Цими днями минає 500 днів, відколи маріупольських прикордонників російські окупанти взяли у полон. Захисники України першими прийняли бій, показавши «зуби» ворога. Однак технікою противник переважав — і через це сотні прикордонників та тисячі захисників з різних підрозділів і формувань півтора року не бачили своїх рідних.
Рідні полонених прикордонників Маріуполя влаштували мітинг / фото "Вчасно"
27 серпня в Києві на Майдані Незалежності відбувся мітинг родин полонених героїв. На площі зібралися кілька сотень родин захисників, яких росія взяла в полон і вже понад рік не відпускає додому.
Журналістам «Вчасно» дружини полонених прикордонників зізнаються: їхні діти пам’ятають батьків уже лише по фото. При зустрічі, певно, вони б їх не змогли впізнати.
«Мій чоловік виховувався у сім'ї, де про війну знали не на словах. Його діди воювали, мали відзнаки і завжди розповідали, що таке боротьба по-справжньому. Чоловік завжди був патріотом України, дуже її любить. Я багато разів вмовляла його піти зі служби, але ця тема була закрита у нашій родині. Завжди була одна відповідь: «А хто, якщо не я?».
Ми з ним 15 років разом, і я жодного разу не бачила в його очах страху, навіть коли вони воювали — і з 2014 року, і вже під час повномасштабного вторгнення. Побачила лише раз — коли чоловік виходив у полон. Він тоді передзвонив по відеодзвінку й намагався мене заспокоїти. Сказав, що з ним все буде добре, пообіцяв вижити у тому пеклі й повернутися до мене й дітей — сина й доньки. Старша розуміє, що тато в полоні, а молодший — ні. Він щодня чекав тата годину біля дверей — сподівався, що той зараз повернеться. Зараз він знає, що тата не пускають «злі дядьки», телефонує йому по непрацюючому телефону й просить повернутися до нього. Йому три, і батька він півтора року тому бачив наживо востаннє. Половину свого життя він бачить тата лише на фото й відео", — зі слізьми на очах розповідає Роксана, дружина військовополоненого прикордонника-юриста Миколи Лещенка. Воїн вийшов за наказом із «Азовсталі» 19 травня 2022 року.
Рідні полонених зізнаються: у те, що захисники потрапили в полон, не вірили довго. Це здавалося чимось на межі страшного сну й надії — бо після звірств, скоєних окупантами, стало зрозуміло: їхнім рідним, братам і чоловікам, в полоні буде важко… й боляче.
«24 лютого 2022 року розділило наше життя на „до“ та „після“. На сьогодні я живу без свого брата, який у полоні понад 15 місяців. У четвер 24 лютого о 5:26 ранку мені передзвонив брат і сказав: „Бери дітей і тікай — почалася війна“. Я не могла зрозуміти й повірити, але він сказав: „Ти не уявляєш, який це жах. Тут усе перед нами — на очах“. І так продовжувалося день у день. Я щодня писала йому, питала, як він. Він відповідав щоранку й щовечора… До 16 березня. З того дня він мені не відповідає. Але я продовжувала писати — щоранку віталася, вітала його з кожним святом. Писала, як ми його чекаємо, що в нас все добре і просила берегти себе… І ось 16 травня. „Азовсталь“. Десь глибоко я розуміла, що він там, але розум не хотів це сприймати. І коли вже 18 травня мені повідомили про полон — хоч я ніби й була готова, але для мене це був величезний стрес. Два місяці я ще не вірила, писала йому. Зараз я щодня молюсь і не знаю, кого саме прошу, але щодня — щоб він себе беріг. Щоб він повернувся до мене живим», — розповідає Ярина, сестра одного з прикордонників Маріуполя.
Уночі 24 лютого росія атакувала Україну найпотужнішою зброєю, яку мала — і на суші, й у морі. За кілька днів місто повністю опинилося в облозі, однак криваві бої точилися кілька місяців — 86 днів. Тоді стався перелом війни, і героїчна оборона Маріуполя показала, що Україна не здасться. Кожен воїн виконав надзавдання, і кожен повинен повернутися додому з полону окупантів.
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!