Військовослужбовець полку «Азов» 41-річний донеччанин Роман Кузін загинув 22 березня 2022 року під час виконання бойового завдання. Він нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Фото: Юлія Кузіна
У Романа Кузіна залишилася дружина та донька. До війни чоловік мріяв про власний сімейний паб з футбольною тематикою та про подорожі світом із сім'єю. У нього, як і в кожного, були свої плани на майбутнє, але війна зруйнувала все.
«Рома був дуже спокійним та врівноваженим за характером. Добрий і розсудливий, з ним неможливо було посваритися, — розповіла журналістам „Вчасно“ дружина захисника Юлія. — Своєю витримкою та спокоєм він врівноважував мене — запальну та вибухову. З донькою в них були особливі стосунки. В них був свій світ, він називав її принцесою, а вона його королем. Роман був гарним сім'янином та люблячим батьком».
Історія кохання Юлії та Романа розпочалася коли їй було 23, а йому 26. Вони бачилися в одній компанії й таємно подобалися одне одному.
«Якось Рома привітав мене із Днем Конституції. „Оце підкат“ подумала тоді я, — пригадує Юлія. — Тоді він зателефонував і запросив мене на побачення. Ми зустрілися у центрі міста і прогуляли всю ніч. Тоді ж він зізнався у коханні».
Разом з цим Роман Кузін жив ультрасом донецького Шахтаря, був футбольним хуліганом, як описує його дружина. Він захопливо розповідав їй про світ футболу і все, що пов’язано з ним.
«Він брав мене з собою на фанатський сектор, де збиралися ультрас. На одному із матчів я зламала ногу. Тоді „Шахтар“ забив гол і всі раптом почали штовхати один одного. Я дізналася, що це називається „слем“ і так вони радіють голу. Та тоді я цього не знала й мене хтось ненавмисно штовхнув і я покотилася вниз. Зламала ногу, наклали гіпс, Рома дістав мені милиці й сказав лишатися у нього, щоб він доглядав. Так ми почали жити разом».
У 2007 році Юлія і Роман одружилися. В цьому ж році у них народилася донька Ярослава. До 2015 подружжя жило у Донецьку. Там Роман працював на металургійному заводі.
Фото: Юлія Кузіна
Фото: Юлія Кузіна
Фото: Юлія Кузіна
«У 2014 році в Донецьк прийшов „руський мір“, тоді чоловік виходив на проукраїнські мітинги, — пригадує дружина військового. — Я дуже хвилювалася за нього. Їх розганяли ланцюгами та арматурою, застосовували газ та закидували камінням. Ми виїхали з Донецька на початку 2015-го, коли зрозуміли, що це все не закінчиться швидко. Переїхали до Харкова і там жили до повномасштабного вторгнення».
У 2015-му Роман вступив до лав ЗСУ. Служив в 54-ій окремій механізованій бригаді. А на початку 2020-го перейшов до полку «Азов». Чоловік знав, що буде війна та просив дружину й доньку готуватися до можливого виїзду за кордон.
«24 лютого ми прокинулися з донькою о 5-ій ранку від потужних вибухів, — згадує Юлія. — Я відразу написала чоловіку, він був вже у Маріуполі. Сказав, що їх теж обстрілюють і щоб ми збиралися та йшли в укриття. Мама однокласниці доньки працювала в магазині керамічної плитки, там був великий підземний склад, було світло, обігрівач, чайник, мікрохвильовка, стільці та стіл на них ми спали. Зранку ми бігали додому помитись і погодувати кішку. Десь на п’ятий день я забрала кішку і ми більше не повертались додому».
У той час Роман періодично виходив на зв’язок і просив рідних виїжджати з міста. Його дружина із донькою прожили дев’ять діб у сховищі. Після цього Юлія прийняла рішення виїжджати із міста.
«Я розуміла, що треба якось вибиратись, але громадський транспорт вже не працював, метро теж. Тоді ми вирішили гальмувати автівки на дорозі з надією, що хтось зупиниться. До вокзалу нас підвіз незнайомець. Центр міста вже тоді був зруйнований, по дорозі чулися вибухи, було дуже страшно. На вокзалі коїлося щось страшне: паніка, людей було дуже багато. Ми простояли з донькою та кішкою на вокзалі 10 годин і о 9 вечора нарешті потрапили на евакуаційний потяг до Тернополя».
Фото: Юлія Кузіна
5-го березня Юлі зателефонував Роман. Вона сказала, що вони в безпеці і йому стало спокійніше за рідних.
«У Тернополі нас зустрів хлопець з „Азову“ та поселив у студентському гуртожитку. Звідти ми вже виїхали до Польщі до знайомих, — каже Юля. — Останній раз Роман дзвонив 14 березня, казав що дуже поганий зв’язок. Останнє, що ми почули від нього: „У мене все добре, скоро побачимось“. Потім через дружину іншого побратима я дізнавалася, що з Ромою все добре. Це тривало до 24 березня, тоді зв’язок зник остаточно».
1 квітня Юлії зателефонували з патронатної служби «Азова», їй повідомили, що Роман загинув.
«2 квітня у мене був день народження, а першого дізналася, що Роми не стало. Я зв’язувалася з побратимами, але ніхто не зміг чітко сказати, як це сталося й особисто ніхто його не бачив», — розповіла жінка.
Фото: Юлія Кузіна
У травні Юля із донькою повернулася з Польщі до Києва, щоб шукати чоловіка або хоча б якусь інформацію. Здавали тест ДНК — збігів не було.
«Вже пройшло півтора року, а в нас досі немає чіткого розуміння, що і як з ним трапилося, і де він. Я досі не відпустила думки, що він десь в полоні, можливо мені так легше, він для нас ще живий. Мій чоловік був справжнім воїном, патріотом своєї країни. Він жив своєю сім'єю та Батьківщиною».
Нині фонд «Трибуна Героїв» підтримує близьких загиблих азовців. Запрошує рідних на виїзні матчі збірної України аби вшанувати пам’ять полеглих фанатів.
«В березні нас запрошували до Львова на матч Шахтаря, — каже Юлія. — Моя донька та донька побратима і друга мого чоловіка відкривали матч. Вони робили перші удари по м’ячу разом з улюбленою командою їх батьків. Їх імена звучали на всю країну. Також фанати проводять товариські матчі на честь загиблих фанатів. Донька та я пишаємося своїм чоловіком та батьком і тим, що про нього пам’ятають».
Фото: Юлія Кузіна
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!