«Допомога людям, попри біль, полегшує життя»: історія луганчанки про втрату чоловіка, волонтерську діяльність та підтримку родин загиблих захисників

Про свій нелегкий життєвий шлях Ірина розповіла журналістам «Вчасно». Вона пригадує, як першу агресію російських окупантів зустріла у 2014 році в Первомайську. Саме там жила її родина, будувала плани на майбутнє й мала успішний овочевий бізнес. Нині місто вже як 10 років перебуває в окупації.

«Наша родина була під окупацією п’ять днів, у нас тривала вже справжня війна. Одного разу був коридор, і нам вдалося виїхали в Лисичанськ, який на той момент вже звільнили від окупантів. Там наша сім'я й мешкала до повномасштабного вторгнення», — каже Ірина.

Соціальний бізнес на новому місці

Після переїзду родина жінки поступово оговтувалася він страшних подій у рідному місті. А згодом Ірина вирішила відновлювати бізнес, але вже в іншому напрямку.

«Я ходила по Лисичанську і помітила, що в місті немає дитячих кафе. Вирішила, що займуся саме цим. Але у зв’язку з тим, що більша частина коштів лишилася в окупації, я почала шукати фінансову допомогу, — каже жінка. — Побачила конкурс від ПРООН, що підтримує бізнес. Написала проєкт, й комісія вирішила, що він має шанс на життя, і я отримала фінансування».

Після цього Ірина відкрила коворкінг, окрім кафе була дитяча кімната, де проводили різні заходи й майстер-класи для дітей.

«Я відразу вирішила, що буду допомагати ВПО, місцевим дітям з інвалідністю, й робила для цих категорій відвідувачів один безкоштовний день у моєму просторі «Капітошка», — додає Ірина.

Як виявилося, бізнес Ірини був соціальним. На момент 2015−2016 років в Україні про такий бізнес мало хто знав, й жінка стала початківцем у цьому напрямку.

«На жаль, близькість лінії розмежування та не стабільна ситуація в Україні не дала розвивати цю справу. Вона проіснувала 15 місяців, — каже Ірина. — Однак завдяки кафе я познайомилася з багатьма переселенцями, і в мене виникла ідея їх об'єднати для захисту прав, більшого спілкування та комунікації загалом».

Таким чином була створена громадська організація «Міст 3.10». Ірину вибрали головою ГО, яку й на зараз вона очолює.

«Саме тоді під час роботи коворкінгу „Капітошки“ ця організація почала свої перші кроки, — додає жінка. — Таку назву організації ми вибрали невипадково. Більшість людей пропонували назву „Міст“, бо він символізує з'єднання. Однак в реєстрі така назва вже була. Оскільки перше зібрання членів організації відбулося 3 жовтня, тому вирішили зробити „3.10“. А ще якщо сумувати ці числа, то вийде 13 — регіон Луганщини».

Від музичних таборів до фестивалю вертепів

Організація під керівництвом Ірини втілила в життя багато соціальних проєктів. Зокрема міжнародний музичний табір Music Сamp, який організували у Лисичанську.

«Він був перший на Луганщині. На зараз він працює в Україні вже понад 20 років. Це був волонтерський проєкт, кошти на його реалізацію ми збирали у громади та підприємців, — додає Ірина. — Керівницею благодійного проєкту є Констанція Фортунато — американська диригентка, волонтерка, голова Schola Cantorum, диригентка Celebration Choir, засновниця Music Camp International».

За словами Ірини, в таборі діти за п’ять днів можуть навчитися хоровому співу декількома мовами та заспівати хором з професійним симфонічним оркестром і заграти на двох музичних інструментах.

«Це здавалося фантастикою, й мені захотілося, щоб це було в Лисичанську», — каже жінка.

Разом з цим Ірина займалася відродженням українських традицій. Один із таких проєктів — фестиваль вертепів. У 2020 році до Лисичанська приїхало 10 колективів з Луганської та Донецької областей. Приєдналося до фестивалю 500 учасників і більше ніж 2 тис. жителів області та міста.

«Це було дуже значимо для Луганщини й в цілому. Разом з цим ми ще організували театральний майданчик документального театру „Новий Лісабон“. Діє він з 2017 року. Мистецькими засобами ми порушували нагальні питання Луганщини й України. Деякі навіть вирішувалися. В нашому репертуарі є 5 п'єс, які засновані на реальних подіях», — додає Ірина.

Повномасштабне вторгнення та загибель чоловіка

Соціальна робота Ірини активно розвивалася, допоки не відбулося повномасштабне вторгнення. Жінка вдруге була вимушена покидати дім, а її чоловік та молодший син 24 лютого пішли добровольцями. Вони боронили країну у складі 111 бригаді ТрО Луганщини. Через чотири місяці Ірина втратила чоловіка.

Сергій Сельницький загинув 22 червня 2022 року при виконанні бойового завдання. Він був розвідником. Снайпер влучив в його побратима, й Сергій почав рятувати його, але потім снайпер влучив і в нього. Згодом виявили, що побратим загинув одразу через смертельне влучання.

«Мій чоловік був важко поранений. На допомогу прийшов медбрат, це було вночі, десь о 23.00. Він намагався витягнути його з того поля бою, але росіяни, порушуючи міжнародні конвенції, не дали цього зробити. Вони відкрили щільний вогонь, — каже Ірина. — Мій чоловік відійшов до Бога десь о третій ранку. В той момент молодший син був майже поруч, він служив разом з батьком. Коли з’явилася можливість, він витягнув тіло батька. Після загибелі Сергія нагородили Орденом „За Мужність“ ІІІ ступені (посмертно)».

За словами Ірини, Сергій почав свою військову діяльність ще з 2016 року. Він хотів визволити своє місто Первомайськ, в якому народився. Служив добровольцем до 2018 року.

«Похований Сергій у Червонограді на Алеї Героїв. Громада міста надала йому звання „Почесний громадянин Червоноградської громади“ (посмертно), — каже Ірина. — У мене лишилися молодший син та старший син. Старший — волонтер з 2014 року. Й нині ми разом продовжуємо волонтерську діяльність».

«Ми розуміли, що вторгнення неминуче»

Сама Ірина у день початку повномасштабного вторгнення як членкиня ГО «Ветеранів АТО Луганщини» займалася евакуацією родин.

«Ми розуміли, що вторгнення неминуче. Моє завдання було вивезти сім'ї до безпечних територій, — додає Ірина. — Ми планували їхати в Харків, але розуміли, що це неможливо. Я зв’язалася з побратимом мого чоловіка, у нього був будинок у Кривому Розі. Він погодився прийняти частину людей у себе. Нас було 18 осіб. А громадська організація з Кривого рогу допомогла розселити іншу частину родин».

Поки Ірина з сім'ями їхала з Луганщини, жінка паралельно міркувала, як допомогти місцевим, які лишаються в Лисичанську, та військовим.

«Ідея з тим, щоб допомогти людям, які залишалися у Лисичанську, в першу чергу, родинам добровольців, була моєю. Тому ми об'єдналися з фахівцями й партнерами, які ще працювали в Лисичанську, й організували штаб допомоги місцевим. Ми передавали гуманітарку, а ті хто лишався в місті - її отримували. Також допомагали хлопцям-добровольцям зі 111 бригади ТрО та військовим інших бригад ЗСУ харчами, бронежилетами, тепловізорами, авто і так далі», — каже Ірина.

Разом з цим громадська діяльність Ірини на цьому не зупинилася. Вона з партнерами з Червонограда на Львівщині, об'єдналася й почала надавати допомогу ВПО, які приїжджали до громади зрізних куточків країни, що постраждали від бойових дій.

«Ми втілили в життя два проєкти, які стосуються соціально-психологічної підтримки. Надавали не тільки психологічну допомогу з фахівцями, а й через майстер-класи, спілкування з тваринами, глинотерапію і так далі, — каже Ірина. — Організовували різноманітні поїздки історичними місцями України. І в рамках проєкту під час дії Всеукраїнської акції „16 днів проти насилля“ було створено фахівцями з Києва за підтримки Федерального Уряду Німеччини перший мурал в Червонограді».

За словами Ірини, цей мурал став основою для туристичних маршрутів.

«Їх почергово створюватимуть, а потім прокладуть туристичний маршрут по цих муралах, який додатково принесе кошти Червоноградській громаді. Тобто переселенці є початком нового не тільки для себе, а й для громад, куди пересилилися», — додала жінка.

«Об'єднуємося родинами, аби розв’язувати нагальні проблеми»

Нещодавно Ірина Сельницька увійшла до Ради родин загиблих Захисників і Захисниць України при Міністерстві у справах ветеранів України. Вона діє з 2019 року.

«Рада — це постійний чинний консультативно-дорадчий орган, мета якого —  сприяти участі громадськості у формулюванні та реалізації державної політики у сфері соціального захисту членів сімей загиблих, померлих ветеранів війни, захисників та захисниць України, — каже Ірина. — Мене як кандидатку висунули від Луганської області й затвердили до складу Ради»,

Допомога жінки допомога полягає в тому, щоб доносити ті проблеми, які існують в родинах до уряду, до міністерства, щоб ті закони, які створюють, не проходили без них.

«Мій посил у тому, щоб об'єднуватися родинами, разом робити аналіз проблемних питань, здійснення їх узагальнення та разом напрацьовувати пропозиції щодо визначення шляхів, механізму та способу їх вирішення. А я вже буду доносити наше спільне бачення до Міністерства у справах ветеранів України», — каже жінка.

«Допомога іншим полегшує життя»

Ірина Сельницька, попри весь біль, який принесла їй війна та втрату свого чоловіка, не припиняє свою діяльність та допомагає іншим людям, які зазнали горя. Жінка зазначає, що перше переселення було важке в плані втрат, бо її родину позбавили спілкування з рідними, майна, бізнесу й всього того, що вдалося нажити.

«Однак втрата чоловіка є найбільш болюче й те, що не відпускає й донині, хоча минуло майже два роки. Я намагаюся це витримати й допомагати людям. Щоб родини, які теж втратили своїх близьких на війні, зрозуміли, що шлях допомоги іншим попри біль, яку ти відчуваєш, трішки полегшує життя. Я намагаюся донести, що треба об'єднуватися й робити добро для інших попри все», — каже жінка.

Нині Ірина мріє повернутися на рідну Луганщину й відроджувати міста.

«Хочу, щоб перемога настала якомога скоріше, а всі, хто втратив житло, повернулися до своїх домівок, бажаю всім, хто втратив рідних на війні - витримки й намагатися жити та допомагати іншим», — підсумувала Ірина.