Люди в окупації продають посеред вулиць вцілілі речі, щоб хоча б щось заробити на існування.
Кожен день Маріуполя в окупації сповнений болю. У цьому відверто зізнаються й ті, хто лишився вірним Україні, проте з особистих причин повинен лишатися у захопленому місті, і навіть прихильні до окупантів маріупольці.
Люди вже звикли до комендатури та злиднів, тому щоденні походи заради копійчаного заробітку — і в сніг, і в мороз — стали звичними.
Зокрема, в Маріуполі люди виходять торгувати домашніми вцілілими предметами посеред вулиці. Майже щодня такі «стихійні ринки» облаштовані або біля багатоквартирних будинків чи гуртожитків, або поблизу магазинів — аби відразу купити продукти.
«Понеділок. Виходять торгувати щодня, навіть у мороз. Виносять з дому все в надії хоч щось продати й заробити копійки. Це — Маріуполь», — пояснює мешканка окупованого міста.
Фото користувачки «Твіттеру» Xel: торгівля власними речами на вулиці
Відсутність електронних послуг та цивілізованого обслуговування, яке було доступне при Україні, призводить до «повернення до СРСР» з його чергами, але тепер за гуманітаркою, в яких регулярно доводиться ледь не просити поділитися їжею.
«У мене серце болить щоразу, як мені пише мама. Вона вже влітку отримала російську сім-карту, тоді їх завезли волонтери й кілька днів давали безкоштовно, в деяких насильно відбирали українські сімки, щоб був тільки такий зв’язок. Але татові тоді ніяка не дісталася, він не встиг отримати безкоштовну, а платну зараз не хоче. В них один телефон на двох зараз, мама більше підтримує зв’язок. Пише, що вони тримаються, але чекають повернення до України, бо дуже втомилися. І щоразу я ці повідомлення змушена видаляти, щоб її телефон під час якогось обшуку чи перевірки не „засвітився“. Бо з цим там суворо», — розповідає журналістам «Вчасно» маріупольчанка Інна.
«На всіх не вистачає їжі, яку завозять. А продають її втридорога»
Батьки дівчини лишилися в окупації, а сама Інна в перші дні повномасштабного вторгнення виїхала під звуки обстрілів. Зараз, зізнається, щиро шкодує, що так і не змусила зробити це й батьків, які через пенсійний вік вирішили лишитися в «рідних стінах».
«Мені мама багато чого не може розказати, бо вже не так добре бачить. З останнього, що я знаю — гуманітарку треба бігти отримувати дуже рано, бо волонтери відразу приїжджають і віддають її вибірково. Тобто комусь дістається цілий пакунок, комусь вони віддають консерви, комусь — хліб, вермішель тощо. Це на їхніх очах — просто прямо кажуть, що на всіх немає їжі, „хто що бере?“. Колись, ще восени, вони сказали людям, щоб ті поділились між собою, але ніхто цього не зробив. Я розумію, чому, але мені дуже образливо, що здорові молоді люди не дали тоді батькам нічого. А по мамі видно, що вона старенька людина, тато має інвалідність», — каже Інна.
Водночас і з тією гуманітаркою, яку вдається отримати, були проблеми. Мамі дівчини пощастило отримати свій продуктовий пакет від приїжджих із Ростова волонтерів. Вермішель, мука, рис, олія та консерви «кілька в томаті» — за цим довелося стояти на січневому морозі кілька годин. Частково — через чергу, частково — через те, що волонтери «сортували» допомогу, оцінюючи, кому вона більше потрібна. Сортування, однак, було не надто вдале, тому що навіть людям з інвалідністю, сусідам батьків Інни, дістався лише пакунок крупи та консерва.
Маріуполь. Черга по хліб
«Ліків дуже мало привозять. Багато аспірину передають, але це не допомагає ж — бо багато сердечників у місті, людей з цукровим діабетом. У мами життєва потреба в ліках, то їй надсилають родичі з рф. А купити неможливо, попросити у волонтерів, які приїжджають — вони ніколи ще не привезли, хоча мама просила ліки, обіцяла заплатити. І з їжею складна ситуація, бо овочі в магазинах гнилі, хоч й дуже дорогі. Зараз батьки їдять те, що мама консервувала в попередні роки. Цього ще вистачить до весни, але постійно їсти огірки й вермішель не хочеться, це ж нормально. М’ясо дуже дороге, вихід — їсти ковбаси. Їх приїжджі продають по 500−800 рублів. Це найдешевша „варьонка“. Ніякого м’яса там немає, зрозуміло, але коштує як елітна. Думаю. що так воно і є - просто купують ковбасу, сир чи ще щось дешево, а тут продають в кілька разів дорожче, бо дуже мало людей мають можливість поїхати кудись далеко за нормальними продуктами», — обурюється Інна.
Разом з тим, зізнається дівчина, для «еліти» — росіян, які приїхали «на заробітки» або для окупантської верхівки, ковбаса є. Щоправда, її привозять на замовлення й рідко викладають на прилавки. Єдина, яку може купити «простий люд» — та сама «московська». Однак і на неї ціни надвисокі.
Фото користувачки Xel, як у Маріуполі продають ковбасні вироби
Водночас продуктів у магазинах «для простих людей» замало — тож у Маріуполі свій «бізнес» з продажу їжі розгорнули місцеві виробники, які лишилися під окупацією. Багато приїжджих із Луганська та Донецька, трохи менше — з російських «глибинок». Проте вистачає й тих «бізнесменів», які наживаються на людях, хоча донедавна, так само як і вони, пережили окупацію.
«Знайомі, які виїхали з Маріуполя восени, розповідали, що багато підприємців із Сєвєродонецька приїжджали торгувати в Маріуполь. Більшість продавали свіжі овочі, бо мають свої земельні ділянки, городи. Ціни в них були навіть вищі, ніж у магазинах, але з картоплі хоча б не стікав гній. Мама купувала цибулю в них — заплатила тоді 300 рублів за дві цибулини. Батьки ще тоді казали, що в Маріуполь звозять увесь непотріб, який просто не продався на території рф. Бо тут людей не шкода, їстимуть і „помиї“ після того, як вмирали від голоду», — пригадує розмову з мамою Інна.
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!