Пропаганда вкорінювалась у свідомості донеччан з часів відновленої незалежності України. Однак тепер вона розрахована й на дітей та їхню паніку.
Пропаганда росії давно проникла глибоко у свідомість українців. Фейки про страчених та з'їдених дітей, тортури та ледь не вбивства через російське «что» — одні з найпоширеніших фейків. Однак з початком повномасштабного вторгнення окупанти активно використовують у пропаганді ті тези, які до сліз та заїкання лякають і маленьких дітей, і підлітків, а подекуди — й проросійських донеччан.
В окупації дітям постійно наголошують, що України нібито не існує, і що головний їхній обов’язок — боротися за рф її злочинними методами, інколи навіть розповідаючи проросійським вчителям, про що спілкуються батьки вдома. Крім того, нерідко дітей змушують вступати в «Юнармію», «Рух перших», «Орлята», що фактично є сучасними аналогами піонерів та жовтенят, а в деяких школах уже відкривають «кадетські класи».
Однак і ті діти, які живуть на прифронтових територіях, також страждають від пропаганди. Поширюється вона надто легко — лишень через ті канали та псевдоновини пропагандистів, які читають вони та їхні батьки. І саме з окупантських «рупорів» звучать чи не погрози — що дітей забиратимуть від батьків українські поліцейські. і що з ними далі буде — нікому не відомо.
Журналістам «Вчасно» поліцейські «Білого янгола» розповідають, що діти настільки залякані впливом пропагандистів, що буквально кутаються в капюшони, впевнені, що їх везуть не на тортури.
«Пам'ятаю, ми вивозили одну дівчину. Вона плакала. Закривалася капюшоном, боялася дивитися в очі, бо пропаганда рашиків нав’язала людям, що ми вивозимо їх, аби забрати дітей від батьків. Я заїжджав у Вугледар і, пам’ятаю, там була багатодітна сім'я, яку ми вивезли. То одна дівчина була настільки перелякана — і не лише вона! Боялися мене, хлопців, саме поліцію.
Пам’ятаю, я тоді зайшов в одну родину, в другу, в третю. І коли казав, що я їх вивозитиму — діти відразу починали плакати. Ще казав їм тоді: «Не бійтеся, ви будете з батьками, це не страшно», а вони казали, що ні - їм «десь там у новинах» розповіли, що дітей вилучатимуть із сімей, забиратимуть у батьків.
Тобто в новинах пропагандисти просували таке «попередження», що коли приїдуть поліцейські - відразу забиратимуть дітей. Я тоді подумав, що, можливо, це якась дитяча байка, яка налякала одну довірливу дитину. Але їхав далі по родинах — і там було те саме! Друга, третя, четверта сім'я з дітьми…
Вони всі боялися, що їх розлучать із батьками. Діти плакали навзрид. А батьки намагалися не показувати вигляд, що щось не так, але вони лише при нас більш впевнено почали казати дітям, що їхатимуть теж, що діти будуть з ними. Ця пропаганда сильно впливає на людей. Тогочасний Вугледар був дуже уражений такими новинами", — пригадує Андрій Друмов.
Поліцейські зауважують: новини люди читають в інтернеті - він є, щоправда, лише на останніх поверхах багатоквартирних будинків, які дуже небезпечні. Але й такого доступу достатньо для поширення пропагандистських новин.
«Люди підіймаються, завантажують російські новини, повертаються й розповідають усім, що прочитали. А наші, новини українських ЗМІ, офіційних джерел — вони не читають. Лише російські.
Взяти телефон пересічного громадянина, то там не буде серпа та молота, СРСР, «раші тудей», Скабєєвих тощо. А от там, у прифронтових районах, вони є, там читають новини лише з таких джерел. І якщо місяць дивитися їхнє телебачення, читати їхні новини — то цього буде достатньо, щоб почати думати так, як треба оркам. Звідси й з’являються жахіття дітей про те, що їх заберуть у мами з татом.
Вугледар, Богоявленка, Максимівка — люди там або спілкуються між собою, або слухають пропаганду росії. І цією ж пропагандою діляться один з одним у розмовах.
І там ми часто чуємо вислів «У натовпу багато голів, але мало мізків». І от приклад: коли там хтось один, так званий «лідер», каже, що все погано, жити немає де тощо — то весь натовп так думає. І їх дуже важко переконати.
У Вугледарі ми врешті-решт евакуювали одну багатодітну родину після дуже довгих вмовлянь. І пам’ятаю, як дівчинка, одна з дітей, взяла мене за руку й запитала, чи ми точно вивеземо її, прям плакала. Плакала й перепитувала: «А ви нас точно заберете? А ви приїдете завтра? Обіцяєте?».
То коли я запитав у її матері про причину лишатися у Вугледарі (попри сльози та прохання дитини) — вона тільки після розпитувань мені сказала, що хоче виїхати в Донецьк. Бо була впевнена, що там їй буде краще, бо у неї рік тому там були якісь родичі, які сказали, що там можна жити.
А в Україні вона їхати не хоче, бо думає, що тут умови будуть гірші. Але ж у Донецьку води немає, медичного обслуговування, нормальної їжі теж немає. І все одно для неї отією причиною для думки «там краще» було те, що «під боком буде хтось, кого я знаю, бо вони мені сказали, що там нормально», — наголошують «янголи».
Читайте також: Заручники батьків: як почекуни та адепти московського патріархату гальмують евакуацію дітей на Донеччині
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!