Олександр Сиротюк – один із наймолодших захисників України, які потрапили у полон до рашистів з заводу “Азовсталь” у Маріуполі. Хлопцю кілька разів вдавалося дивом зберегти своє життя, проте що з сином на цей момент – не знає навіть рідна мама.

Олександр Сиротюк народився 13 жовтня 2000 року в невеликому селі Червоновершка біля Кропивницького. В дитинстві був відрадою батьків – допомагав у господарстві та “няньчив” коней, яких обожнював сідлати і їздити верхи. Пізніше у юнака відкрилися комп’ютерні здібності – і він мав неабиякі шанси стати майстром. Проте у 17 років Олександр обрав захист України – хотів бути корисним та стати справжнім чоловіком із бойовим досвідом за плечима. 

Мама Саші, Валентина Сиротюк, пригадує у розмові з журналістом «Вчасно»: спершу були проти такої ідеї, однак знали: якщо син чогось захотів – він це зробить. Тому врешті-решт разом із на той момент неповнолітнім Сашею подали заяву у військкомат. Думали до останнього, що бажання служити “минеться”... допоки син не передзвонив родині й не повідомив, що підписує контракт зі Збройними силами, аби й надалі захищати Україну.

“На той момент у хлопців із його частини були ротації, але вони не їздили в зону ООС. Я тоді й не хвилювалася, бо знала, що особливо небезпечних виїздів для сина не було. А вже цьогоріч, коли у них була ротація, Саша 8 лютого поїхав під Піонерське. Хвилювання на той момент, чесно кажучи, не було – нібито друга лінія фронту, не перша. Тоді вона здавалася безпечнішою…”, – пригадує Валентина останні дні перед повномасштабним російським вторгненням.

“Коли Саша не взяв слухавку раз, другий, третій – сама себе не відчувала”

24 лютого, коли почалося повномасштабне вторгнення, мама юнака була на роботі у Польщі. Новини про вторгнення спершу почула від рідних, які їй перетелефонували, аби повідомити про наступ рашистів. І хоч до останнього жінка була впевнена, що це фейк, уже о 14-й годині сама прочитала в новинах, що в Україні розпочалася війна, яка за масштабністю в рази серйозніша за роки АТО/ООС. 

“Я тоді відразу Саші передзвонила. Питаю в нього, як вони, а син мені каже: “все в порядку”. Я ще перепитала: як може бути все гаразд, коли війна почалася? Саша тоді сказав, що у них “такого немає”, – каже Валентина.

До 24 лютого Олександр регулярно телефонував рідним – і мамі, й сестрі, й постійно підтримував зв’язок із друзями. Проте ніколи багато про себе не розповідав, а спілкування було “дозованим” – інколи він зникав на кілька днів, аби потім коротко написати рідним, що з ним усе добре. І тоді ж запитував у батьків та сестри, як вони живуть – як у них справи, чим займаються тощо. 

“Я до 24 лютого знала, що у них все більш-менш було спокійно, тому не хвилювалася. А 24 лютого вже охопило мене хвилювання – я сама йому дзвонила, хотіла запитати, чи з ним усе добре. І в якийсь момент Саша не взяв трубку, коли я телефонувала. Один раз, другий, третій… Я тоді себе не відчувала – так було страшно за сина. А потім він мені передзвонив з іншого номера й пояснив: свій телефон розбив, тому попросив смартфон у хлопців, бо зі свого “нового” (кнопкового) не міг зайти ні в соцмережі, ні у вайбер, де ми з ним спілкувалися. А потім раптом з Сашею заговорились, і він увімкнув відеозв’язок. Показав своїх побратимів. Зізнався, що всі знервовані, бо їм немає чим відбиватися. 

Я тоді у Саші запитала: може, це все зупиниться, як у 2014 році? Тоді ж так само росіяни пішли в наступ, а потім зупинилися. Старалася якось підтримати цих хлопців… А потім Саша уже не міг так часто телефонувать і говорить зі мною. Казав, що не може телефонувать, бо все прослуховується”, – каже Валентина. 

Саша написав: “Нас розстрілюють із чотирьох напрямків”

Коли вони востаннє батальйон Олександра перебував під Піонерським (лівобережжя Маріуполя), він вкотре дивом уникнув смерті. Врятувало лише те, що був наказ передислоковуватись. Якби не він – та локація стала б, скоріш за все, “братською могилою” для нього та його побратимів.

“Це вже я потім дізналася, що коли Саша був під Піонерським, вони тільки звідти вийшли – й за дві години їхні позиції там накрили росіяни. Обстріляли все авіабомбами, рознесли – зрівняли з землею все, що було. Тоді мені син сказав, що їм просто пощастило, що вони вчасно звідти поїхали. Хоча напередодні нічого не передбачало того, що їх обстріляють”, – каже пані Валентина. 

Вже на той момент жінка мало що знала з розмов із сином – після виїзду з Піонерського вони зовсім припинилися. Саша почав писати повідомлення мамі та сестрі, однак і ті завжди були короткі.

“Саша писав, що у них все добре. Більше нічого не казав мені, бо знав, що я завжди плачу. Але колись написав своєму другові повідомлення: “щоб ти розумів, нас обстрілюють з усіх боків. Людей (у його батальйоні – ред.) майже немає, а нас розстрілюють з чотирьох напрямків. Тоді він ще сказав, що їхній батальйон стоїть проти дев’ятого мотопіхотного полку. В них (у батальйоні Саші) людей вже майже не було, але попри це вони все одно тримали оборону. 

Потім я в розмові з сином дізналася, що вони сконтактували з “Азовом” і перешли ближче до Маріуполя. На той момент ми вже дуже мало спілкувалися – у хлопців не було ні можливості, ні часу дзвонити. І це будо наскільки тяжко – коли ти чекаєш хоча б щось, що тобі скажуть чи хтось передасть, що його хтось десь бачив. Бо тільки так я про нього й дізнавалася в той час інформацію. Потім я запитала в його частині, чи Саша в Маріуполі, і мені відповіли, що так. Я почала моніторити інформацію про те, що відбувається на “Азовсталі”: хто там є, що туди скидали, що розповідають про тих хлопців в інтернеті й новинах... Тільки так я могла дізнаватися інформацію про сина й те, що йому доводиться переживати. Іншого варіанту в нас не було”, – крізь сльози розповідає мама полоненого військовослужбовця. 

“В останньому повідомленні написав, що любить нас. І зник…”

Після того, як підрозділ Олександра вирішив доєднатися до полку “Азов” на заводі, юний військовий разом з побратимами стояли близько до Маріуполя. 

“Коли він телефонував, то говорив братові, що потрібно було обдивлятися посадки навколо – наші хлопці знали, що десь там є російські війська, але не знали, де саме. Одного разу вони пішли на вилазку з побратимами, вирішили уночі піднятися на дах будинку, аби подивитися, чи є десь сліди окупантів. І в той самий момент по них відразу ж почали стрілять. Стріляли так, що вони ледь живі вишли звідти…”, – пригадує мама захисника.

Інформацію про обстріли та пережите Олександр справді не волів розповідати. Лишень опісля, перед тим. як потрапити у полон, зізнався подрузі: обстріли по них – нескінчені. Але і дівчині, й мамі та сестрі завжди повторював, щоб вони трималися й берегли себе.

“Саша постійно хвилювався за усіх, окрім себе. У всіх повідомленнях передавав, що любить нас, і що з ним все добре. Більше нічого не казав, тільки отак заспокоював. Хоча ми бачили у новинах, наскільки їм було тяжко – усім на “Азовсталі”, абсолютно всім. Тільки Саша про це ніколи не казав.

В останній з наших розмов я вирішила запитати в Саші, де він зараз. Хоч і знала вже, що він на “Азовсталі”. Він спершу не хотів казать, але потім зізнався. Сказав, що так – він на заводі. Тоді я розплакалася і зв’язок зник… Через кілька хвилин він надіслав своїй сестрі фото. Це було останнє повідомлення від Саші, останнє його фото, обличчя, яке ми побачили”, – каже Валентина.

Коли жінка прочитала в новинах, що усіх, хто перебуває на “Азовсталі”, збираються виводити в полон, відразу ж передзвонила в частину – просила, аби їй сказали, де тепер будуть перебувати хлопці. Проте там її очікувало розчарування – в Олександровій частині мамі сказали, що не знають, де всі виведені з “Азовсталі”. 

“Мені навіть не сказали, що не знають де Саша, а сказали, що не знають, чи вийшов він із заводу. Я запитала, чому так? Тому що напередодні один хлопець, який був на “Азовсталі” з Сашею, виходив на зв’язок і подав списки тих, хто виходитиме (хто лишився живий – ред.). Але в частині мені сказали, що всі вважаються зниклими безвісти, допоки російська сторона не надасть підтвердження, що хлопці та дівчата у них в полоні”, – розповідає Валентина.

“Обличчя у секундному кадрі – рідне, Сашине…”. Пошуки сина в кацапських телеграм-каналах

І у військовій частині, і в “Червоному Хресті” жінці на всі питання та телефонні дзвінки відповідали однаково – що з Сашею – невідомо. Чи вийшов він із території заводу – теж невідомо. Але в Міжнародному Товаристві Червоного Хреста жінці сказали самостійно шукати підтвердження того, що її син у полоні. Лише після того вони будуть щось робити далі.

“Ми були змушені шукати якесь підтвердження того, що Саша вийшов з “Азовсталі” й потрапив у полон. Дивилися всі відео, які публікували росіяни у своїх телеграм-каналах, всі фото. Дуже довго шукали й нічого не знаходили, аж раптом телефонує дружина мого сина і каже, що вони помітили Сашу на одну секундочку на відео. Там його зображення буквально на якусь долю секунди з’являється, таке маленьке обличчя, яке й так тяжко помітить, але вони його побачили. Я передивилася відео – так, Саша, мій. 

Надіслали це відео в Червоний Хрест, і нарешті в кінці травня, 31 числа, мені зателефонували на вайбер. Сказали, що телефонують щодо Сиротюка Олександра. Підтвердили, що моя дитина – в полоні в Оленівці. Більше нічого не сказали – тільки те, що коли вони його побачать, то тоді повторно зателефонують. З того номеру й до сьогодні – тиша. Я сама писала на цей номер, але він дуже давно не був активний. Цей жах, що я не знаю, що з моїм сином, триває вже 5 місяців.

У списках загиблих в Оленівці його не було, тому ми сподіваємось, що він живий. Але коли вони потрапили на “Азовсталь”, їм усім давали позивні, аби не називати справжніх імен. А я цього не знала й так не запитала у Саші, який позивний у нього.  Тому в мене “на руках” лише справжнє ім’я та прізвище сина”, – через сльози пригадує розмову Валентина. 

Єдина наявна інформація, яка частково стосується й Олександра, стала відома Валентині від чоловіка її подруги, який потрапив у полон разом із Сашею. Чоловіка обміняли – і він повернувся в безпеку з такими синцями та гематомами, яких, каже Валентина, страхалися навіть лікарі.

“Саша разом із побратимами з самого початку були в пеклі. Але на “Азовсталі” вони могли постояти за себе, а в полоні, звісно, ні. І те, що роблять росіяни з нашими дітьми – це страшне. А він уже 5 місяців у полоні. Як це все пережить, коли навіть немає ніякої інформації? Наші діти ж можуть вважати себе кинутими, їхній дух слабне... Я навіть не знаю, що Саша буде думати, коли повернеться. Яким він буде… Бо після того жаху, що він переживає, страшно уявити щось... 

І ми всі, мами полонених, впевнені, що була можливість вивести звідти наших дітей, витягти їх… Але цього не зробили – хлопці й дівчата до останнього були на захисті, відтягли на себе усі сили. Ми це розуміємо. Але не кидайте їх тепер, бо той самий “Азов” би не вистояв, якби не наші сини. Не можна казати, що одні – герої, а про інших забути.

Саша у мене сильний, я тільки молю Бога, щоб це все витримав. Мені головне – щоб його звідти забрали. Я чекаю сина додому, коли нарешті обійму свою дитину, коли він буде поруч”, – зізнається Валентина Сиротюк. 

Азовсталь, Оленівка, полон, Олександр Сиротюк, Маріуполь