4 вересня минає 38 років з дня смерті Василя Стуса. Він — одна з ключових постатей в історії України, стоїк, поет, правозахисник та представник дисидентського руху.
Фото з відкритих джерел
Василю Стусу могло б бути зараз 85 років, якби радянська влада цинічно не репресувала та зрештою вбила поета. Згадуємо, яким був дисидент та чим відзначився в історії українського Донбасу.
Сім'я Стусів переїхала з Вінницької області в Донецьк, коли маленькому Василю було три роки. Тут майбутній дисидент згодом і провів значну частину свого життя. Під час навчання у школі мав успіхи, випустився зі срібною медаллю.
Василь Стус (другий ряд згори, крайній з правого боку. Школа № 150 м. Сталіно)
Радянська влада не дала вступити неповнолітньому 16-річному Василю на журналістику до Київського університету, а тому він вирушив навчатися в Донецьку. В Сталінському державному педагогічному інституті починає заглиблюватись у вивчення українських авторів, цікавиться «Розстріляним Відродженням».
Здобуваючи вищу освіту Стус вільно перекладає твори з німецької мови — виключно на українську і розмовляє лише українською.
По закінченню історико-філологічного факультету доля приводить його в село Таужне Кіровоградської області, пізніше — чоловік викладає українську мову та літературу в російській школі № 23 у Горлівці. За його словами, картина із закладами освіти на Донбасі тоді була дуже сумна — школам з викладанням рідною мовою лишалося животіти зовсім недовго.
«У нас немає майбутнього. Коріння нації - тільки в селі, а «хуторянським» народом ми довго не проживем, пам’ятаючи про вплив міста, про армію, про всі інші канали русифікації.
На Донбасі (та й чи тільки!) читати українську мову в російській школі - одне недоумство. Треба мати якісь моральні травми, щоб це робити.
Одна усна заява батьків — і діти не будуть вивчати мови народу, який виростив цих батьків. Хіба це не гопашний театр — з горілкою і шароварами? Обов’язково — німецьку, французьку, англійську мови, крім рідної", — пише Стус у листі до Малишка.
Василь Стус та Іван Світличний/фото: з відкритих джерел
Саме в Києві Стус познайомився з майбутньою дружиною. До столиці чоловік переїхав, щоб вступити на аспірантуру, працював над поетичною збіркою, перекладами та літературною критикою. Тут і виголосив перший протест проти радянських репресій на прем'єрі фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна», — тоді в залі пролунало «Хто проти арештів — встаньте!». Сміливість коштувала поетові відрахування з аспірантури Інституту літератури ім. Т. Шевченка.
«Ці підозріливі арешти створюють ґрунт для страшних аналогій. Тінь кривавого 1937 р. надто близька, щоб не можна було реагувати на будь-які подібні симптоми. Чисто психологічно, чисто громадянськи — я не міг стриматись. Я вважаю, що в таких умовах мовчанка є злочином», — пише Василь у пояснювальній записці.
Далі чоловіка чекали перші арешти, а згодом і заслання до таборів. У чоловіка вилучають написане за 15−17 років: вірші, критичні статті, прозові твори, переклади. Виховувати власного сина доводиться в листах, спілкуватися з коханою дружиною — теж лише на папері.
З дружиною Валентиною Попелюх
Через дії влади, Стус двічі відмовляється від громадянства СРСР. Перший раз це відбулося 15 липня 1976 року. Влада конфіскувала його вірші, листи та знищувала їх. Зокрема, тоді в митця вилучили збірку «Палімпсести», щоб «перевірити».
Друга відмова від громадянства сталася 1978 року. Тоді Василь хотів відвідати батька, який важко хворів. Стус на той час уже перебував на засланні і йому не хотіли надавати дозвіл на виїзд.
Арешт Василя Стуса
Попри всі репресії, письменнику вдається писати вірші, однак «таборове життя» відбивається на здоров'ї. Чоловік переживає знущання, фізичне і моральне насильство.
В 47 років далеко від рідного дому він помирає. Офіційна причина смерті - серцева недостатність, однак є версія, що чоловіка вдарили по голові карцерними нарами.
Василь Стус був похований спочатку на табірному кладовищі і лише у 1989 році був перепохований на Байковому кладовищі Києва.
На Донеччині пам’ятають та шанують митця, зокрема й досі триває робота з увічнення пам’яті та популяризації творчості Стуса. На його честь названий Донецький національний університет.
У 2021 році в Краматорську відкрили пам’ятник Стусу, а в межах декомунізації назви вулиць отримують ім'я донецького дисидента.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Ядро» українськості на Донеччині: про життя і боротьбу Леоніда Громового — директора першої української школи в Донецьку
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!