається — взагалі не бачить свого майбутнього. Далеко від дому вона всюди почувається чужою. Чоловіка до України не пускають.
«Я ж дзвонила йому, питала, що їсть. Він відповідає, що борщ на кістках. Раніше жив нормально, пенсія була 8 тисяч, а там живе на кістках. Як можна бачити майбутнє? Не бачу його. Взагалі.»