"Зараз вже відчуваю сили жити далі, не озираючись на страшні дні": історія родини з Маріуполя

Олена зізнається, що раніше новини у родині майже не дивились, тому про можливе російське вторгнення чули лише від знайомих:

“У чоловіка був бізнес, а саме магазин з продажу будматеріалів. Я працювала фахівцем з розвитку спорту серед населення. Саме ця весна повинна була бути дуже насичена заходами для населення”, - розказує Олена.

Початок війни та перші бомбардування

Згадуючи події кінця лютого, Олена розуміє, що її родині трохи пощастило. У власному будинку вони мали пічку, яка давала їм тепло та завдяки якій вдавалося готувати їжу. 

“Ми не сиділи у холоді, як більшість мешканців міста. Їжі було трошки в запасі, каші та борошно допомогли не голодувати дуже.  Важко було дістати воду, чоловік ходив на джерело і стояв у черзі кожного разу майже по 5 годин. Вода -  це найнеобхідніше, але вона була така несмачна.  Ми до неї звикали 3-4 дні”, - розповідає Олена

Електрики не стало вже у перші дні березня, тому ніяких новин родина не мала змоги отримати. Чоловіку вдавалось потрошку заряджати телефон та підіймаючись на дах будинку, намагатись піймати хвилю по радіо. Проте він не отримував необхідної інформації, тому почав щодня ходити до місцевого райвиконкому. По дорозі туди і додому - він помічав нові воронки від снарядів та все більше зруйнованих будинків:

“З 8 березня прилітати стало дуже близько, кожні пів години були обстріли. До цього ще доєднався ворожий літак. 11 березня у сина був день народження -  зустрічали його із снікерсами, які нам подарував знайомий волонтер”, - згадує Олена.

Евакуація з Маріуполя та пошук нового житла

Вже 14 березня родина дізналась про невелику колону авто, яка виїхала з міста. Тому наступного дня вирішили їхати хоч кудись. Перед самим виїздом навіть пожартували, що “поїдемо помирати, так хоч у напрямку свободи”. Вже у центрі міста вдалося знайти декілька машин з речами та написами “Діти”. Як виявилось, ці люди також планували тікати з міста і їм було відомо про зелений коридор. 

Біля сумнозвісного Драмтеатру родині вдалося забрати жінку з дитиною та бабусею, які декілька днів виходили та чекали, аби їх хтось зміг вивезти. 

Родина була сильно вражена, коли проїжджала містом, оскільки кількість зруйнованих будинків неможливо було порахувати. 

Всі електродроти були обірвані, на дорозі накидана купа мотлоху - і був страх пробити колесо. Тоді б дороги вперед вже не було.

“Ми рушили через дорогу біля моря і були вражені кількості машин. У черзі на виїзд ми простояли більше 5 годин, під обстрілами та близько 23:00 ми приїхали у Бердянськ, ночували у знайомого”, - розповіла жінка. 

Наступного дня родині вдалося доїхати до Запоріжжя, при чому найбільше запам’яталось мінне поле в районі Василівки. Велика черга, яка ледве рухалась, дозволяла побачити автомобілі, яким не пощастило доїхати до пункту призначення, бо вони наїхали на міни чи снаряди. Виїхавши на підконтрольну Україні територію, родина почала шукати нове місце, де вдалося б закріпитися.

“Ми вирушили до Чернівців, де прожили 2 місяці, поки син не закінчив школу. Далі переїхали до Ужгорода, де чоловіку вдалося попрацювати. З часом ми були вимушені перебратись у Черкаську область, там сільська рада на місяць надала безкоштовний будинок. Проте перед навчальним роком ми вирішили переїхати у якесь місто. Вибір пав на селище Ворзель, що під Києвом”, - розповіла Олена. 

Жінці вдалося влаштуватись вчителькою до школи, в якій буде навчатись її син, а от чоловік перебуває у пошуках роботи і досі.  Олена каже, що їх життя у рідному Маріуполі було прекрасним, проте жити як раніше точно не вдасться. Родині пощастило - їх будинок вцілів і батьки чоловіка доглядають за ним. 

«Зараз вже нічого лякатись, найстрашніше вже було»

Життя у самому місті майже немає, оскільки і через декілька місяців окупації ситуація залишається катастрофічною:

“Люди там виживають, дуже складні умови, важко з їжею та питною водою, у більшій частині міста ще досі немає світла, особливо в районах котрі далеко від центру. Перестали видавати гуманітарну допомогу, а в магазинах великі ціни, величезні черги, якщо хтось щось перепродає”, - з жахом розказала Олена. 

Олена розповідає, що певна частина мешканців міста чекали приходу російської армії, дехто з них вже встиг отримати посади в окупаційній владі. В оточенні жінки були знайомі, які контактували до війни з теперішнім так званим “мером” Маріуполя або його “заступниками”. І ще тоді відчувались підозри відносно їх добропорядності та патріотичності. 

Проте, як запевняє жінка, багато людей залишились у місті, бо фізично не мали змоги виїхати: не було власного автомобіля або його було втрачено по дорозі. Хтось боїться потрапити на так звану фільтрацію, тому змушений переховуватись у самій окупації. 

Найголовніші уроки війни Олені вже вдалося засвоїти: “Маємо велику силу адаптуватись до всього - і тих умовах, в котрих треба було вижити, і в умовах оновленого життя. Зараз відчуваю велику внутрішню силу, котра дає змогу жити далі, не озираючись на страшні дні. Здається, зараз вже нічого лякатись, найстрашніше вже було”.